Державність України

Долучись до акції: "Пам'ятай про Крути!"

2012-01-26T11:35:00.002+02:00

Т.Р. Кияк: Мова – необхідний атрибут соборності нації

2012-01-21T14:01:00.001+02:00

Автор статті: Кияк Тарас Романович,

професор КНУ імені Тараса Шевченка

Розпочну з риторичного запитання: «У якій країні можлива парадоксально-трагічна ситуація, коли офіційно зареєстрована політична сила відверто виступає проти інтересів народу, проти Конституції, держави?». Читаємо в передвиборній платформі Комуністичної партії України: «…українська мова отримає свій природний розвиток, буде очищена від насаджуваної мови діаспори. Російська мова як рідна мова половини населення України нарівні з українською набуде статусу державної мови». То що вже казати про інші аспекти національного відродження чи державотворення?
Відомий демограф початку століття Артур Вірт переконував у тому, що синдромами занепаду нації є зменшення народжуваності в країні, еротизація мистецтва, схиляння перед чужим та занепад національної мови. Ніби про нашу сьогоднішню ситуацію в Україні сказано. Всі фактори мають окреме походження, але спільний сумний фінал. Тому треба негайно вживати превентивні заходи на всіх державних рівнях. Для України особливо показовим є явище поступової втрати позитивів української мови, штучно формованого її відставання від потреб суспільства, нереалізованості декларацій про державну її підтримку, «музейності» 10-ї статті Конституції України.

У той же час мовна політика є концентрованим виразом стану економіки, суспільства, їх проблем та перспектив, і вона має бути тим активнішою, чим гіршими є ті стани, бо мова – не лише інструмент пізнання чи комунікації, але і впливу, як ми ще недавно ad hoc казали, – агітації. Тож слушно підкреслює Максим Рильський: «Мова – не тільки знаряддя думки, а й один із чинників її».

Так, як і політика взагалі, мовна політика є теж мистецтвом компромісів, проте і вона має бути єдиною в державі. Тому фіксування чи реалізація якихось регіональних особливостей, як і принципи федералізму, були б принаймні несвоєчасними, надто в нинішніх умовах «паперового» статусу державності української мови.

Більше того, регіони повинні сприяти один одного в реальному втіленні засад ст.10 Конституції, аби не повторилася ситуація після І Світової війни в Україні, коли українська мова йшла кількома шляхами розвитку на шкоду загальнонаціональній справі. Інакше як пояснити поведінку, наприклад учасників загальних зборів українського технічного товариства у Львові 29.03.1931 року про недопустимість участі в І Конгресі українських інженерів, фахівців із Радянської України? А по той бік більшовицької завіси появлялися добрі словники фахової лексики, формувалася добротна українська термінолексика, і ці процеси вимагали підтримки, бо вже через 2 роки словники «репресували», а їх авторів знищували, чому сприяла і їх мовчазна міжнародна ізоляція.

Зрозуміло, що наявні регіональні особливості неминуче будуть пропускатися через призму згаданої статті Конституції, але над цими особливостями повинен постійно витати ореол державності тільки української мови. Дещо наївне, але до болю оправдане запитання: чому ж цей ореол не витає? Цікаво, що відповідь дає нам швейцарський журналіст у Києві Йоахім Вайдеман у газеті «Neue Züricher Zeitung» від 9.11.1997 року, пишучи, що Конституція залишила відкритим питання про те, на якому рівні може прийматися і з ким має погоджуватися рішення про окремі права меншин. Слушно. Народні депутати в поспіху конституційної ночі забули закласти, принаймні, бар’єри для мовного свавілля на місцях.

Мусимо, проте, визнати деяку пікантність ситуації в Україні: Європейська Хартія про регіональні мови та мови національних меншин декларує їм великі права, бо державні мови в країнах, що підписалися, вже забезпечили собі всі переваги на всіх рівнях ужитку. Ми ж іще повинні пройти шлях відродження та утвердження конституційно декларованої української мови. І всякі балачки про двомовність чи регіональну рівноправність є лише політичними спекуляціями. Чуємо у виступах багатьох народних депутатів: «Украина всегда была двуязычной» так і хочеться запитати: «Коли і де Україна була «двуязычной»? чи не за умов царської Росії, коли українська мова була загнана в чужинські та хутірні резервації? А чи може по-українськи говорили в Галичині з тими, хто не допускав української мови на високі державні щаблі? Бажання відкрито говорити по-вкраїнськи одразу пропадало після нагайки румунського поліцая в Буковині та після репресій угорської влади в Хусті на Закарпатті. А можливо, дехто хотів би, навічно узаконити рішення Емського та Валуєвського указів?

Двомовність панувала хіба що в концтаборах більшовицьких, де земляки-каторжани розмовляли між собою по-вкраїнськи, а з наглядачами по-російськи. А може, це фактор двомовності, коли в 30-ті роки більшість шкіл в Україні силоміць ставали українсько-російськими, щоб згодом стати знову одномовними (звісно, вже російськими). До речі, всі (!) школи національних меншин у 1938 році були переведені на російську мову викладання. Навіть за часів сумнозвісної «перестройки» не забували підкреслити гегемонізм російської мови в країні, про що свідчить, наприклад, Постанова Пленуму ЦК КПРС в 1989 році про єдину офіційну загальнодержавну (російську) мову в СРСР, що підтвердила Верховна Рада СРСР, прийнявши «Закон про мови народів СРСР».

Двомовність для українців все-таки існувала в стилі відомого коміка Тарапуньки, в мові якого українськими були лише ті слова, що були спільними і для російської мови, решта ж калькувалися. Нині він має «двомовного» послідовника – Вєрку Сердючку. Але, серйозно кажучи, ми плутаємо двомовність на рівні ідіолекту, котра є в цілому бажаним явищем, свідченням та інструментом інтелектуального рівня людини, та двомовність на державному рівні. До того ж для індивіда одна мова є рідною, інша може бути офіційною; одна побутова, інша – мова культури; одна мова даної країни, інша – іноземна; одна розмовна, інша – писемна. Отже, багатомовність – категорія відносна, бо в різних умовах по-різному вона реалізується… Як би там не було, але на рівні формування складних вербальних образів чи на підсвідомому рівні якусь із мов особа реалізує порівняно краще.

Взагалі, стосовно мовної політики в Україні склалася логічна ситуація, коли двомовності криком домагаються ті, хто володіє і користується на всіх рівнях лише російською мовою (!). Адже, моральне право говорити про двомовність може лише особа, яка знає, поважає і у відповідних ситуаціях використовує мову титульної нації країни. До речі, це вимога першої статті Гаазького протоколу про мови в Європі, який ліг в основу неоднозначної Хартії про регіональні мови та мови національних меншин.

Віддаючи власний мовний простір на поталу чужомовним зразкам, ми втрачаємо не лише цей простір, не лише частку власної культури, але й дещицю національного єства. Аби не бути голослівним, згадаю вислів великого українського мовознавця О.Потебні: «за подібної ломки неуникненно на місці форм свідомості, які витісняються, запановує гидота запустіння, і займає це місце доти, доки витіснювана мова, не стане своєю і разом з тим не пристосується до нового народу» [3,172]

А що каже світова практика соціальної диглосії? Як узгоджуються між собою ті декілька тисяч мов та діалектів, що надскладним візерунком переплелися на земній суші. Ми проаналізували на законодавчому та фактичному рівні ситуацію в більшості типових країн, що входять до ООН. Наш загальний висновок: в будь якій країні світу офіційно декларована дво- чи багатомовність у дійсності в строгому розумінні цієї категорії не реалізується, бо на окремих найвагоміших рівнях завше домінує одна (!) мова, котра поступово й перетворюється на єдину державну мову. Цікава закономірність: чим вищим є умовний рівень цивілізованості держави, тим гомогеннішою є мовна ситуація в країні. Мабуть, це найперше пояснюється довгим і тернистим шляхом історичних пошуків, в т.ч. і мовних, даної нації. Недаремно в 1928 році Міжнародне бюро з проблем освіти скликало в Люксембурзі конференцію з питань освіти, де абсолютна більшість учасників висловилась проти двомовності.

Другий висновок, який, зрештою, лінгвісти певною мірою вже робили: можна виділити дві схеми, що характеризують нині мовну ситуацію у світі, а) африканська та азійська; б) європейська. Для першої схеми здебільшого характерним є паралельне вживання інших мов (від однієї до багатьох сотень, як у Нігерії, наприклад, близько 400 мов). Друга схема характеризується явищем домінування однієї мови автохтонної більшості.

Нині в багатьох країнах державні органи все активніше формулюють мовну політику на базі мови титульної нації.
Наприклад, в Алжирі, де ще певні позиції продовжує зберігати французька мова, як офіційною, так і національною вже вважається арабська мова. В Ірані державною мовою нині є лише перська мова (близько 50% населення); є тут і регіональні мови (азербайджанська, курдська, арабська). Державною мовою Пакистану стала мова урду (хоча вона рідна лише для 11% населення), документація паралельно ще ведеться і англійською, визнаються права провінційних мов (синдхі, пенджабі). Це, зрештою, типова ситуація в країні з кількома великими етносами та багатьма малими.
На статус мови у державі нерідко впливає сфера функціонування. Прикладом можуть слугувати Філіппіни, де за Конституцією 1973 року офіційними мовами стали англійська та піліпіно (на основі тагальської), невдалою виявилася спроба підняти до цього рівня іспанську мову.

Деякі країни пробують жорсткіше регламентувати мовний процес. Так, у Малайзії згідно з Конституцією 1957 року державною мовою стала виключно малайська (нею розмовляють 43% населення проти 37%, які користуються китайською). Зате на перехідний 10-річний період зберігалася як офіційна мова англійська. Поширені китайська та тамільська мови не отримали ніякого загального статусу. Тому з 1967 року тут єдиною державною та офіційною мовою є малайська, хоча в засобах масової інформації використовуються всі чотири мови. Зауважимо, що на практиці ще має місце відносна двомовність – англійська та малайська мови. Здається, дана картина трохи нагадує ситуацію в нинішній Україні.

Про мовну ситуацію в країнах Америки нема особливої потреби говорити, бо в Латинській Америці домінує іспанська мова (в Бразилії – португальська). В північній Америці – англійська (крім іспаномовної Мексики). Щоправда, і в цій частині планети поступово повертаються до шанування мов своїх предків. Так, у Перу з 1975 року, поряд з іспанською, як друга офіційна мова вважається мова племені кечуа (близько 3 млн. індіанців), котра теж паралельно вивчається в школах. Такий простий уніфікований розділ зумовлений племінною розпорошеністю туземців та нищівною політикою конкістадорів та їх послідовників. Для України це не може бути прикладом. Деякі апологети двомовності в Україні аргументують свою позицію ще й тим, що в Канаді конституційно зафіксовано дві державні мови англійська та французька. Хочу таким опонентам нагадати, що лише в серпні 1977 року уряд, сформований Квебекською партією, прийняв Хартію французької мови. Тільки з цього часу дана мова стала фактично єдиною офіційною мовою Квебеку, потіснивши англійську, в той час, як в інших провінціях Канади спостерігається протилежна картина. Отже, ще один висновок: явище мовного федералізму не обов’язково відповідає принципам федералізації країни. Це можна підтвердити на прикладі Бельгії в Європі, де диглосія реалізується територіально (територіальне відмежування французької мови від фламандської).
Отже, яким би шляхом не розвивалася мовна політика країни, на якомусь етапі розпочинається домінування однієї мови над іншими. Головне, щоб дана мова не витісняла інші, а, вбираючи всі кращі зразки й багатство паралельних мов, зберігала їх для взаємного вдосконалення. Адже не тільки злочином, але й просто елементарною державною помилкою було цілеспрямоване нівелювання національних мов у комуністичній імперії, в результаті чого з лінгвістичного атласу Євразії назавше щезли десятки мов. Теж задля двомовності?

