понеділок, 29 червня 2009 р.

Роздуми з приводу тринадцятої річниці прийняття Конституції України

У зв’язку з розпадом СРСР, 24 серпня 1991 pоку була проголошена незалежність України, яку на сьогоднішній день визнали понад 130 країн світу. Потрібно відмітити, що Росія проголосила свою незалежність 12 червня 1990 року – значно раніше серпневого путчу 1991 року, який, як вважається, поклав початок розпаду СРСР.
Після серпневих подій 1991 року в Україні розпочалася активна діяльність по створенню демократичної правової держави, яка проходила в дуже складних умовах. Потрібно було перейти від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому вже 17 вересня 1991 року Верховною Радою УРСР був прийнятий закон, яким до Конституції колишньої УРСР були внесені зміни і доповнення, що мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова "Українська Радянська Соціалістична Республіка" і "Українська РСР" були замінені на історичну назву нашої держави — "Україна". В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як рівноправного учасника міжнародних відносин.
Але «підлатана» конституція колишньої республіки не відповідала вимогам конституції суверенної держави. Тому одразу ж розпочалася робота по створенню Конституції України – Основного Закону нашої держави.
28 червня 2009 року минуло 13 років з дня прийняття Конституції – Основного Закону України.
В преамбулі до Основного Закону говориться: «Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійснення українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію – Основний Закон України».
Прийняття Конституції України було кроком до зміцнення позицій нашої держави серед країн світової спільноти та укріплення суверенітету і незалежності.
Зупинимось на окремих положеннях Конституції. У розділі І «Загальні засади» стверджується, що Україна є: суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1); унітарною державою, територія якої в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (стаття 2); республікою, в якій єдиним джерелом влади є народ з виключним правом визначати і змінювати конституційний лад в Україні (стаття 5). Як хочеться, щоб наші політики перед черговими виборами будь-якого рівня переглядали Основний Закон України – її Конституцію і дотримувалися основних положень, прописаних в ній, а також несли відповідальність за свої дії у передвиборчий і між виборчий період, коли йде явне порушення статті 1, 2, 5 та інших Основного Закону держави.
Як сказав один політик – «біда не в тому, що у нас погані закони, а в тому, що ми не виконуємо тих, що є». А не виконують їх саме високопосадовці.
Зупинимося ще на одній статті Основного Закону – статті 10, у якій записано, що «державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Ця стаття носить явно декларативний характер. За 18 років незалежності мовна ситуація в Україні не тільки не покращилася, а значно погіршилася.
Ми є свідками того, коли деякі обласні ради приймають сумнівні рішення про територіальні мови, чим значно послаблюють позицію України серед країн світової спільноти, ставлять під загрозу втрати Україною суверенітету і власної державності, дають привід іноземним державам втручатися у внутрішні справи нашої держави, роз’єднують народ. Такі дії не можна розцінити інакше, ніж антиукраїнські. Але найбільша наша біда в тому, що такі екстремістські дії як окремих осіб, так і антиукраїнських об’єднань не знаходять відповідної правової оцінки та громадського осуду.
Минуло 13 років з часу прийняття Конституції. Ця подія мала надзвичайно важливе і позитивне значення для становлення нашої держави, для об’єднання нашого народу. Не можна сказати, що це був досконалий в усіх відношеннях Основний Закон. Але у первозданному вигляді, на наш погляд, це був один з найдосконаліших Законів.
Але комусь щось захотілося «поправити», переформатувати, зробити Основний Закон країни «під себе». Від цього Україна та Український народ не виграє, а тільки втрачає. Не забуваймо статтю 5, у якій зазначається, що «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».
Безумовно, Основний Закон України потребує доопрацювання. На наш погляд, потрібно підсилити статті, що стосуються суверенітету та незалежності України, передбачити сувору відповідальність осіб та організацій, які ведуть антиукраїнську пропаганду, розпалюють міжетнічну ворожнечу, принижують честь та гідність громадян, а також дії яких загрожують Україні втратою територіальної цілісності, економічної та політичної незалежності.
Загальний висновок. Ми маємо Конституцію, яка відповідає основним вимогам до основного закону держави. Деякі положення Основного Закону України потрібно доопрацювати. Але, і це головне, ми повинні почати Основний Закон України виконувати – від Президента України до прибиральника вулиці, адже, як стверджує стаття 24 Конституції, «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом».

 Східний Погляд

неділю, 28 червня 2009 р.

