суботу, 14 лютого 2009 р.

Яка православна церква в Україні канонічна?

Приводом звернутися до теми взаємовідносин українських церков стала подія у Сумах, про яку повідомили 12-13 лютого 2009 р. ЗМІ. Єпископ Сумський і Охтирський Євлогій (Гутченко), виступаючи перед студентами Української академії банківської справи, принижував честь і гідність громадян України – прихильників Української Православної Церкви КП, що змусило їх звернутися до місцевої прокуратури. Свій виклик у прокуратуру єпископ супроводжував телекамерами журналістів та імпровізованим мітингом протесту із двох-трьох десятків мирян з антиукраїнськими гаслами.
Потрібно зазначити, що священнослужителі УПЦ МП на території України досить часто ведуть антиукраїнську пропаганду, паплюжать духовенство Київського патріархату, ображають і принижують честь і гідність православних прихожан Української Православної Церкви КП, беруть участь у політичних акціях (агітації мирян під час проповідей у храмах за промосковських кандидатів до місцевих рад і до ВР), проводять інші антиукраїнські акції.
Що це за феномен – Українська Православна Церква МП? Чому вона так активно діє на теренах України?
Декілька історичних фактів.
Українська Православна Церква від Хрещення Руси-України була Митрополією Константинопольського Патріархату. За давнім переказом, Українську Церкву заснував Андрій Первозванний, тому ця церква, яка була найстаріша на Сході слов’янства, була апостольною [1, с. 593]. У 1448 році від Київської Митрополії відокремилася Московська епархія, яка була самоназвана Московською Патріархією. Лише через 141 рік (у 1589 р.) вона отримала визнання Константинопольського Патріархату.
Після приєднання України до Московії у 1654 р. Українська Церква ще 32 роки боролась проти поневолення Москвою. Як свідчать грецькі історики, у 1684 році (за часів лівобережного гетьмана I.Самойловича) Московська Патріархія звернулася до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй Українську Митрополію (тобто отримати право рукоположіння Київських митрополитів), але отримала відмову.
Під шаленим тиском Москви 8 листопада 1685 р. митрополит Київський Гедеон Четвертинський присягнув на вірність московському патріархові, був таємно висвячений у Москві в сан Київського митрополита єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського і з цього моменту розпочалося знищення незалежної Української Церкви. Київський митрополит віддавна був «екзархом вселенського трону», але цей титул був забраний у митрополита Гедеона.
У 1686 році Константинопольський Патріарх Діонісій погодився на підпорядкування Московській Патріархії Української Церкви, але через рік (1687) його саме за це було засуджено на Царгородському патріаршому соборі та позбавлено сану, а підпорядкування визнано актом хабарництва та скасовано. Тобто, приєднання і підпорядкування Української Церкви Московській є неканонічним.
Москва не могла погодитися на незалежне становище Української Церкви і домінуюче становище на Сході. Незалежність Української Церкви була знищена грубим неканонічним актом, бо він порушував 34 апостольне правило: «Єпископи кожного народу повинні знати першого поміж себе й шанувати його як голову». Також грубо було порушене 8 правило ІІІ Всесвітнього Собору, який заповідав: «Хай ніхто з боголюбивих єпископів не поширює влади на іншу єпархію, що давніше та спочатку не була під рукою його чи його попередників. Але як хто поширив та силою яку єпархію приєднав собі, то нехай віддасть її, щоб не порушувалися правила Отців, щоб не закрадалася під видом священнодійства пиха влади світської. Отже, Святому й Всесвітньому Соборові вгодно, щоб кожна єпархія зберігала в чистоті й без перешкоди ті права, які належать їй від початку, на основі звичаю, що здавна закорінився».
Історична традиція й канонічне право говорять про незалежність Української Церкви (Церква Константинопольська, Антіохійська, Олександрійська, Єрусалимська не втратили своєї автокефалії, хоча їх край був поневоленим). Зважаючи на історичний хід подій та становище України у ті часи, Українська Православна Церква не змогла набути адміністративної самостійності від Російської Православної Церкви.
Московська Церква, а з нею й Українська Церква за Петра І втратила соборованість – вищу церковну владу, її функцію присвоїв собі царський уряд та Синод, що було грубим порушенням канонічних правил. «Російська Церква перестала існувати як канонічна церква серед інших православних церков» [1, с. 596]. З усіх православних церков тільки Московська Церква була підлегла державі з усіма руйнуючими її наслідками – цілковитою неволею духовенства перед світською владою.
У Московській Церкві розвинулась спочатку триязична єресь, яка признає святими богослужбовими мовами тільки три давні мови: давньоєврейську, грецьку та латинську. До цих трьох мов у Москві додали четверту – російську церковнослов’янську, обернувши триязичну єресь на чотириязичну. «Російська Церква накидала й накидає нам свій російський і свій церковнослов’янський тексти Св. Письма, часто навмисно перекручений… В книзі Естер (Есфір) 1:22 оригінал і переклади цілого світу (серед них і острозька Біблія 1581 р.) дають: «Щоб кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу». Це дуже важливе для поневолених народів Росії місце російський св. Синод дає так: «Да будет страх им в жилищах их…» [1, с. 597].