Таку долю готувала для фінської мови ще царська Росія. До речі, деякі політикани в Україні самовпевнено вказують на Фінляндію як приклад для відтворення, бо там, бачся, запроваджено дві державні мови: фінська та шведська.

Як же там насправді виглядає ситуація? Як відомо, до 1808 року Фінляндія входила до складу Швеції і єдиною державною мовою тут була шведська. Потім Фінляндія завойовується Росією й шведська мова позбавляється права офіційної державної мови. Не набула цього права й фінська мова, що цілком зрозуміло в умовах імперської Росії. Нині дійсно у фінській конституції зафіксовано державність як фінської, так і шведської мов. Але умовою для вживання останньої є її реальне функціонування в двомовних областях (це, як правило, на Заході Фінляндії). При тому двомовною вважається область, де проживає не менше 10% населення, що репрезентують носіїв іншої мови, до того ж через кожні 10 років Державна Рада переглядає структуру й чисельність населення. І лише, коли отримані дані відповідають запровадженим нормам, то в даній двомовній області мають право на паралельне функціонування обидві мови. Але й тут мати право і скористатися цим правом – явища не ідентичні, що й підтверджує реальна мовна практика. Подібна ситуація в Ірландії, де другою офіційною мовою вважається англійська, хоча очевидну перевагу як фактично, так і чисельно (понад 3 млн. ірландців і лише 15 тисяч англійців) має ірландська мова.

А може приклад Швайцарії дає право твердити про можливість реальної багатомовності? Не більше, ніж у Фінляндії, бо в 16 німецькомовних, восьми франкомовних та двох італомовних кантонах чітко переважає відповідна мова, хоч державними тут визнають три перші мови. Певні права має і ретороманська мова, розпорошена в двох кантонах. Хто ж бував у Швейцарії, той мав нагоду переконатись, що найбільш поширеною в цій країні на практиці є німецька мова (65% населення постійно користуються саме цією мовою).

Близьке до багатомовного явище спостерігається в Італії, де три провінції, в котрих італійська співіснує з іншими мовами (сардинська в Сардинії, французька в долині Аост, німецька у Верхньому Адиджі). Лише популярність двох останніх у Європі дала їм право вважатися співофіційними мовами в цих регіонах. Але державна мова Італії все-таки, по суті, одна.

Цікавим може бути для нас приклад Іспанії, де окремі автономні області мають, крім офіційної мови іспанської, власну розмовну мову вагомої частини населення (каталонська, галісійська, баскська, кастільська). З 1985 року каталонська мова стала в Каталонії навіть головною мовою навчання. У сфері освіти треба відзначити блискуче вирішення питання відмови від двох різних шкільних систем для дітей, які мають різну рідну мову. Освіта співіснує у відповідних регіонах двома мовами. Зрозуміло ж, що головною мовою Іспанії є одна мова.

Можна зрозуміти, як зауважує професор КНУ ім. Тараса Шевченка О.І. Чередниченко, чому «майже 90 відсотків населення таких країн, як Нідерланди, Данія, Швеція, Норвегія і Фінляндія, поряд з рідною мовою вільно володіють й спілкуються англійською. Але жоден громадянин цих країн не ставить питання про надання англійській мові офіційного статусу». Мабуть, досить шукати аналогій чи виправдань. Висновок лежить на поверхні: на візитівці нашої країни для світової спільноти має бути написано: «Державна мова – українська». Якщо ми – країна. А може, когось Україна не влаштовує?

Це вже інший бік проблеми, і вона має вирішуватись іншими засобами, які перебувають за межами науки. Взагалі, створюється враження, що певні сили в Україні прагнуть використати мовне питання для нагнітання пристрастей у суспільстві з метою досягнення вузькоегоїстичної, політиканської мети, відволікання уваги державних органів і громадськості від вирішення невідкладних завдань державотворення, економіки, культури, науки, соціального захисту.
Невдячна справа робити передбачення, але, принаймні, знаходити та пропонувати оптимальний варіант варто. Тим більше, якщо він підказується виявленою практикою та історичним досвідом інших країн. В цілому простежуються два наступні загальні етапи мовної політики в Україні: 1) відродження та всебічне утвердження української мови як єдиної державної, надаючи можливість використання інших мов у місцях компактного проживання національних меншин (це може тривати 15-20 років, тобто, період одного покоління); 2) згодом окреме вирішення мовної ситуації в регіонах, де рішення приймається з урахуванням етнічної картини, можливо, й через референдум та потім закріплюється конституційно. Але такий референдум може проводитися тільки на регіональному рівні – інакше що скажуть чверть мільйона румунсько мовних на Буковині при мізерній кількості росіян у цьому краї або понад 200 тисяч угорців Закарпаття. Або до чого двомовність у чисто українськомовних регіонах (наприклад, Тернопілля, Прикарпаття). У цьому саме полягає цивілізованість, європейськість, демократизм і загально національність мовної політики задля рівноправ’я.
Зрештою, статистика й динаміка мовної політики в Україні чітко зафіксовані в ст. 10 нашої Конституції. Це оптимальний варіант. Бо на фоні державності української мови гарантується вільне використання та захист мов національних меншин. Бо українська нація, як рідко яка інша, на собі відчула, що значить національна дискримінація. Бо ми розуміємо, що багатство полягає в різноманітності. Бо ми знаємо, що людина досягає найбільшого злету в атмосфері рідної мови. «Деда ена» – «мова моєї мами», – так назвали свій буквар грузини. Недаремно ж писав наш славетний психолог та педагог К. Ушинський: «Коли мова, якою починає говорити дитина, суперечить природженому її національному характеру, то ця мова ніколи не матиме такого сильного впливу на її духовний розвиток, який мала б рідна мова, ніколи не проникне в її дух і тіло, ніколи не пустить такого глибокого коріння, яке обіцяло б багатий пишний розвиток». Отже, це в інтересах самої України, її тисячолітньої мови, яка володіє всіма вартостями найвідоміших мов світу. Для українців вона найкраща, як і для інших їх рідна.

Як автор 10-ї статті Конституції, закладаючи постулати цієї статті, орієнтовані на європейську традицію та світовий досвід, я намагався окреслити та визначити головні болючі точки з питань мовної політики нової України. Хочу завважити, що сьогодні на всіх рівнях, в усіх сферах життя громадяни України, а найперше політики, намагаються висловити своє бачення мовної політики, не усвідомлюючи, наскільки тонкими і складними є її механізми. У нас немає не лише досвіду реалізації мовної політики, а й фахівців даної сфери. Це було обумовлено егоцентристською політикою Москви, коли мовна політика маргінальних регіонів не мала перспектив та й узагалі будь-якої санкції.

Сьогодні в Україні обізнані в царині мовної політики лише лічені вчені-лінгвісти. Всі інші ведуть мову з позицій популізму або політичних провокацій. Не можу забути враження від заяви «Общества наследников победы», опублікованої 7 липня 2005 р. в газеті «Крымская правда», суть якої зводиться до тези про те, що слід негайно припинити українізацію термінології, особливо в технічних галузях, бо саме через таку українізацію було збито українськими ракетами два пасажирські літаки, і коли так далі триватиме – звучить у заяві, – то українські ракети будуть збивати літаки по всьому світу. Нахабство і примітивізм не знають меж. Але з другого боку, автори заяви добре усвідомлювали, в яку болючу точку бити.

Відомий сучасний фахівець з мовної політики в Європі професор М.Райнер твердить, що мовна політика базується на трьох китах: 1) освіта, 2) засоби масової комунікації, 3) фахові мови, насамперед терміносистеми. Отже, коли в царині освіти мовна політика ще сяк-так реалізується і животіє, то у сфері ЗМІ українська мова повністю витісняється, а офіційне запровадження українських терміносистем для відповідних фахових мов на європейському рівні по суті ще й не розпочиналося і державою не стимулюється. Звідси шалений брак українськомовних підручників з технічних дисциплін.
Таким чином, напрошуються для початку ще такі пропозиції.

Звісно, мова є найочевиднішою ідентифікаційною ознакою нації. Проте, ще ніде, принаймні, в Європі не вдалося реалізувати гасло «одна нація – одна мова» (хіба що в ізольованій Ісландії). Зрештою, як і милий конституційний намір про запровадження в державі дво- чи полімовності. Реальність залишає домінуючий простір лише для однієї мови. Ще відомий соціолінгвіст Ч.Фергюсон переконував у тому, що в ситуації диглосії статус двох мов різний; це здебільшого зумовлено тенденційністю їх вживання у різних сферах життя. Наприклад, мова А вживається на професійному рівні, мова В – в побуті. Тоді мова В поступово втрачає престижність, домінуюча мова А витісняє В і від В відмовляються носії. Додам до цього: першою типологічною відмінністю між мовою та діалектом є власне повне домінування мови у сфері фахової комунікації, у сферах науки й техніки.

Хотіли недруги нахабно нав’язати українській мові статус діалекту. Це говорили натовпи визволителів як зі Сходу так і з Заходу. Ще на початку століття в умовах однієї з останніх імперій нашого століття іван Франко відповів таким «добродіям»:

Діалект! А ми його надишем

Міццю духа і вогнем Любови

І несмертним слід його залишим

Самостійно між культурні мови

Джерело:

Кияк Тарас Романович. Мова як необхідний атрибут соборності нації

Постійна інтернет-адреса

130 років з дня народження великого Українця – Івана Огієнка (митрополита Іларіона)

2012-01-15T14:13:00.001+02:00

15 січня цього року виповнюється 130 років від дня народження Івана Івановича Огієнка (15.01.1882 – 29.03.1972) – видатного українського ученого, державного, освітнього і релігійного (митрополит Іларіон) діяча, мовознавця, історика, педагога.

Іван Огієнко народився 15 січня (за деякими джерелами 14 січня) 1882 року в селі Брусилові Радомишльського повіту на Київщині (нині – районний центр Житомирської області) у бідній селянській родині.

Після закінчення початкової школи у 1896 році Іван Огієнко навчається у Київській військовій фельдшерській школі, а по закінченню її працює помічником лікаря психіатричного відділення Київського військового шпиталю. Самостійно вивчає латинську і грецьку мови, готується до вступу на історико-філологічний факультет Київського університету. У 1903-1909 рр. навчався на медичному та історико-філологічному факультетах Київського університету св. Володимира Великого. Молодому талановитому студентові пощастило: його допитливий й аналітичний розум помітив видатний дослідник східнослов’янських мов і літератур Володимир Перетц. А вже скоро Іван Огієнко розпочинає власні наукові студії, які забезпечили йому підвищену міністерську стипендію після закінчення університету для підготовки до майбутньої професорської діяльності. З 1911 року Іван Огієнко зарахований професорським стипендіатом по кафедрі російської літератури університету св. Володимира Великого. У 1915-1917 рр. – приват-доцент цього університету. У 1917 було створено Український народний університет (згодом – Київський державний український університет), у якому Іван Огієнко працює професором української мови у 1917-1918 рр.