Павло Чубинський – автор українського національного гімну



Додаткова інформація про П.Чубинського

Читайте ще тут

Павло Платонович Чубинський – автор тексту українського національного гімну «Ще не вмерла Україна», – відомий український поет, видатний етнограф, фольклорист, географ-краєзнавець.
Народився П.Чубинський на хуторі біля м. Борисполя Київської області 27 січня 1839 р. в небагатій дворянській родині.
Навчався Павло Чубинський у другій Київській гімназії, а згодом у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. У студентські роки відзначавсь великою громадсько-політичною активністю, любив спілкуватися з селянами, у канікулярний час збирав етнографічний матеріал у Переяславі, Золотоноші та інших містах і селах.
Після закінчення юридичного факультету Петербурзького університету, де відвідував також лекції видатних географів, у 1861 р. Павло Чубинський повернувся в Україну. Але вже у 1862 р. його висилають на 6,5 років до Архангельської губернії за українофільську діяльність та за складання «возмутітєльних» пісень.
В Архангельську Чубинський працює судовим слідчим, бере участь в експедиціях, збирає етнографічний матеріал. Його цікавлять економіка та природні умови Півночі. Результатом спостережень та узагальнень з даних питань стала наукова праця «О промышленном состоянии Севера и мерах к его развитию», яка була опублікована в журналі «Записки для чтения». У 1866 році географічне товариство нагороджує П.Чубинського срібною медаллю за «полезные его труды».
У 1867 р. П.Чубинський зібрав величезний матеріал про торгівлю хлібом на Півночі та про природу Північно-Двінського басейну, пропонує сміливий проект будівництва В’ятсько-Двінської залізниці, про що зробив доповідь у 1868 році на засіданні Географічного товариства у Петербурзі.
Павло Чубинський завжди пам’ятав про Україну. Перебуваючи в Архангельську, він пише нарис про народні правові звичаї в Україні. У 1869 році він приїздить до Петербурга, а пізніше, за клопотанням Семенова-Тянь-Шанського, одержує дозвіл повернутися в Україну і очолити етнографо-статистичну експедицію Географічного товариства до Південно-Західного краю тодішньої Російської імперії. Експедиція під керівництвом П.Чубинського зібрала надзвичайно великий і цінний матеріал (12 томів), але було видано лише 7 томів у 1878 році під назвою «Труды этнографо-статистической экспедиции в Западно-Русский край».
За цю унікальну працю П.Чубинського нагороджено золотою медаллю Російського Географічного товариства (1873 р.), премією Російської Академії наук (1879 р.), а також золотою медаллю виставки Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875 р.).
З 1873 по 1876 р. Павло Платонович Чубинський працює в Географічному товаристві у Києві, яке згодом було закрито, а Чубинського «как неисправимого и опасного в крае агитатора» було вислано з Києва. За час існування товариства було видано 2 томи наукових праць, створена бібліотека, яка нараховувала більше тисячі цінних наукових видань, а також створено музей, в якому було більше 3 тисяч експонатів.
Прожив П.П.Чубинський рівно 45 років. Помер 26 січня 1884 року. Похований у м. Борисполі на Книшевому кладовищі.
Російський історик О.Пипін понад століття тому про Павла Чубинського писав: «Це був своєрідний талант, людина невгамовної енергії і глибокої відданості своїй справі», а академік Л.Берг назвав П.П.Чубинського видатним діячем Географічного товариства Росії.

Ще не вмерла Україна *Слова: Павло Чубинський

Первісний варіант тексту читайте тут

Ще не вмерла Україна,
І слава, і воля!
Ще нам, браття-молодці,
Усміхнеться доля!
Згинуть наші вороги,
Як роса на сонці;
Запануєм, браття й ми
У своїй сторонці.

Приспів:
Душу, тіло ми положим
За свою свободу
І покажем, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!

Наливайко, Залізняк
І Тарас Трясило
Кличуть насъ із-за могил
На святеє діло.
І згадаймо славну смерть
Лицарства-козацтва,
Щоб не втратить марне нам
Своєго юнацтва.

Приспів.

Ой Богдане, Богдане
Славний нашъ гетьмане!
На-що віддав Україну
Москалям поганим?!
Щоб вернути її честь,
Ляжем головами,
Назовемся України
Вірними синами!

Приспів.

Наші браття Слав'яне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щоб ми
По-заду зістались.
Поєднаймось разом всі,
Братчики-Слав'яне:
Нехай гинуть вороги,
Хай воля настане!