Таким чином, за час господарювання Москви Українська Церква втратила незалежність, соборноправність, національні ознаки. У церкви відібрано землі, духовенству нав’язані поліцейські обов’язки: стеження за найсвятішим людини – за її сповіддю перед священиком («духовний регламент» наказував, щоб священики, почувши на сповіді щось політичне, доносив про це владі…). Український народ ніколи не забував про віковічну незалежність своєї церкви, ніколи не визнавав за канонічне приєднання її до Церкви Московської.
Зі сказаного випливає, що Московська церква не є канонічною, ніколи канонічною не була її діяльність.
За цю грубу неканонічну кривду 13 листопада 1924 р. Царгородський патріарх Григорій Сьомий у грамоті (томосі) Вселенської Патріархії, яка була підписана ним і ще 12 східними митрополитами, визнав незаконність (неканоничність) передачі Київської метрополії Москві: «В історії написано, що перше відділення від нашого престолу Київської Митрополії та православних митрополій Литви і Польщі, що залежали від неї, й приєднання їх до Святої Московської Церкви відбулося цілком не за приписами канонічних правил, а також не було додержано всього того, що було встановлене про повну церковну автономію Київського Митрополита, що носив титул екзарха Вселенського Престолу» [1, с. 594].
З набуттям Україною незалежності гостро випливає питання про відродження Української Церкви. Ухваленням Архієрейського Собору РПЦ 25—27 жовтня 1990 року, у відповідь на звернення українського єпископату до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і всього єпископату РПЦ, за Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Філарета (саме такий титул було надано Митрополитові України у 1990 році), Українській Православній Церкві було надано незалежність і самостійність в управлінні та права широкої автономії.
Але вже у 1992 році Митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка) Архієрейський Собор УПЦ (за його відсутності) змістив з посади і обрав нового предстоятеля УПЦ (МП) — Володимира (Сабодана), що був на той час митрополитом Ростовським і Новочеркаським (РПЦ). Цікаво, що Володимир (Сабодан) є одночасно єпископом двох Церков (Української і Московської), що є унікальним і неканонічним випадком у історії Православ'я. Зрозуміло, що, за словами депутата Жебрівського, Московський патріархат не зацікавлений у створенні єдиної помісної української церкви з двох основних причин. Першою причиною народний депутат назвав “економічну”. Він нагадав, що “половина приходів церкви Московського патріархату знаходиться в Україні, тому, в разі створення єдиної православної церкви в Україні, церква МП позбавиться значних фінансових ресурсів” [3].
Другою причиною депутат назвав “політичну”. Він нагадав, що “досить багато ієрархів Московського патріархату за радянських часів погоджували свою діяльність з КДБ”. “Московська церква – це дзеркало російської держави, Церква Московського патріархату не віддільна від російської держави, від російської влади”. “Росія проводить свою експансію в Україні в тому числі і через церкву Московського патріархату, через своїх священників Московська церква створює “п’яту колону” в Україні”, - переконаний він. “Останнім часом Московський патріархат в Україні з головою поринув у політичні процеси”, - зауважив народний депутат. Він нагадав про участь МП в акціях проти НАТО, в інших політичних акціях. Через своїх священників Московська церква веде розкольницьку діяльність серед православних віруючих в Україні. “Якщо папа Римський Іоанн Павло ІІ молився і в мусульманських мечетях, і в єврейських синагогах, намагаючись зблизити і примирити церкви різних конфесій і закликав до терпимості, - зазначив Жебрівський, - то Московський патріархат замість того, щоб говорити з віруючими про духовність, об’єднувати людей, спираючись на християнські цінності, сіє в суспільстві ворожнечу і агресію, веде відверту війну і з римо-католиками, і з греко-католиками, і з Київським патріархатом” [3].
Під час офіційної зустрічі делегації Вселенського патріархату з Президентом України 24 березня 2005 р., голова делегації архієпископ Скопельський Всєволод (Майданський) передав послання патріархату: «Церковь-Мати, Константинопольський Патріархат, вважає, що її донька — Московський Патріархат — має ту канонічну територію, яка існувала у тої Церкви до 1686 року. Підпорядкування Київської Митрополії Московській Церкві було здійснено Патріархом Діонісієм без згоди та утвердження Святим і Священим Синодом Великої Церкви Христової».
Українська Православна Церква (КП) – національна церква, має бути єдиною визнаною Всесвітнім православ'ям українською автокефальною церквою (на відміну від автономної УПЦ (МП), яка підпорядкована РПЦ і не є канонічною і не є національною церквою в Україні) підпорядкування Константинопольському патріархату, у якому знаходилась Київська Митрополія в 988—1686 рр.
Цікаво, що УПЦ (МП) претендує на наслідування Української (Руської) церкви 988-1686 рр., але така претензія безпідставна, оскільки УПЦ (МП) підпорядкована РПЦ (церкві іншої держави!).