Студентські роки юнака відзначаються активною громадською діяльністю на національному ґрунті: співпрацює з редакціями газет «Громадська думка», «Рада», з Київською «Просвітою», Науковим товариством імені Тараса Шевченка. У цей же період почав друкуватися як поет, прозаїк, учений. Активно береться за створення підручників, посібників, таблиць для вивчення української мови всіма категоріями населення. Великим накладом виходять книги молодого вченого: «Краткий курс украинского язика», «Рідне писання», «Українська граматика». У 1918 році в Києві опублікована його відома фундаментальна праця «Українська культура», яка й по сьогоднішній день не втратила своєї актуальності.

З 1918 року І. Огієнко міністр освіти і віросповідань в уряді УНР, ректор щойно створеного Кам’янець-Подільського державного українського університету. У листопаді 1919 року стає Головноуповноваженим уряду УНР у Кам’янці-Подільському після евакуації уряду до польського міста Тарнова. Через два роки у листопаді 1921 року Іван Огієнко з дружиною і трьома малими дітьми назавжди полишає Україну, залишивши в Кам’янці-Подільському власну величезну книгозбірню, архів і десятки завершених та незавершених рукописів наукових праць.

Після декількох місяців праці в уряді УНР в Тарнові він переїжджає до Винник, а згодом – до Львова. За пристрасне викладання української мови і проповідування національної ідеї польська влада звільняє його від викладання у Львівській учительській гімназії.

Перебуваючи за межами України, І.Огієнко ніколи не покидав надії повернутися на рідну землю. У січні 1926 року Огієнко відважується написати листа до тодішнього секретаря Академії наук радянської України А. Кримського з проханням порятувати його архів і бібліотеку у Кам’янці-Подільському і надання йому можливості повернутися до Києва. Відповіді вчений не отримав, що змусило його прийняти пропозицію Варшавського університету: посісти посаду професора церковнослов’янської мови теологічного факультету (травень 1926). У 1932 році польська влада звільняє вченого від викладання в університеті без попередження, «за спротив полонізації православних студентів».

У роки перебування у Варшаві І.Огієнко розгортає активну просвітницьку і видавничу діяльність: засновує журнали «Рідна Мова» (1933-1939), «Наша Культура» (1935-1937); приступає до видання 30-томної «Бібліотеки українознавства» і тритомного збірника «Визволення України», пише й видає наукові праці, продовжує свою багаторічну працю над перекладами Святого Письма українською мовою. Серед найвагоміших і найпомітніших досліджень ученого цього періоду – десятитомна «Історія церковнослов’янської мови».

У квітні 1937 помирає дружина вченого – Домініка Данилівна – і професор Огієнко приймає рішення про чернечий постриг. Обряд було здійснено у Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі 9 жовтня 1940 року. І.Огієнко обирає ім’я Іларіона – на знак спадкоємності духовного подвигу першого митрополита Київського часів Ярослава Мудрого – Іларіона. 19 жовтня того ж року стає архієпископом, а 16 березня 1944-го – митрополитом Холмським і Підляським православної Варшавської митрополії.

У липні 1944 року митрополит Іларіон покидає Польщу. Після декількох місяців поневірянь і митарств воєнними дорогами Західної Європи він опиняється у Лозанні (Швейцарія), де переносить дві складні операції. Тут юридично оформляє Заповіт своїм дітям, закінчує автобіографічну поему «На Голготі». Поступово сили повертаються до нього. Перебуваючи в лозаннському притулку «Бетань», відновлює діяльність свого видавництва «Наша Культура» і разом зі своїм спільником Павлом Сомчинським із Парижа налагоджує друк і поширення по Європі й Америці україномовних книжок. З видавництва «Наша Культура» протягом швейцарського періоду діяльності вийшло вісім книг накладом від однієї до двох тисяч примірників.

У вересні 1947 р. на запрошення православної громади собору Св. Покрови у Вінніпезі переїздить до Канади, де працює священиком при цій парафії. Під час Собору Української православної церкви Канади (8-9 серпня 1951 року) Іларіона обирають предстоятелем цієї церкви – «митрополитом Вінніпегу і всієї Канади», де він залишався на цьому посту до кінця своїх днів.

З переїздом до Канади митрополит Іларіон відновлює перервану воєнними діями в Європі активну наукову і видавничу діяльність. У листопаді 1947 року він засновує народний християнський місячник «Слово Істини», який виходив по жовтень 1951 року. Започатковує вихід «Нашої Культури» (з листопада 1951 по жовтень 1953 року), який, після реформування, друкувався до грудня 1967 року під назвою «Віра й Культура».

З наукових праць митрополита Іларіона цього періоду найпомітнішими стали: «Історія української літературної мови», «Українська церква за час Богдана Хмельницького», «Іконоборство», «Книга нашого буття на чужині». Всього ж за перше десятиліття перебування митрополита у Канаді вийшло 29 наукових праць і досліджень. Уже згадані та інші твори вченого містять у собі принципові для нашої науки концепції, що заборонялися раніше тоталітарним режимом, щодо тих проблем сучасного українознавства, з яких і сьогодні тривають наукові дискусії. Йдеться, зокрема, про концепцію виникнення і розвитку українського друкованого слова в контексті поширення друкарства у слов’янських народів, про українську приналежність створених на наших землях рукописних книжкових шедеврів періоду X-XIV століть та концепцію виникнення і розвитку української мови, літератури і культури в цілому.

12 червня 1962 року здійснилася мрія життя митрополита Іларіона – з Лондонської друкарні на його вінніпезьку адресу надійшов розкішно виданий том – повний канонічний переклад українською мовою Біблії. Це був результат 40-річної праці українського вченого, яку доводилося виконувати у надзвичайно важких життєвих умовах.

29 березня 1972 року після тяжкої і тривалої хвороби пішов з життя великий Українець – мовознавець, історик, педагог, освітній і релігійний діяч митрополит Іларіон. Важко визначити, в якій із сфер діяльності Іван Огієнко залишив найпомітніший слід. Одне незаперечне: він чесно й віддано служив українській справі, до останніх днів життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження української нації, мови і культури. Не може не вражати і його творчий доробок: бібліографічний список наукових і публіцистичних праць ученого та його художніх творів, за неповними даними, складає близько півтори тисячі назв. На жаль, переважна більшість з них і сьогодні недоступна українському читачеві.

Похований на православній частині цвинтаря Глен Іден побіля Вінніпега (Канада).

У роки незалежності України ім’я Івана Огієнка (митрополита Іларіона) і його багатюща наукова спадщина почали повертатися в Україну. У Києві і Львові значними накладами перевидані найголовніші фундаментальні праці ученого: «Українська культура», «Історія українського друкарства», «Історія української літературної мови», «Дохристиянські вірування українського народу», «Життєписи великих українців», «Наука про рідномовні обов’язки». Створено Всеукраїнське товариство Івана Огієнка (голова – декан філологічного факультету Кам’янець-Подільського педагогічного універистету Євгенія Сохацька). На картах міст Брусилова, Житомира, Львова, Кам’янець-Подільського з’явилися названі іменем ученого вулиці. 1998 року, згідно з розпорядженням столичної мерії, встановлено меморіальну дошку на приміщенні гуманітарного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де вчився і працював професор Огієнко.

Національна Спілка письменників України, Житомирська обласна Рада народних депутатів, Фонд розвитку мистецтв України та Всеукраїнське товариство Івана Огієнка заснували премію його імені. Це друга в Україні багатогалузева премія після Шевченківської, яка відповідає багатосторонній діяльності цієї людини на ниві українського національного відродження. Щорічне урочисте вручення премій новим лауреатам у галузях літератури і мистецтва, науки і освіти, громадської, політичної та церковної діяльності відбувається в день пам’яті Івана Огієнка – 29 березня – на його батьківщині в містечку Брусилові на Житомирщині.

Підготовлено за матеріалами:

1. Сайт Брусилів-онлайн

2. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – С. 586-608.

3. Календар знаменних і пам’ятних дат у галузі освіти і педагогічної науки на 2012 рік. – К. : 2011. – 198 с.

Непомічений ювілей: 20 років тому у Біловезькій пущі було підписано угоду про припинення існування СРСР

2011-12-08T19:38:00.001+02:00

20 років тому, 8 грудня 1991 року, в Віскулях під Брестом (Білорусь) президент РРФСР Борис Єльцин, президент України Леонід Кравчук і голова Верховної ради Республіки Білорусь Станіслав Шушкевич підписали Угоду про розпад СРСР і про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

У документі констатувалося, що Радянський Союз припиняв своє існування як суб'єкт міжнародного права і геополітичної реальності. Однак, ґрунтуючись на історичній спільності народів, зв'язках між ними, враховуючи двосторонні договори, прагнення до демократичної правової держави, намір розвивати свої відносини на основі взаємного визнання і поваги державного суверенітету, сторони домовилися про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

10 грудня угода була ратифікована Верховними Радами Білорусії і України, а 12 грудня - Верховною Радою Росії.

13 грудня в столиці Туркменистану Ашхабаді відбулася зустріч президентів п'яти центральноазіатських держав, що входили до складу СРСР: Казахстану, Киргизії, Таджикистану, Туркменистану та Узбекистану.

Її підсумком стала прийнята Заява, в якій країни висловили згоду увійти в організацію СНД за умови забезпечення рівноправної участі суб'єктів колишнього Союзу і визнання всіх держав в якості засновників СНД. Через деякий час всі республіки, які входили до складу СРСР, проголосили незалежність.

Так було юридично оформлено кінець існування однієї із найкривавіших і найжорстокіших імперій, імперії зла – Радянського Союзу.

Зі святом!??

Зі святом!!!

День Збройних Сил України

2011-12-06T15:46:00.001+02:00

День Збройних Сил України був заснований постановою Верховної Ради України у 1993 році. Свято відзначається щорічно 6 грудня – в день ухвалення у 1991 році закону України «Про Збройні Сили України». Народжена в пам'ятному 1991 році, українська армія проходить складний шлях становлення. Процес реформування Збройних сил України повинен відповідати вимогам сучасного демократичного суспільства з урахуванням нашого історичного минулого та сучасних світових тенденцій і реалій.

Можна сперечатися про роль сучасної армії в житті країни, про її оснащення і таке інше. Але не треба забувати, що сьогодні вороги української державності змінили тактику і поле своїх дій: перемога у війні на інформаційному полі бою для держави сьогодні на багато більше значить, ніж, наприклад, в економічній чи іншій сферах.

Ще у 1982 році на міжнародній конференції про Голокост і геноцид американський історик і політолог Джеймс Ернест Мейс заявив: «Щоб централізувати повну владу в своїх руках, Сталіну потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті – нема проблем».