Приспів.


Ще не вмерла Україна
Слова: Павло Чубинський,
С. Данилович.
Музика: Михайло Вербицький


Національний Гімн (Славень) України

Національний Гімн України (повна версія):

Ще не вмерла Україна, і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:
Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Приспів.

А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відоб'ється, згомонить степами,
України слава стане поміж народами.

Приспів.


-----
* Державний Гімн України (офіційна версія):

"Ще не вмерла України** і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду".


* "Державним Гімном України є національний гімн на музику
М. Вербицького із словами першого куплету та приспіву твору
П. Чубинського в такій редакції...
(Закон України "Про Державний Гімн України")


** "...як Державний гімн Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна". У той же час перша строфа гімну, згідно з пропозицією президента, звучатиме
"Ще не вмерла України і слава, і воля"."

вівторок, 2 червня 2009 р.

"Самостійник" з Полтавщини - Микола Міхновський



«Без своєї національної держави ніяка нація не може жити й розвиватися»
М.Міхновський

Микола Іванович Міхновський народився 1 квітня 1873 року в селі Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині. Його батько, сільський священик, походив із козацького роду. Під впливом батька формувався «самостійницький» світогляд Миколи.
Закінчивши гімназію Микола Міхновський у 1890 році вступив до Київського університету святого Володимира, де вивчав право. Радикально налаштований юнак шукав однодумців і вже у 1891 році увійшов до таємної студентської організації «Братство Тарасівців» і невдовзі став його ідеологом і провідником. Він уклав політичну декларацію Тарасівців, в якій були такі положення:
- розбиття московських кайданів і визволення народів з-під гніту деспотизму й централізму;
- відновлення і вироблення серед інтелігенції, народних мас українських національних почуттів;
- піклування про народний добробут;
- праця в дусі такого ладу, де не буде місця ні визискувачам, ні визискуваним;
- віддання всіх своїх сил на визволення української нації.
Відважно й відкрито кинутий заклик до державної самостійності української нації не знайшов розуміння у більшості тодішньої інтелігенції. Однак це не зупинило М.Міхновського і він сміливо проповідував свої ідеї боротьби за державну незалежність України під гаслом: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ».
У 1893 році Братство Тарасівців зібралося у Києві на з’їзд, що проходив під головуванням Миколи Міхновського. На з’їзді були присутні Михайло Коцюбинський, Євген Тимченко, Володимир Самійленко та брат Міхновського отець Юрій. У другій половині 1893 року Братство Тарасівців викрила царська жандармерія. Багато хто із його членів потрапили до тюрем і були засуджені.
У 1899 році Микола Міхновський переїздить до Харкова і відкриває адвокатську канцелярію. Він швидко завойовує авторитет серед української громадськості зрусифікованого Харкова.
У січні 1900 року М.Міхновський разом з товаришами створює Революційну Українську Партію (РУП). У березні того ж року Міхновський виступає на Шевченківських роковинах перед харківською громадою із доповіддю (того ж року її було видано окремою брошурою під назвою “Самостійна Україна”), у якій наголосив необхідність революційних дій за державницькі права українського народу: «Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що це вже остання боротьба, що потім вже ніколи не настане слушний час до нової боротьби».
Переконавшись у тому, що друзі по РУП не сприймають ідеї самостійності України, М.І.Міхновський у 1902 році засновує Українську Народну Партію (УНП), яка стала першою українською організацією з виразною націоналістичною ідеологією. Політичне кредо партії було сформульоване Міхновським у “Декалозі”: проголошення самостійної республіки, шанування рідної мови і формування у свідомості молодого покоління націоналістичного світогляду. У 1905 році видає перший у ХХ столітті проект конституції України «Основний закон Самостійної України – спілки народу українського».
У своїх публіцистичних творах Міхновський закликав робітників поневолених націй єднатися для спільної боротьби за свої національно-політичні, духовні й економічні інтереси. Він вважав, що « головна причина нещастя нашої нації – брак націоналізму серед широкого загалу її. Ми виходимо на боротьбу не за інтереси якогось класу чи верстви суспільства, бо не віримо, що та чи інша частина суспільства має більше право, чим друга”.
З ініціативи М. Міхновського у 1904 році була створена при УНП окрема бойова структура під назвою “Оборона України”, яку очолював В. Чеховський.