Джерела:
1. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – 800 с. //І.Огієнко (Митрополит Іларіон) Нариси з історії Української православної церкви - с. 592-608.
2. uk.wikipedia.org/wiki/Українська_Православна_Церква
3. http://www.nuns.com.ua/news/4080/

середу, 11 лютого 2009 р.

Вірний син України – донеччанин М.Ю.Шаповал


Ще минуть роки, ще розвіються ілюзії, ще розкриються очі бідних, замріяних робітників і селян, що не бачучи того «лєнінізму» на практиці сліпо захищають оту форму будучого свого рабства…

М.Шаповал. Велика революція і українська визвольна програма. Прага, 1927. С.305-315.
6 червня 1882 р. в селі Сріблянка Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині Артемівський район Донецької області) в сім'ї відставного унтер-офіцера Юхима Олексійовича Шаповала та Наталії Яківни Шаповал народився син Микита. У 1888 – 1889 рр. навчається у церковнопарафіяльній школі. Злиденне життя сім’ї заставило Микиту з раннього віку наймитувати поденщиком у місцевих заможних селян, на шахті та в паровозному депо. Одночасно навчається у Варваропільській (м. Первомайськ Луганської області) та Петро-Мар'ївській народних школах. Освіченість дозволяє Микиті займати посади «конторських» працівників. Протягом 1896-1898 рр. навчається в Комишувахській двокласній школі Міністерства народної просвіти с. Комишуваха Луганської області, після закінчення якої працює помічником лісничого та займає інші посади.
Під час навчання відбулося знайомство Микити з "Кобзарем" Т.Г.Шевченка. Навчаючись у школах та працюючи на шахті, Микита завжди ділився прочитаним зі своїми ровесниками та шахтарями "Голубівської" шахти. Залучившись до співу народних і церковних пісень в Комишувасі, Микита Шаповал став одним з шанованих хлопців у юнацькому гурті. Микита був талановитим юнаком: складав вірші, чудово співав, грав на гітарі. Стихійне просвітництво серед молоді переростає в потребу нести людям українське поетичне слово Т. Шевченка, українські народні пісні, українські традиції та культуру. Юнак постійно працює над собою.
Працюючи у Маяцькому лісництві (1901-1902 рр.) Микита, під впливом ученого-лісівника Олександра Макаренка, знайомиться з соціалістичними ідеями, які на той час особливо приваблювали молодь. Багатство різноманітних політичних, соціальних, національних та інших течій, могли заплутати будь-кого. Не оминула ця хвороба і Микиту, у якого вона дуже швидко пройшла, як тільки він ознайомився з Маніфестом "Самостійна Україна" Миколи Міхновського. Микита Шаповал протягом усього життя не змінив своїх поглядів, за будь-яких ситуацій залишався вірним українській національній ідеї. Нові сприятливі умови для політичного і культурного просвітництва відкрилися перед Шаповалом, коли його взяли до війська. Під час революції 1905 року Микита Шаповал ще більше активізує свою проукраїнську революційну просвітню діяльність. Боротьба за інтереси солдатів, розуміння проблем польського визвольного руху роблять Шаповала лідером військового гарнізону. Його обирають головою революційного комітету. Він вивчив польську мову, перечитав твори польських класиків, написав багато віршів.