Сьогоднішні неосталіністи діють тими ж методами, що й у 30-х роках Сталін: нищать українську мову, українську історію, українську культуру, українську духовність. Розрахунок дуже простий і вкрай примітивний: нема народу, отже нема окремої самостійної держави України, є тільки багата надрами і землями окрАїна, яку прибрати до рук зовсім нема проблем.

Важкий період становлення української державності ще не минув. Попереду ще велика і тяжка праця по розбудові української держави взагалі і по її Збройних Силах зокрема. Коли цей етап буде успішно пройдено, тоді зможемо сказати: з Днем Збройних Сил, вас, шановні! Слава Україні!

Вшануй жертв Голодомору 1932–1933 років! Прийми участь у всеукраїнському меморіальному заході!

2011-11-18T21:41:00.001+02:00

Як повідомляє сайт «Майдан», 26 листопада 2011 року в усіх обласних центрах країни, Києві та 32 столицях країн світу українці і все прогресивне людство вшанують пам’ять мільйонів жертв геноциду 1932–1933 років.

З метою вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років в минулому році було створено Громадський комітет, який 26 листопада 2011 року проведе всеукраїнський захід у Києві біля Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів». До складу Громадського комітету увійшли 38 відомих діячів у науковому, мистецькому та громадському житті країни: Ольга Богомолець, В’ячеслав Брюховецький, Володимир В’ятрович, Володимир Василенко, Іван Васюник, Василь Вовкун, Анатолій Гайдамака, Дмитро Гнатюк, Петро Гончар, Іван Дзюба, Іван Драч, єпископ Євстратій (Зоря), Андрій Жолдак, Микола Жулинський, Євген Захаров, Олександр Іванків, Геннадій Іванущенко, Сергій Квіт, Андрій Когут, Роман Круцик, Ніла Крюкова, Станіслав Кульчицький, Неля Лавриненко, Олександр Максимчук, Василь Марочко, Ніна Матвієнко, Марія Матіос, Олекса Петрів, Мирослав Попович, Олег Рибачук, Стефан Романів, Євген Сверстюк, Михайло Свистович, Володимир Сергійчук, Євген Станкович, Лесь Танюк, Володимир Тиліщак, Ігор Юхновський.

Всеукраїнський громадський меморіальний захід цього року буде присвячено вшануванню пам’яті дітей, вбитих і ненароджених внаслідок трагічних подій 1932–1933 років.

Зокрема у Києві 26 листопада 2011 року о 14:00 розпочнеться скорботна хода від метро Арсенальна до Національного меморіалу пам’яті жертв Голодомору. О 14:30 біля Національного меморіалу пам’яті жертв Голодомору розпочнеться панахида, яку відправлять ієрархи всіх конфесій. До участі запрошені представники віх церков та релігійних організацій в Україні.

О 16-й годині 26 листопада – загальнонаціональна хвилина мовчання, під час якої мільйони українців запалять свічки біля Меморіалів Голодомору та на вікнах своїх домівок.

Нагадаємо, що всі заходи будуть приурочені вшануванню пам’яті дітей, вбитих і ненароджених. Тому Громадський комітет закликає освітян продовжити загальнонаціональну традицію і провести у поминальний тиждень 21-25 листопада 2011 року Уроки пам’яті жертв Голодомору в Україні.

Громадський комітет також звернувся до всіх українських телерадіокомпаній різних форм власності з проханням дотриматися жалобного мовлення 26 листопада. Це звернення підтримало понад 4000 провідних українських мистецьких і громадських діячів та небайдужих українців.

Громадський комітет стурбований тим, що за тиждень до офіційного Дня пам’яті жертв Голодомору – 26 листопада 2011 року – ще не було інформації про державні заходи. Крім того 16.11.2011 року Український парламент відмовився на державному рівні у 2012 році вшанувати пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років.

«Тоді нас міг врятувати хліб, тепер нас врятує пам’ять. Приходь. Пам’ятай. Запали свічку!» – закликають українців організатори акції.

За матеріалами сайту «Майдан»

9 листопада - День української писемності та мови

2011-11-04T21:52:00.003+02:00

Це свято є даниною одному з найцінніших надбань, яке створене й залишено нам нашими попередниками. Саме мова є душею нації, її генетичним кодом, адже у її глибинах народилося культурне надбання, яким може пишатися наш народ. Долучись до акції "Захисти Рідну Мову!"

У день української писемності та мови колись стартував Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика. Цей унікальний мовний марафон був зініційований великим українським меценатом і громадським діячем Петром Яциком, який усе життя прожив у Канаді, але завжди пам’ятав про рідну землю. Але вже другий рік поспіль з ініціативи Міністерства освіти і науки України наша держава самоусунулася від цього заходу, що є неприроднім, адже українська держава повинна гарантувати своїй національній мові всебічну підтримку, зробити якнайбільше для того, щоб її престиж у нашому суспільстві зростав, щоб вона міцніла й розвивалася разом з іншими мовами нашої багатонаціональної країни.

У всьому світі відомо, що державність мови є універсальною формою об’єднання людей в одне ціле, в один народ. Це важливий чинник самовизначення нації, надійна основа розвитку країни. Чи розуміють це наші державники? Мабуть що ні. А якщо держава не турбується про розвиток національної мови, то залишається надіятися тільки на ентузіастів - не байдужих до долі Рідної Мови людей. Долучись до захисту Рідної Мови! Не дай їй згаснути!

Підтримай Рідну Мову в Інтернеті - веди пошук українською!

Пошук українською" />

УКРАЇНЕЦЬ З ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ (до 104 річниці з дня народження Олега Кандиби)

2011-07-07T19:15:00.001+03:00

Хто за волю життя віддав – той не вмирає!

Христо Ботєв (болгарський поет)

Однією з найсвітліших і найпомітніших постатей української історії є постать Олега Кандиби – видатного українського поета (літературне псевдо – О.Ольжич), блискучого вченого-археолога зі світовим ім’ям, героїчного революціонера-борця за волю українського народу (підпільні клички – Доктор, Ідеаліст, Кардаш).

Олег Кандиба – син відомого українського поета Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби) – народився 8 липня 1907 року у Житомирі. Мати – Віра Антонівна Свадковська – за освітою вчителька, викладала мови.

У 1909 році сім’я Кандиб переїжджає у Київ, а згодом переїздить до Пущі-Водиці. З самого малечку хлопчик виявив неабиякі здібності – почав вільно читати на третьому році життя, малював, добре грав на піаніно і на скрипці. У п'ять років написав п'єсу з козацьких часів. Хлопцеві пророкували велике майбутнє.

Революційні події 1917 року, народження Української Народної Республіки 1918 року, війна більшовиків проти УНР безпосередньо торкнулися і сім’ї Кандиб. У 1919 році батько як аташе з питань культури УНР виїжджає до Будапешта.

Олег навчався у Пущі-Водиці до 16 років. Після від’їзду Олександра Івановича за кордон Вірі Антонівні й Олегу було дуже важко: щоб прохарчуватися Олег ходив у дальні села вимінювати за різні речі борошно і картоплю. Олександр Іванович клопотався долею дружини і сина, добре усвідомлюючи, що нічого гарного їх у Києві не чекає. Добивався дозволу на їхній від’їзд за кордон.

У 1923 pоці Олег з матір’ю їде з України і зустрічається нарешті з батьком, який перед цим склав обов’язки повпреда УНР у Будапешті. Невдовзі родина Кандиб переїхала до Горніх Черношиців під Прагою. Олег посилено готується до іспитів на атестат зрілості – ходить по бібліотеках, сидить над книжками. У 1924 році успішно складає гімназіальну матуру (іспит зрілості в середній школі) і стає студентом філософського факультету Карлового університету. Тут він слухав лекції і брав участь у семінарах Любомира Нідерле, Альбіна Отецького, Антона Матечіка та інших чеських учених. Головними предметами Олега були передісторична археологія та історія мистецтва.

Водночас навчався в Українському вільному університеті (Прага), дипломи якого визнавались тоді не в тільки в Радянській Україні, але й в усій Європі. Там він слухав лекції археолога Вадима Щербаківського (1876-1957), історика мистецтва Дмитра Антоновича (1877-1945), істориків Дмитра Дорошенка (1882-1951) й Василя Біднова (1874-1935).

У 1929 pоці написав дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Перед Олегом Кандибою відкрилися двері науки, він брав участь у багатьох археологічних розкопках, зокрема на Балканах. Працюючи в Гарвардському університеті (США) у 1938 році, заснував там Український науковий інститут. Свої розвідки з археології він публікує в українських, чеських, німецьких, югославських та англійських виданнях. Деякі з них не втратили свого наукового значення й до сьогоднішнього дня.

Наприкінці 20-х початку 30-х років 20-го сторіччя Олег Кандиба заявляє про себе як поет. У Львівському "Літературно-Науковому Віснику", що його редагував Д.Донцов, з’являються короткі стаккато, вірші під псевдонімом Олег Ольжич. У своїй поезії Олег був маломовним, простим, кам’яним. Це поставило його на одне з перших місць емігрантського Олімпу.

Перед 22-х річним Олегом Кандибою відкривається шлях у науку, де йому пророчили блискучу кар’єру. Одночасно він, маючи поетичний хист, вочевидь успадкований від батька, стає відомим в емігрантських колах поетом. Але Олег обирає третій шлях – шлях боротьби за визволення свого поневоленого народу. У цьому кроці проявилася його велика людяність, його українська душа, зв’язана зі своїм народом найглибшими і найміцнішими путами. Він не міг бути ніким іншим, лише українцем, націоналістом, борцем за свободу свого народу. І тільки через це його можна назвати Людиною в цьому найвищому, найціннішому значенні.

Як історик О. Кандиба знав, як поет передбачав важкі випробування, що чекають на нього та його товаришів. І намагався – в міру своїх можливостей – підготувати себе і своїх друзів до переборення труднощів, до подолання перешкод, які зустрінуться на їхньому шляху. Він чудово розумів: ніхто не піднесе нам Українську Державу, незалежну Україну на золотій таці: її можна було тільки вибороти в безкомпромісних сутичках, боях, битвах. Доля поставила його перед вибором. І Олег не ухилився від ризикованого вибору. Жити забезпечено чи жити небезпечно? Він обрав друге. Бо тільки так міг виконати обов’язок перед своїм народом. Бо щиро любив свій народ і вболівав за нього всією душею. Бо тільки через біль, страждання можна прийти до істини, яку обстоював О. Кандиба: український народ має стати господарем на своїй землі.

У 1929 році завершилося об’єднання всіх націоналістичних організацій, що діяли розрізнено на західноукраїнських землях (Галичині, Буковині, Закарпатті) в єдину Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Керівництво ОУН здійснювалося полковником Євгеном Коновальцем. З перших днів створення Організації Українських Націоналістів Олег Кандиба стає її чинним членом. ОУН Олег Кандиба називав «військом незримим поневоленої нації». ОУН – це політична організація народу, позбавленого власної державності, організація, покликана допомогти народові збудувати власну державу, організація, що має відшукати нові політичного самовираження, коли народ, зрештою, дістане омріяну державність.