До виборів у Думу (1906) року М. Міхновський видав у Харкові перший наддніпрянський український часопис – “Слобожанщина”, у якому закликав голосувати за українських кандидатів. У редакторській статті М. Міхновський пише: “Хто хоче йти до Думи, назвавшись ім’ям народного представника, тільки на те, щоб збільшити панське панування, хай спиниться, бо він зробить найбільший злочин проти свого народу...” Такі висловлювання не могли сподобатися царським сатрапам і “Слобожанщина” була закрита.
Міхновський був ініціатором скликання Українського військового віча. 23 березня 1917 року у Києві відкрився Військовий з’їзд, на якому головуючим повинен був стати Микола Міхновський, але стараннями соціал-демократів, безпосередньо Володимира Винниченка, було створено збірну президію, котра закликала до “...знищення всяких постійних армій”. У відповідь Микола Міхновський закликав: “Горе тій поневоленій нації, що дочекається панування демократизованої нації, бо тоді українець буде жити в клітці зі свинями, у голоді і хворобах... Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони загиджують саму душу нації”. Завдяки старанням М.Міхновського було започатковано створення Першого українського «охочекомонного» полку ім. гетьмана Б.Хмельницького, Військово-політичного клубу ім. наказного гетьмана П.Полуботка (29 березня 1917 року). Радою клубу було опубліковано відозву до українських вояків, складену М. Міхновським.
Це був не простий час для України. Як свідчить Н. Василенко-Полонська, “ В українському громадянстві позначилися два напрямки: національний, з М. Міхновським на чолі, що стояв за створення власної армії, та соціалістичний з В. Винниченком – табір української революційної демократії, який вважав за...шкідливе, творення власної армії”. Боротьба між цими таборами продовжувалася і на першому Українському Військовому з’їзді. Задуми М. Міхновського про організацію сильного військового центру, що міг би підтримати Центральну Раду, зазнали поразки. Певний час Центральна Рада шукала компромісу із Тимчасовим Урядом, але, наштовхнувшись на невизнання, прийняла Перший Універсал, де проголосила автономію України. У липні Центральна Рада йде на значні поступки Тимчасовому Уряду. Українські патріоти не могли більше терпіти такого приниження і в ніч 18 на 19 липня полуботківці роззброїли усі російські загони у Києві. Заклик до Центральної Ради проголосити цілковиту незалежність від Москви закінчився зрадою. Полк ім. Полуботка був роззброєний і під охороною російських загонів відправлений на румунський фронт.
Повернувшись із фронту, М.І. Міхновський продовжував шукати шляхи вирішення проблеми самостійності України, але Центральна Рада, що не мала ідеологічних засад, йшла на поступки всім урядам, що розташовувались на території України.
М. Міхновський ініціює створення Української Демократично-Хліборобської Партії (УДХП). Перше загальне зібрання Всеукраїнського з’їзду Демократів-Хліборобів відбулося на другий день після обрання Гетьмана і постановило не виступати проти нової влади.
УДХП та інші партії національного спрямування наприкінці травня 1918 року, реально оцінюючи недоліки гетьманського правління, змінюють свою позицію і створюють Український Національний Державний Союз. Автором Меморіалу УНДС став Микола Міхновський.
На зміну гетьманству прийшла Директорія УНР. М. Міхновський, знаючи, що Директорія не встоїть перед більшовицькою навалою, спробував утворити із Є. Коновальцем та П. Балбачаном диктатуру, яка б змогла врятувати Україну, але через хворобу він не зміг зустрітися із ними. Україна захлиналася у крові і зрадах.
З 1918 року Микола Міхновський відійшов від активного політичного життя. Деякий час жив на Кубані, де викладав у Педагогічному інституті. У 1923 році він повернувся до Києва, спробував налагодити контакти із СУМ та СВУ, але за ним постійно стежила ЧК.
3 травня (за деякими відомостями – 5 травня) 1924 року Миколи Міхновського не стало. Що це було – підступне вбивство, чи самогубство? Відповіді немає. Але ми знаємо одне: Україна у той день втратила Героя, який до свого останнього подиху вірив у Самостійну Україну і все своє життя боровся за неї. Його літературна спадщина складає всього 1-2 томи, але його твори, ідеї і думки є надзвичайно актуальними і сьогодні.
Видатний український громадсько-політичний діяч, основоположник та ідеолог українського націоналізму Микола Іванович Міхновський навіки залишиться в пам’яті тих українців, кому не байдужа доля України.
Вічна Слава Героям України!
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...