Восени 1907 року розпочинається новий період у житті Микити Шаповала. Критика його інтернаціональної просвітительської роботи в Польщі і обмова у "зраді України" сприяли якісним змінам: виходить друком перша збірка віршів "Сни віри" (1908 р.) – поетизований аналіз тогочасної політичної ситуації. Невдовзі життя приводить М.Шаповала до Києва. Він сподівався на високу національну освіченість київської інтелігенції. Але його сподівання не справдились: зрусифіковані літератори і журналісти Києва не були спроможними гуртувати національні кадри. Великий розум, хороші знання і висока національна свідомість дозволяють Микиті Шаповалу організувати формування національної української еліти, для чого разом з П. Богацьким створює і видає часопис "Українська хата" (1909-1914 рр.). Микита Шаповал розумів, що інтелігенцію і народ потрібно навчити правильно сприймати ідеї української державності і незалежності. Головною метою часопису було створити обґрунтовану модель сучасного українського етносу. На той час часопис був єдиним національно-об’єднуючим українським органом.
Надзвичайна роль в просвітній справі М.Шаповала належить поетичному слову, свідченням чого є його поетичний доробок: "Сни віри" (1908 р.), "Самотність" (1910 р.) і "Лісові ритми" (1917 р.). Поезія життєстверджуюча, повна надій, сподівань і віри в невмирущість ідеалів вільнолюбного українського народу. Вона поєднала в собі поетичний оптимізм та сум, вболівання і страждання поета за долю українського народу.
У 1917-18 рр. був членом Центральної і Малої рад. Працював міністром пошти і телеграфу в уряді В.Винниченка, міністром земельних справ за Директорії.
У 1920 році М.Шаповал мусив поїхати з України, оскільки його громадські і політичні переконання не співпадали з новітнім курсом партії більшовиків, і його надзвичайний талант просвітителя і педагога на повну силу розкрився вже в еміграції в Чехії. Тут він створює вищі та середні навчальні заклади - Українську господарську академію, Педагогічний інститут ім. Драгоманова, Соціологічний інститут, Робітничий університет, Студію мистецтв, реальну гімназію, видавничий фонд, Архів-музей.
У науковому світі Микита Шаповал відомий як вчений-соціолог. У березні 1929р. йому, першому з українців, присвоюють науковий ступінь доктора соціології і наукове звання професора. Створений у 1924 р. і керований Шаповалом Український соціологічний інститут стає лідером соціологічної науки світового рівня. Таке визнання не випадкове. Інститут розумів соціологію як єдине ціле трьох її складових - народознавства, господарства і техніки, соціології і політики. В складі інституту працювало 35 академіків (21 дійсний член), які стали авторами десятків ґрунтовних наукових видань.
В еміграції М.Ю.Шаповал написав низку праць, в яких аналізував причини поразки національно-визвольних змагань в Україні. Творчі здобутки Микити Юхимовича надзвичайно великі. Тільки в його архіві зберігається 340 статей, 36 книг, 3 поетичних збірки і 5 підручників.
1932 року серце М.Ю.Шаповала перестало битися. Похований у Ржевницях поблизу Праги.
Джерела:
В.Оліфіренко. Уроки правди і добра.—Донецьк, 1995.
Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с.703 – 713.
В.Терещенко. Микита Шаповал—велетень із Донбасу.—Артемівськ, 2001.

неділю, 8 лютого 2009 р.