О. Кандиба стає одним з найактивніших членів Організації Українських Націоналістів, керівником культурного сектора, а згодом – заступником голови проводу ОУН. Складну й напружену атмосферу галицького революційного підпілля О. Кандиба поетично увічнив у поемі «Городок 1932» (згодом перейменовану на «Грудень 1932»). ОУН потрібні були кошти. 30 листопада 1932 року четверо бойовиків ОУН, виконуючи наказ зверхників, намагалися провести експропріацію поштових коштів. Операцію готував Микола Лебідь і підготував її вкрай погано. В приміщенні спалахнула безглузда стрілянина. Начальника пошти було вбито. Але при цьому один з бойовиків (Володимир Старик) теж загинув, другий (Мирослав Березенський) – застрелився. Ще двох – за сприяння місцевих селян-українців – було схоплено, віддано під суд і 23 грудня 1932 року Василя Біласа і Дмитра Данилишина повішено у Львові. Загибель хлопців приголомшила українську громадськість, і більше через те, що самі українці виказали хлопців.

А Дмитро Данилишин, коли юрба земляків їх в’язала, гірко мовив: «Не бачити вам України, якщо будете отак за неї боротися».

Олег Кандиба у поемі «Городок 1932» вустами героїв трагічної драми гірко сказав:

Товаришу любий мій, брате,

Дивися у вічі рабам.

Як будете так воювати –

Вкраїни не бачити вам.

На цю подію також відгукнулася віршем «Засудженим» українська поетеса Олена Теліга.

В одчайдушній обороні українського населення Організація нерідко вдавалася до вибухів і пострілів, до терористичних акцій. Безумовно найгучнішою з них стала розправа (15 червня 1934 р.) з міністром внутрішніх справ Б.Пєрацьким, внаслідок на лаву підсудних сіли Степан Бандера, Микола Лебідь та інші.

У 1936 році Міжуніверситетський інститут у Римі викликає О.Кандибу до Італії. Там у Вічному місті, О. Кандиба зустрічається з Головою Проводу Українських Націоналістів полковником Євгеном Коновальцем. Вони часто і подовгу розмовляли. Їхні погляди на історичний процес і на призначення України повністю збігалися. Є. Коновалець дуже високо поцінував здібності, ентузіазм, духовний багаж Олега Кандиби і пов'язував з ним широкі організаційні плани. Зі свого боку О.Кандиба поділяв і стратегію, і тактику Євгена Коновальця, беззастережно оголосивши себе його прибічником.

23 травня 1938 року в Роттердамі загинув полковник Євген Коновалець, якого вбили за допомогою «пекельної машини» агенти НКВД: Павло Судоплатов та Яценко-Валюх. Похорон відбувся 28 травня 1938 р. Підступне вбивство Євгена Коновальця породило не тільки розпач, але й активізувало ОУН. Всі розуміли: смерть полковника на те й була розрахована, щоб розхитати український визвольний рух. Рішення було прийняте якраз протилежне: повсюдно гуртувати, кликати українців на боротьбу.

Виконуючи доручення покійного Євгена Коновальця, Олег Кандиба утворює і розбудовує Культурну Референтуру ОУН, визначивши насамперед її філософські та ідеологічні основи. Не гаючись, було розгорнуто бурхливу ідеологічну, освітню, видавничу, пропагандистську діяльність. Видавалися газети і журнали, забезпечені інформацією як з України, так і з усього світу. Досліджувався стан культури СРСР. Вплив Культурної Референтури був доволі значний, наслідки її діяльності – помітні як на землях України, так і за її межами.

А коли у 1938-1939 роках виникають карпатські бурхливі події, Олег Кандиба – заступник голови проводу А. Мельника – вже там в самому центрі подій, у Хусті. Мюнхенська конференція, на якій дійшли згоди Гітлер, Муссоліні, Даладьє і Чемберлен, означала фактичний кінець Чехословаччини.

Судети згідно з рішенням Мюнхенської конференції забирала Німеччина. Щодо решти народів, то їм надавалося лукаве право національного самовизначення. І до Закарпаття негайно пред’явили територіальні претензії Словаччина, Угорщина, Румунія, Польща. Але 9 жовтня 1938 р. на зборах представників УНОборони доктор Степан Росоха (один з друзів О.Кандиби) заявив: «Не дамо ні п’яді рідної землі ані полякам, ані мадярам, ані румунам. Ми самі будемо господарями своєї Батьківщини». 26 жовтня 1938 р. прем’єром карпатсько-українського уряду стає Августин Волошин – і починається короткочасна доба державотворення. Втім, «п'ять хвилин української влади на цьому клаптеві землі» нажахали і розгнівили могутніх сусідів. По всій Україні було проведено масові арешти, репресії.

Демократичну Карпатську Україну було знищено 14 – 15 березня 1939 року угорськими фашистами у змові з Гітлером, а Олег Кандиба потрапив до хортистської тюрми.

Звиродніння буржуазної Європи, ліберальна демагогія, панування одних народів над іншими – все це викликало огиду в Олега Кандиби. Ось чому, коли під гаслами відродження національної гідності, древньої державності зародились в Італії та Німеччині фашистські рухи, це не залишило революціонера байдужим. Але фашизм не став і не міг стати його ідеологією саме через свою не людяність і неморальність. Фашизм возвеличував націю, але виключно власну, – і на шкоду іншим націям, у тому числі й слов’янським. Це аж ніяк не влаштовувало українського патріота Олега Кандибу.

Міжнародна ситуація ускладнювалась щораз більше, було ясно, що наближається війна. В 1939 році у Римі нелегально відбувається Другий Великий Збір Українських Націоналістів, у підготовці і проведенні якого брав безпосередньо участь і Олег Кандиба. Щодня стикаючись з виразниками різних течій та угрупувань, він переконується: розкол «матірної» ОУН є неминучим. Гострі атаки на «старі кадри» ПУН посилюються після виходу Степана Бендери з польської тюрми. Організація розпадається. Олег Кандиба вирішує залишитися з полковником Андрієм Мельником. Це його рішення вплинуло і на вибір багатьох інших націоналістів.

Тут же, перебуваючи в сум’ятті і потрясінні, Олег Кандиба видає під псевдонімом спеціальну працю, в якій розглядає причини трагічного розколу, що перетворився на розлам і що дається взнаки по нинішній день. Вже сама її назва волає: «Дух руїни». Він розглядає три періоди української історії – княжу добу, добу козаччини, добу визвольних змагань. Кожна з них починається велично, а закінчується поразкою. І причина одна – роз’єднаність! Ось до такого висновку прийшов Олег у своїх роздумах. Пізніше він перебирається до Кракова, і звідти керує підготовкою до близького походу на Схід. У тому, що Німеччина вчинить напад на СРСР, він, та зрештою й ніхто з його оточення, не сумнівався ані на йоту. Німцям Олег Кандиба не довіряв, більше того – сподівався від них усіляких прикрощів, але гадав, що більшовицьку імперію вони завалять, а коли вона впаде – тоді виникне гостра необхідність відбудувати поруйновану фізично і духовно Україну. А на це потрібні досвідчені і надійні майстри своєї справи – на всіх поверхах суспільства, в усіх ділянках громадського життя. І він збирав воєдино сили, об’єднував і підганяв і давав інструкції. Було надзвичайно важко, проте намагався виду не подавати. Було все так, як він колись передрікав:

Нащо слова? Ми діло несемо.

Ніщо мистецтво і мана теорій,

Бо нам дано знайти життя само

В красі неповторимій і суворій.

22 червня 1941 року. Німеччина «зненацька» нападає на СРСР. Похідні групи ОУН слідом за німецькими військами, а часом і випереджаючи їх, одна за одною вирушають Наддніпрянську Україну. Голова ПУН Андрій Мельник призначає Олега Кандибу організаційним керівником на східноукраїнські землі. З Кракова Олег виїздить до Львова і перебирає на себе клопоти з переміщенням членів Культурної Референтури і Комісії Державного планування. У Львові Олег надовго не затримується: попереду чекає Рівне. Не прості зносини з бойовиками ОУН-р (бандерівцями), якими керував недалекий М.Лебідь (С.Бандера перебував у концтаборі).

І ось нарешті Олег Кандиба у Житомирі. Він сяє, палає – він вдома, він на шляху до Києва. А 30 серпня 1941 р. на Бердичівській вулиці пострілами в спину було застрелено двох багатолітніх членів Проводу Українських Націоналістів полковника Миколу Сціборського (Житомирського) та сотника Омеляна Сеника-Грибіівського (Канцлера). Сліди злочину вели до «революційного» бандерівського штабу. Було терміново скликано організаційний суд, на якому О.Кандиба виступив як прокурор. Вирок був одностайний: засудити до страти Степана Бандеру та Ярослава Стецька. Втім, полковник Андрій Мельник це рішення скасував. За три дні по вбивстві Миколи Сціборського й Омеляна Сеника-Грибівського прибули до Житомира Борис Левицький і Роман Паладійчук, видатні бандерівці. Колеги звертаються до Ольжича: треба схопити і помститися. Ольжичева відповідь їх ошелешила: «Забезпечити оргнізаційним приміщенням і вивести з міста під охороною», Пізніше в Києві мельниківці схопили на вулиці Дмитра Миронюка-Орлика, провідника бандерівської мережі, автора солідної праці «Ідея і меч», – затримали. І знову наказ Ольжича: «Негайно звільнити».

Ні загибель бойових побратимів, ані трагічні могили поблизу житомирського собору не застелили йому ненавистю очі. Ольжич пояснював: «ми маємо свої, дуже виразно визначені цілі, ми мусимо йти до них якнайкоротшою дорогою, нас ніщо не може збити з нашого шляху. А тим більше, ми не можемо скотитися до взаємної внутрішньої боротьби, бо це була б фізична і моральна загибель для нас усіх».

19 вересня 1941 року німецькі війська вступають У Київ. Після здобуття української столиці німці суворо забороняють будь-кому входити до міста. Одразу під чужим ім'ям і прізвищем у Київ прибуває Олег. Поселяється поблизу центра. За декілька днів зненацька пролунав оглушливий вибух. За ним другий, третій, четвертий. Це більшовики підривали заздалегідь замінований центр міста. Олег завжди пишався тим, що «був киянином». Та й саме його прибране прізвище «Ольжич» означало «син Олега», київського князя, що згадується у літописах як «Ольг».

Німці були люті і жорстокі літа 1941 року. Вони не допускали в столицю ніяких продуктів з районів Київщини, готуючи в такий спосіб голодну блокаду столиці України. Часто Олегові доводилось жити впроголодь, бували й випадки коли він укладався спати, не маючи в роті ані крихти за весь день. Але це не дуже бентежить Олега. Він організовує громадське, політичне, господарське, мистецьке життя в столиці, налагоджує видання газети «Українське слово”, українського літературного журналу «Літаври» тощо. За будь-яких обставин його не залишав спокій, урівноваження, що впливало заспокоююче на оточуючих людей.

Мельниківська концепція роботи ОУН в Україні зводилася до того, щоб на місцях розбудувати Народні Ради, котрі через Ради повітові й обласні мали б вивершитися в Українську Національну Раду. Ймовірний склад УНРади було намічено ще у Львові: очолити її мав академік Агатангел Кримський. Але радянська резидентура вислідила його основний склад і Агатангела Кримського та більшість членів майбутнього парламенту було заарештовано, а невдовзі й ліквідовано. Доктору (київське псевдо Олега Кандиби – Доктор) довелось розпочинати з «чистого аркушу». Олег шукав, намовляв, переконував, погоджував – і довів справу до успіху. Це на його пропозицію, з його допомогою і за активної його участі на Подолі, куди перенесено «штаб-квартиру» похідної групи, відбулися Перші Збори Української Національної Ради. Головою УНРади було обрано ректора Київського політехнічного інституту професора Миколу Величківського. УНРада нараховувала близько 130 членів. До УНРади входили гетьманці, республіканці, оунівці, безпартійні, в ній були представлені чи не всі верстви і професії, а також національні меншини, в тому числі і росіяни (на цьому теж наполіг Олег Кандиба). До УНРади, зокрема, ввійшли генерал М.Омелянович-Павленко, інженер Осип Бойдуник, професор Кость Мацієвич, сестра Лесі Українки Ісідора Косач-Борисова, Олена Теліга та інші.

Діючи легально на окупованій території, УНРада могла друкувати прокламації, виступати відкрито супроти поневолювачів, випускати заклики до населення, висилати меморандуми до закордонних посольств, а головне – відновлювати структури національного життя. Це дратувало німецькі власті, які зовсім не збиралися сприяти створенню української держави. Особливо розгнівав окупантів меморандум, висланий УНРадою до Гітлера. Як наслідок наказом із Берліна 27 листопада 1941 року будь-яку діяльність ОУН і УНРади було заборонено, всі установи розігнано, причетних до меморандуму заарештовано. Треба уточнити: наказ цей ніколи не було опубліковано, але заступник київського генерал-губернатора Аккман відверто заявив, що на Україні ворогом №1 є український націоналізм. Після цього німці повели шалений наступ на пресу. 12 грудня було заарештовано, а згодом ліквідовано редакцію газети «Українське слово». Натомість стало виходити колабораціоністське «Нове українське слово» та російська газетка, що її редагував Дудін, у майбутньому – коментатор російської служби Радіо «Свобода». Всі вони працювали не на користь бувшій УНРаді.

Над Олегом Кандибою нависає небезпека бути схопленим. Він добре знав що його чекають не тільки смерть, а й нелюдські катування. Як завжди Ольжич спокійно і холодно аналізує положення своє та своїх товаришів. На думку Ольжича, в саме той час на Наддніпрянщині надходив найгірший час. Було ясно, що Організацію будуть намагатися розгромити так, щоб про неї не залишилося ні однієї згадки, немовби її і не було. 9 лютого 1942 р. гестапівці заарештовують Олену Телігу прямо у Спілці письменників (на вулиці Трьохсвятительській). Невдовзі Олену Телігу, Михайла Телігу, Івана Ірлявського, професора Гупала та багатьох інших гестапо розстрілює в Бабиному Яру. Для Олега Кандиби то були тяжкі удари: він розумів, що цих втрат – не відшкодуєш. А німецький терор набував дедалі більшого розмаху. Вибивали самий цвіт нації, витоптували національну еліту.

У березні Олег Кандиба одягнутий у селянський кожух залишає Київ. А за годину з обшуком до його помешкання нагрянуло гестапо. Жорстока, не на життя, а на смерть, боротьба на два, зрештою, на три фронти. Щодня, щомиті в потилицю – загрозливий подих небезпеки. Щохвилини доводиться «ставити ногу на край блакитної чаші безодні», як він писав колись у своїй юнацькій поемі. Не кожний так зможе.

Кінець зими 1942 р. був справжнім пеклом на українському сході. Люди мерли як мухи. Озвірілі німці не милували нікого. Більшовицькі агенти, які втиснулися в співробітники гестапо, планово і методично німецькими руками винищують українських патріотів. Травнева конференція ОУН у Почаєві, у травні 1942 р., та З’їзд Українських Націоналістів і Самостійників у серпні 1942 р. у Києві докладно проаналізували ту ситуацію і вирішили, що настав час відверто нищити німецьку систему, зривати всюди німецькі плани, протиставлятися німецькій силі. Члени Вужчого Проводу, які мали безпосередній, особистий, конкретний досвід з усіх українських земель, на чолі з Олегом Кандибою висунули це як вихідну точку для наступних постанов.

Чи треба говорити що ця партизанська війна коштувала неймовірних зусиль і величезних втрат. 95 відсотків членів ОУН, що вирушили на схід України у похідних групах, загинули на території Райхскомісаріату, яким правив брутальний Еріх Кох. З його наказу спалювалися українські села, ставилися шибениці по майданах міст, заповнювалися тілами замордованих протитанкові рови і той же Бабин Яр. І знову, як не раз і не двічі було в нашій історії, вороги вдаються до випробуваного засобу – до провокації. Там, де відтворюється українська єдність (як було в ті часи), вороги намагаються одразу розколоти, розділити, розсварити українську спільноту.

Починаючи з липня 1943 р. «бандерівці», а точніше «лебедівці», заходжуються роззброювати загони УПА, що перебували під началом Тараса Бульби-Боровця і полковника Андрія Мельника. Тих хто відмовлявся визнати зверхність «бандерівського» (себто «лебедівського») проводу, нищили фізично, не зупиняючись ні перед чим.

Олег Кандиба не боявся смерті та не хотів, щоб після нього в цьому божевільному і все-таки неповторному світі не залишилося нікого і нічого. «Приречений» Олег приймає рішення одружитися. Обраницею його серця стала молодша на тринадцять років Катерина Білецька (Калинка), дочка професора Леоніда Білецького. Олег знав її з п'ятирічного віку, знав і ніби не помічав. А зустрівши навесні 1940 року, закохався, наче хлопчисько. І постали перед ним нерозв’язні проблеми, прокляті запитання. Гаразд, він господар своєї долі, він готовий покласти своє життя на вівтар боротьби. Але чи має він право ризикувати життям цього славного дівчиська? Чи дозволено йому наражати на небезпеку дороге створіння? Перебуваючи на нелегальному становищі та ще й до того бувши православним, він вирішує одружуватись в одному з містечок Галичини – Яблунька Верхня. Назва містечка перегукувалася з віршем, якого Олег вперше присвятив своїй Калинці – «Яблуня на горі»:

Над кручею, за садом, на горі

Розквітла яблуня. Іди, тебе немає.

Здалека злото котять дзвонарі,

І вітер тихо квіти колихає.

Тебе немає. На траві прибитій

Не буде видно сліду ні на мить,

Як станеш ти угледіти крізь віти

Густу, глибоку і м'яку блакить.

2 серпня 1943 р. Катерина Білецька та Олег Кандиба взяли церковний шлюб. Свідками були сестра Омеляна Сеника-Грибівського Елеонора й інженер Василь Починок, друг і соратник О.Ольжича, який заприсяг їх обох (а так само наречену) мовчати про те, що сталося, до закінчення світової війни. Жодна жива душа, окрім них, не повинна цього знати і це використати в будь-яких інтересах.

Погляди О.Ольжича щодо німецьких окупантів з часом змінювались не в кращу для них сторону. Він їх просто зненавидів. Бувши істориком, Ольжич трактував нацистський режим як щось абсурдне і протиприродне. В другій половині 1943 р. німці дозволили (точніше – наказали) генералові А.Власову сформувати «Русскую Освободительную Армию» (РОА) в зв’язку з чим до керівництва ОУН надійшла пропозиція приєднатися до РОА і спільно воювати проти більшовиків. Але Олег Кандиба з обуренням відкидає навіть натяк на можливі сумісні дії з колабораціоністами. Так само негативно він поставився й до іншого аналогічного заходу – Комітету Об'єднання Народів Росії, вже зі сторони більшовиків. Олега дуже обурювали також вчорашні соратники, їхні дії: до якої підлоти треба було докотитися, щоб отак безжалісно і холоднокровно вбивати, вбивати вчорашніх товаришів, друзів, і однодумців – і то перед лицем спільної небезпеки, на втіху спільному ворогові! Шляхетна душа поета не приймала, не могла зрозуміти цієї мерзоти: за одне з головних завдань поставити нищення тих сил, які в чомусь незгодні, мають власну думку, прагнуть іти своєю дорогою. Німці мали відійти з України, радянці мали на Україну повернутися. Що мало робити українське підпілля? «Бандерівці» («лебедівці») схилялись до концепції масового партизанського діяння супроти комуністів. Кандиба вважав збройну боротьбу після приходу Червоної Армії не тільки безперспективною, а й шкідливою, бо вона неминуче призведе до мільйонних людських втрат на українських землях. Тактика «мельниківців» була обережна і гнучка: не виснажувати знесилений і без того народ. А що німці особисто були зацікавлені в антирадянській збройній партизанщині, сумнівів не було. Але відповідати пострілами на постріли, підступом на підступ, підлістю на підлість Олег Кандиба суворо забороняв: «Революції не можна плямувати переступанням моральних законів!» За цим стояло: якщо ми заплямуємо українську революцію українською кров’ю, то чого варта буде така держава?!

З погляду сьогоднішнього дня бачимо, яку Олег Кандиба мав рацію! Усвідомлюємо, як непросто нам доходити громадянської згоди саме через різні погляди на щось незначне, забуваючи головне – Україну.

26 січня 1944 р. гестапо провело широкомасштабні одночасні арешти членів ОУН, передусім керівного її складу, по всій Європі. Олегу Кандибі пощастило: він уникнув арешту, проте в празькому помешканні його батьків був проведений обшук і гестапівці забрало численні літературні й наукові матеріали. У Відні був заарештований полковник Андрій Мельник. Обов'язки голови ПУН перебирає на себе Олег. 27 січня він відправляє вагітну дружину до батьків, у Прагу, і береться за організаційну роботу: налагоджує зруйновані зв'язки, перегруповує сили, перекидає архів до Західної Європи, знаходить нових прихильників націоналістичного боротьби. Виснажені підпільники падали, втрати були жахливими, стрілянина не вгавала, однак боротьба не припинялася. І за всі цим стояв Олег Кандиба – революціонер, політичний діяч, людина, що керує смертельною боротьбою, завдає важкі удари і готова кожної хвилини загинути...

Олег Кандиба виходить на прямий контакт з Романом Шухевичем (генералом Чуприною). Подробиці переговорів невідомі, але здається, позитивного результату досягнуто не було. Провід ОУН-р обстоював концепцію масового партизанського руху, в який необхідно було втягти якнайширші верстви населення. Олег не вірив в успіх відкритої збройної боротьби, та ще й з армією, яка розгромила уславлений вермахт. Концепція, що її розробив О.Кандиба, дістала умовну назву «одинка-двійка». Організаційна структура розпадалась на невеличкі групи, зв’язок між якими підтримувався виключно через Провід.

О.Кандиба діяв, безперечно, на власний ризик і розсуд, але дотримувався максимальної обережності. Постійно перебував у русі, в дорозі. Роки підпільної роботи зробили Олега вправним конспіратором: він умів переховуватися і «замітати» сліди. Оперативна обстановка вимагала його присутності на Прикарпатті, в розташуванні партизанських загонів, зокрема перекинутих сюди з Волині, – загонів, які зберігали вірність Проводу ОУН-м. І тільки нещасливий збіг обставин міг навести гестапо на його слід.