Ю.І.Липа - великий Українець з Одеси


Причорноморське українське місто Одеса, в якому сьогодні мешкає трохи більше одного мільйона чоловік, з яких 65% українці, а на одній із центральних вулиць якого – Французькому бульварі, можна прочитати написане метровими літерами гасло: «Укр. мова – это изуродованый (саме так з помилками і написано!) русский язык», а в районі Дерибасівської один із таких же переляканих та обмежених рідкобородих недоумків повідомляє: «Я говорю на русском языке! Хохлы вон из Одессы!», це місто дало борця за волю українського народу і самостійність України, Українця з великої літери – Липу Юрія Івановича.
Відомий громадський і політичний діяч, письменник і публіцист Ю.І.Липа народився 5 травня 1900 р. Його батько, Іван Львович Липа, був цікавою особистістю: лікар, письменник, організатор «Братства тарасівців» та автор його програми, метою якого була боротьба за здобуття Україною незалежності. Родина відіграла важливу роль у формуванні світогляду Ю.Липи.
Початкову освіту він отримав у гімназії №4 м. Одеси. Навчався на юридичному факультеті Новоросійського (Одеського) університету.
Революційні події 1917-1920 років не обійшли стороною сім’ю Ю.Липи. У 1917-1918 році юнак, як пластун Гайдамацької дивізії, бере участь у боротьбі з більшовицькими заколотниками в місті. Батько стає комісаром Одеси від Центральної Ради, згодом лікарським інспектором міста, членом Директорії УНР. Згодом сім’я покидає Одесу і з 1920 р. живе у Польщі.
Освіту (за фахом лікар) Ю.Липа здобув у Познанському університеті. У 1928р. закінчив однорічний курс Школи військових підхорунжих польської армії, а в 1929 р. – Вищу школу політичних наук при Варшавському університеті.
Довоєнні роки Юрія були наповнені великою і плідною працею як на поприщі медицини, так і в областях літератури, історії, політології та філософії.
Свої перші поезії Юрій почав друкувати з дев’ятнадцяти років. Літературне надбання Ю.І.Липи складається з декількох поетичних збірок: «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938); роману у прозі «Козаки в Москві» (1931, 1942, 1957); тритомного збірника оповідань «Нотатник», який перевидавався декілька разів. Але Ю.І.Липі свого часу найбільшу популярність принесли його літературно-критичні і публіцистичні статті та праці, теми яких залишаються актуальними і по сьогоднішній день: «Українська раса», «Українська доба» (1936), трилогія: «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940, 1942, 1947), «Розподіл Росії» (1941, 1954).
У дослідженнях і статтях Ю.І.Липа обґрунтував засади створення Української держави, показав роль особистості українця («одиниці»), окремих соціальних груп (в т.ч. національних меншин, українського жіноцтва) в українському державотворенні. Особливу увагу приділив ролі керівника («провідника») української держави: «…найвищий, найвеличніший провідник для українців – це той, що найповніше висловлює собою моральну справедливість. На другім місці лишень треба згадати про те, що має він бути особисто талановитим, і продовжувати давні традиції, і бути зичливим до людей…» [1, с.661].
Постать Ю.І.Липи була помітною. У 1943 році гітлерівці привезли його до Берліна і там один із керівників рейху запропонував очолити маріонетковий уряд України. Юрій відмовився. Його залишили живим, але це не могло не вплинути на подальший хід подій. У травні 1943 року Юрій Липа одержує категоричний ультиматум від польської Армії Крайової з вимогою негайно покинути Польщу. Він із сім’єю переїжджає в Україну, надає лікарську допомогу місцевому населенню і воякам Української Повстанської Армії. Напередодні вступу червоних військ Ю.І.Липі ще раз запропонували емігрувати. Він свідомо відмовляється...
Ю.І.Липа трагічно загинув у 1944 р. – його закатували енкаведисти.
19 серпня 1944 року до будинку, де мешкав Юрій, під'їхала бричка із чотирма енкаведистами. Липа був у саду зі своїми донечками. Лікарю було сказано: "Собирайтесь, вы нам нужны", а також наказано взяти медичний інструмент. Дружина Галина запитала, куди його забирають. Жінку запевнили, що чоловік невдовзі повернеться. Офіцер сказав: "Даю вам честное слово советского офицера, что через час-два ваш муж будет дома".
Однак він більше не повернувся...
Два дні шукала дружина Юрія. 22 серпня 1944 року тіло Юрія Липи, було знайдене селянами на пустирі в селі Шутови, за чотири кілометри від оселі письменника. На тілі залишились сліди катувань: уколи багнетів, руки і голова потрощені прикладами рушниць, його порізали власними хірургічними інструментами...
Так пішов з життя один з найдостойніших синів України, Українець з великої літери – Ю.І.Липа.
Творча спадщина Ю.І.Липи має надзвичайно важливе значення для державного будівництва і розвитку української культури і в наш час. Пам'ять про нього житиме в віках.
Вічна Слава Героям України!

Література
1. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с. 649-671.

неділю, 1 лютого 2009 р.

Причина смерті - українець!


Без коментарів!
(Взято з "Rich Internet Applications. Замітки українською")
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...