25 травня 1944 року Олега Кандибу було заарештовано на приватній квартирі у Львові. Зі Львова допроваджують до Берліна, а звідти везуть у Заксенгаузен. Заксенгаузен – концтабір під містом Оранієнбург – зажив сумної слави. Заснований у 1936 р. задля «перевиховання» німецьких антифашистів, концатабір проковтнув загалом більше двохсот тисяч політв'язнів з усієї Європи. У концтаборі було декілька філіалів, у яких запроваджувалися й випробувалися на ув’язнених варварські способи фізичного знищення людей, проводилися психологічні експерименти. У Заксенгаузені функціонував, відгороджений муром від табору, секретний об'єкт «целленбау» – залізобетонний барак-бункер, в якому тримали надто небезпечних і високопоставлених «злочинців». Там були ув’язнені син Й.В.Сталіна Яків Джугашвілі, племінник В.М.Молотова Гриша, американські й англійські офіцери високих рангів, латиський міністр оборони генерал Дамбітіс, керівник румунських легіонерів Горіа Сіма, французький міністр закордонних справ Рібо Соціалістр Леон Блюм, колишній прем'єр-міністр Німечинни Лютер. Але найбільше там сиділо українців – майже весь провід ОУН, обидва його непримиренних крила: Бандера, Стецько, Габрусевич, Ільницький, Бойдуник та багато інших. У більшовицькій пропагандистській антинаціональній літературі радянського періоду про «целенбау» говорили, що це ледве не був санаторій чи будинок відпочинку! Це був барак посиленого режиму, де з в’язнями «працювали» гестапівські спеціалісти з кожним індивідуально.

Олега Кандибу посадили у камеру № 14 – камеру-мішок, карцер, камеру смертників. В’язнів заковували у кайдани. Все було зроблено, аби ніяка інформація не виходила з камери № 14. Втім, у тюрмі, у катівнях, у концтаборах існують свої закони, свої правила, свої інформаційні канали. Перебування в ізоляції неприродно загострює всі відчуття і розвиває своєрідне мислення, інтуїцію. Допитували троє: оберштурмбанфюрер, урядовий радник з українських питань, керівник 4 відділу у відомстві Генріха Гіммлера Вольф; гауптштурмбанфюрер, кримінальний радник з Берліна Шульце; прибалтійський німець Вільгельм Вірзінг, лютий кат, що видавав себе за латиша, проте був, як свідчать деякі факти, агентом НКВД. Вони тягали Олега на допити вдень і вночі, годинами вибивали з нього зізнання, застосовуючи найжорстокіші тортури. Олег категорично відмовився з ними розмовляти. Олівцем, якого не тримали розпухлі пальці, написав заяву: ні про своїх друзів, ні про свою працю в ОУН говорити нічого не буду. Гестапівська «тройка» насідала, застосовувала найефективніші, з погляду садизму, «засоби впливу». Олег не раз втрачав свідомість. Коли опритомнювався – знову катували.

Востаннє його забрали на допит 9 червня. Вночі занесли до камери напівмертве тіло. Наступного ранку наглядачі виявили у камері №14 неживого Олега Кандибу. Він, кинутий на цементну долівку, захолов, не приходячи до тями. О 19 годині 45 хвилин, точно за розкладом, небіжчика понесли у крематорій. А в «целенбау» стояв гул: поляк-католик Владислав Гураль, єпископ з Любліна, відправив у своїй камері літургію за душу православного Олега Кандибу. А всі інші в’язні, громадяни різних країн і національностей, кожний у своїй одиночці, кожний своєю мовою, молились разом із польським єпископом за упокій душі Українця (саме так, з великої літери, він цього вартий!) Олега.

Так скінчив свій земний шлях великий борець за волю України, її вірний син, який ще у далекому 1931 році, у вірші «Присвят» писав:

Пошли мені, молюся, дар один:

В ім’я її прийняти мужньо муки

І в грізні дні залізної розплати

В шинелі сірій вмерти від гранати.

Він помер мужньо на полі бою за неї, за Україну!

Загибель одного з керівників ОУН – Олега Кандиби – гестапівці приховували від сторонніх, як військову таємницю. Але звістка про його смерть дуже швидко поширилася. За декілька місяців полковник Андрій Мельник, щойно звільнений у зв’язку із зміною політичної ситуації, звернувся до коменданта концтабору з проханням віддати рідним тлінні останки О.Кандиби, щоб поховати його по-людському. Комендант пообіцяв, але не дотримав обіцянки – не було чого повертати – попіл було використано для потреб Третього Рейху.

Немає на білому світі могили Олега – поета О.Ольжича, ученого-археолога О.Кандиби, підпільника національно-визвольного руху Д.Кардаша. 22 липня 1944 року, довідавшись про загибель сина, помер у Празі Олександр Іванович Кандиба – поет О.Олесь.

А 31 липня 1944 року. прийшов у світ син Олега. Дружина, Катерина Білецька, нарекла його теж Олегом і, виконуючи волю покійного чоловіка, записала новонародженого на своє дівоче ім'я, а вже згодом, по війні, Катерина Білецька оприлюднила шлюбне посвідчення, і малий Олег, успадкував законне батькове прізвище – Кандиба.

Відгриміла друга світова війна. Всупереч сподіванням, надіям, зусиллям, і великим людським жертвам вона не привела до утворення самостійної Української Держави. І не тому, що потерпіла поразку Німеччина, а переміг СРСР. Якби перемогла гітлерівська Німеччина, не було б і тоді самостійної Української Держави. У плани нацистської Німеччини не входило Створення національних самостійних держав, як не входило і визволення народів Європи від колоніального ярма. Навпаки, у її імперських планах було поневолення народів Європи. Тому так жорстоко карали українських націоналістів і не тільки українських. Маючи історичне мислення, Олег Кандиба передбачав це ще до початку війни. Цю думку підтверджує і той факт, що коли рішенням Проводу ОУН-р 30 червня 1941 року було проголошено Акт відновлення Української держави у Львові, Гітлер доручив своїй поліції негайно ліквідувати цю «змову українських самостійників». Німці заарештували С. Бандеру вже через декілька днів після проголошення Акту відновлення Української держави і доправили його в сумнозвісний концтабір «Заксенхаузен», де він перебував до грудня 1944 року.

На відміну від планів щодо Української державності, зовсім інші плани мав Гітлер щодо відновлення Російської імперії. Так звана Локотська республіка (ЛР) з адміністративним центром у селищі міського типу Локоть Орловської (нині – Брянської) області була створена у листопаді 1941 року на території декількох областей Росії і була визнана гітлерівською Німеччиною. Загін «самооборони» ЛР до кінця 1941 року нараховував близько 200 чоловік, а згодом переріс у Російську Визвольну Народну армію (Русскую Освободительную Народную армию – РОНА). У 1942 році чисельність РОНА складала близько 12000 человек, а разом з «ополченцями» – близько 20000. Локотська республіка мала всі державні структури: уряд, армію тощо. Проіснувала Локотська республіка по серпень 1943-го. У російських політичних колах це явище розцінюють «як намагання російського народу звільнитися від пут більшовизму». Чому ж у нашій державі національно-визвольний рух українських націоналістів до цього часу сприймається як щось ганебне, а не намагання звільнення від більшовицьких пут? Коли ми будемо по-справжньому вшановувати своїх героїв-борців за незалежність України?

І наостанок. Безумовно, Олег Кандиба – це одна з найсвітліших постатей української історії. Він дає нам ключ не лише до розуміння непростого нашого національного єства, а й до розуміння нелегкого нашого національного буття. Непохитну вірність ідеї, що нею горів Олег усе своє недовге життя, засвідчив він своєю геройською смертю. Можна по-різному сприймати радикалізм О.Кандиби та його покоління, але кожна чесна людина низько схилить голову над жертвою, що її приніс талановитий поет і вчений на вівтар своєї України.

Слава Україні!

Вічна Слава Героям!

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ЗАХИСТ ДЕРЖАВНОЇ МОВИ: ДОСВІД КРАЇН СВІТУ

2011-06-28T11:03:00.002+03:00

Напередодні 20-ї річниці незалежності України і в день 15-ї річниці з дня прийняття Конституції України знову і знову приходиться говорити про захист державної мови. А як це робиться в інших країнах?

Франція. 4 серпня 1994 року Національні збори й Сенат Франції ухвалили закон. У ньому держава, створена авангардним етносом сучасності, нагадує знову й знову: „Французька мова як державна мова, згідно з Конституцією, є важливою складовою частиною самобутності й національного надбання Франції /.../ Знання французької мови і двох інших входить до основної мети навчання.” За порушення цього закону накладається штраф у розмірі 9 тис. американських доларів або шість місяців ув’язнення. Французи нагадують давню, але невмирущу, націєтворчу істину: щоб націю поважали інші – їй потрібна самоповага.

Нагадаємо. Територія Франції – 551,6 тис. кв. км. Населення – 61,1 млн. осіб (2002 р.). Національний склад: понад 90% жителів – французи. До національних меншин належать: ельзасці і лотарингці (близько 1,4 млн. осіб), бретонці (1,25 млн.), фламандці (300 тис.), каталонці (250 тис.), баски (140 тис.), корсиканці (280 тис. осіб); у великих містах живуть євреї (близько 500 тис. осіб). Близько 4,5 мільйона – іноземці: алжирці, португальці, італійці, іспанці, вірмени та інші. Щороку приблизно 10 тис. осіб отримують французьке громадянство.

Литва. Уряд Литовської Республіки затвердив Програму вживання та розвитку державної мови на 1996 – 2005 роки й щороку виділяє кошти для її реалізації. 1995 року дві установи – Державна комісія литовської мови та інспекція мови – були об’єднані в одну. Кодекс адміністративних юридичних порушень Литовської Республіки передбачає засоби адміністративного впливу: попередження або грошове покарання (від 25 до 500 дол. США). Штраф передбачається за не вживання державної мови на печатках, бланках, вивісках, при описі товарів; виконанні службових обов’язків, у діловодстві (внутрішньодержавному); за подання документів недержавною мовою, вживання недержавної мови у теле- та радіопередачах, кіно- та відеофільмах; не вживання автентичних форм литовських топонімів; невиконання рішень Державної комісії литовської мови. Щороку для реалізації Програми вживання і вдосконалення мови виділяється близько 700 тис. доларів США.

Населення Литви – 3 596 617 чоловік (оцінка на липень 2005). За переписом 2001 року національний склад населення виглядав так: литовці – 83,45%, поляки – 6,74%, росіяни – 6,31%, білоруси – 1,23%, українці – 0,65%

Латвія. Сейм Латвії мав намір на черговому засіданні розглянути питання про виключення депутата Валерія Кравцова зі складу парламенту за недостатнє володіння державною (латиською) мовою.

Населення Латвії за станом на липень 2010 року становить 2,245 млн. чоловік. Сьогодні латиші складають трохи менше 60% населення Латвії. 27,5% налічують росіяни – найбільша національна меншина Латвії, білоруси – 3,55%, українці – 2,46%.

Казахстан. До розпаду СРСР російська мова в республіці фактично була державною мовою; у 1991 році ухвалено закон, яким російській і казахській мовам було надано статусу державних, але російська залишилася провідною в галузі освіти, у державних і громадських установах теж розмовляли російською мовою. Конституції 1993 і 1995 рр. проголосили казахську мову єдиною державною. На жаль, більшість казахів погано володіють рідною мовою. Прем'єр-міністр Казахстану Карім Масімов на засіданні колегії міністерства культури поставив перед цим відомством завдання: особливу увагу в 2011 році приділити розвитку державної мови.

Станом на 1 липня 2011 року чисельність населення Казахстану становила 16,7 млн. осіб. У 1980-х роках в республіці казахи складали 38-39% від усього населення республіки. У 1998 році частка казахів збільшилася до 50,6%. Росіяни складають 32,2%, українці – 4,5%, німці – до 1,9%.

Словаччина. Парламент Словацької Республіки у 2009 р. ухвалив новий Закон про захист державної мови. За ухвалення нового Закону проголосувала переважна більшість депутатів парламенту. Фахівці з Міністерства освіти і Міністерства культури, які опрацьовували нові норми Закону, ставили перед собою мету захистити словацьку мову, забезпечити її обов’язкове й беззастережне використання на теренах усієї країни. Законом також передбачаються високі штрафи за помилки в словацькій мові в офіційних документах чи за використання іноземної мови в державних установах (до 150 тисяч словацьких крон, що становить близько 5 тисяч євро).

Причиною прийняття Закону було те, що у 5-мільйонній Словаччині на півдні країни, яка межує з сусідньою Угорщиною, живе близько 500 тисяч угорців. Подекуди там оголошення, урядова документація, назви населених пунктів писалися тільки угорською, тобто, були порушення мовного закону, на що звернула увагу словацька інтелектуальна еліта.

Підготовлено за матеріалами видань:

Радіо Свобода

Країни світу. Казахстан

Слово і діло

Сайт Івана Гаркавченка

Вікіпедія

УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК АТРИБУТ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

2011-06-25T16:27:00.001+03:00

Чия держава, того й мова!

Українська мова – мова найбільшого корінного етносу України і невід'ємна ознака його ідентичності. Незважаючи на складні умови тривалих періодів бездержавності української нації та її територіальної роз'єднаності, українська мова зберегла свою основу і стала важливим чинником возз'єднання українських земель і відновлення соборної незалежності України.

Українська мова – це скарбниця духовної і культурної спадщини українського народу. У різноманітних формах існування української мови (старовинні усні перекази і літописи, народні пісні і думи, казки і міфи, поетичні і прозові твори тощо) зберігається історична пам'ять та досвід нації, її світоглядні і моральні цінності, віддзеркалюються національні традиції і звичаї, тобто ознаки, що притаманні саме цій спільноті і тому є унікальними складовими національної ідентичності.

Українська мова є засобом спілкування. Вона створює мовний простір, який є природнім середовищем буття української нації. Збереження мовного простору є неодмінною умовою існування і розвитку української нації і гарантією забезпечення мовних прав українців.

Українська мова досягла високого рівня розвитку в її літературній формі. Нею створено багату оригінальну літературу, перекладено найвидатніші твори світового письменства. Вона має досконало опрацьовану граматику, сформовану науково-технічну термінологію, розвинену стилістичну систему, здатну забезпечити спілкування і порозуміння в усіх сферах суспільного життя.

Українська мова – старописемна мова з великою історико-культурною спадщиною. Держава має піклуватися про наукове дослідження і публікацію давніх писемних пам'яток, їх популяризацію і використання окремих елементів для збагачення ресурсу сучасної літературної мови. Актуальним є збереження і вивчення діалектів української мови – джерела її самобутності й життєдайної сили.

Українська мова в Україні призначена виконувати різноманітні державницькі функції: забезпечити консолідацію, єдність і вільний культурний розвиток українського народу, стояти на сторожі збереження його ідентичності та здорового духовного і ментального розвитку.

Українська мова – невід'ємний державницький атрибут, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Як мова найчисленнішого, найстаршого, автохтонного і титульного етносу українська мова відповідно до загальноприйнятої світової практики виконує функцію єдиної державної мови в Україні. Статус української мови як державної закріплений у статті 10 Конституції України.

Державність української мови є уособленням української держави, гарантією збереження національної ідентичності українського етносу і державної єдності України, головним стимулом консолідації українського суспільства на всій території України і формування сучасної української політичної нації. З огляду на це українська нація і держава мають забезпечувати відродження і захист української мови, якісну розбудову українського мовного простору.

Державний статус української мови означає її обов'язкове застосування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших визначених законом публічних сферах суспільного життя, зокрема у роботі державних і комунальних навчальних закладів, сфері обслуговування, культурі, засобах масової інформації тощо (Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України).

Доленосне і принципове значення для майбутнього української мови і української держави має національна мовна свідомість і мовна гідність. У їхньому формуванні чільну роль має відігравати українська інтелектуальна еліта, насамперед вище керівництво держави, яке своїм особистим прикладом і зусиллями має утверджувати престиж української мови, української нації і держави. Вільне володіння державною мовою – юридичний обов'язок кожного громадянина України.

Незважаючи на те, що Конституція України, як і Рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання на всій території України, не припиняються замахи на фундаментальні положення Основного закону щодо української мови. Передовсім це стосується державних посадовців найвищого рівня, які нехтують вимогами Конституції України і чинного законодавства. Попри те, що їхній обов’язок – вживати українську мову як мову офіційного спілкування під час виконання ними службових обов’язків, – вони невиправдано використовують мову сусідньої країни у публічній діяльності, демонструючи тим свою неповагу не тільки до українського етносу, а й до української держави.

Це стосується також і протиправних рішень, ухвалених деякими органами місцевої влади, зокрема, Запорізької та Луганської обласних рад, спрямованих на звуження сфери функціонування української мови, а також спроб русифікувати освітній і виховний процеси міністерством освіти та деякими чиновниками на місцях, зокрема, в Києві, Одесі, Донецьку, Макіївці та інших містах.

Занепокоєння широкої громадськості в Україні викликає якість українського радіо- і телемовлення, звуження сфер використання української мови у мережі Інтернет. Дійшло до того, що офіційні веб-сайти Луганської обласної ради та Луганської міської ради функціонують тільки російською мовою, всупереч постанові Кабінету Міністрів України від 4 січня 2002 року № 3 «Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади» та спільному наказові Держкомтелерадіо і Держкомзв’язку від 25 листопада 2002 року № 327/225 «Порядок функціонування веб-сайтів органів виконавчої влади».

Існують спроби культивувати в українському суспільстві уявлення про українську мову як ущербну й непрестижну. Насправді її пізнавальний, виражальний і комунікативний потенціал надзвичайно потужний. Український словник один з найбагатших у світі. Українська мова входить до третього десятка демографічно найпоширеніших мов світу і за цим параметром друга серед слов'янських. Значна частина її словника значно старша за майже півтора тисячолітню історію її вживання у різних сферах громадського й культурного життя.

Не сприяє шанобливому ставленню до державної мови як однієї з основ конституційного ладу в Україні і те, що вищі посадовці України не підтримують україномовні засоби масової інформації, зокрема проігнорували звернення Комітету захисту українських журналістів щодо встановлення Дня українськомовної преси, натомість патронували проведення в Україні конгресу Всесвітньої асоціації російськомовної преси. Така позиція представників найвищих щаблів державної влади заохочує державних службовців середньої та нижчої ланок, посадових і службових осіб органів місцевого самоврядування свідомо порушувати статтю 10 Конституції України та цілеспрямовано спотворювати її тлумачення з метою запровадження російської мови замість державної.

Актуальним на цьому тлі є «Звернення Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. В.Стуса до Президента України В.Ф.Януковича щодо системних порушень конституційного статусу української мови як державної», оприлюдненого на сайті «Слово і діло» 24 червня 2011 р. з нагоди 15-річчя прийняття Конституції України.

Підтримай Звернення! Не будь байдужий!

Зображення із сайтів:
Новинар
ТСН
Буковина толерантна

Українська культура: минуле, сьогодення, майбутнє

2011-03-25T12:10:00.001+02:00

23 березня Україна відзначала Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва (Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва): тихо, спокійно, що ніхто й не помітив і не здогадався, що день української культури святкується чи відмічається вже одинадцятий раз, адже ця дата була встановлена в березні 2000 року Указом президента України № 484/2000.

Дослідники стверджують, що пращуром української культури є культура індоєвропейських предків слов'ян, культура Київської Русі – дохристиянська і християнська. Українську культуру відрізняє самобутність і первозданна чистота.

Вона розвивалася у взаєминах з культурами Заходу і Сходу, в Польсько-Литовській державі, українофобському «лоні» царської Росії. Але, не дивлячись на це, українська культура зайняла гідне місце у світовій культурі.

І це не є парадоксом історії, а закономірністю внутрішньої сили української культури, таких її визначальних галузей, як література, наука, живопис, музика.

Особливе значення у розвитку української культури є мова українського народу. І хоч як не намагалися поневолювачі заборонити українську мову, заперечувати її існування, принижувати мову і її носіїв, – народна мова сприяла становленню нової української літератури, театру, освіти, науки, техніки. І як тут не згадати слова Олеся Гончара: «Навіть така сувора наука, як кібернетика, і та знайшла в українській мові свою першодомівку, адже маємо факт унікальний – енциклопедія кібернетики вперше в світі вийшла українською мовою в Києві».

У сучасному українському суспільстві високі моральні принципи, засновані на тисячолітньому духовному і культурному надбанні українського народу, на жаль, виявляються незатребуваними. Культурно творча політика України ще перебуває в стадії формування, а процес усвідомлення і проголошення доктрини національних інтересів нашої держави невиправдано довго затягнувся у часі.

Фактично український культурний простір виявився незахищеним від зовнішніх інформаційних впливів. Ситуація, що склалася, не тільки не відповідає сучасним вимогам, а й створює реальну загрозу національній безпеці та суверенітету держави. Діюче законодавство, наприклад, залишило відкритими легальні шляхи до фактично необмеженої концентрації в руках окремих, інколи ворожих, юридичних або фізичних осіб друкованих видань, усіх різновидів електронних засобів масової інформації, які гальмують і перешкоджають розвитку української культури .

Нинішнє законодавство без будь-яких обмежень дозволяє засновувати засоби масової інформації в Україні особам без громадянства та громадянам інших країн, а виконавчу владу позбавлено права вносити якісь корективи в цю справу. Немає реальних важелів для регулювання мовної ситуації. Саме тому російськомовна преса та російськомовна книга в Україні становить переважну частину загального обсягу.

Інформаційний простір завдяки досить недосконалим законам виявився перенасиченим не українськими інформаційними потоками, ідеями та символами інших культур. Результатом цього є витіснення вітчизняних засобів масової інформації з внутрішнього ринку, нездатність їх вийти у світовий інформаційний простір.

Варто зазначити, що сьогодні в Україні 80% газет є приватними, які майже не користуються інформацією Національного інформагентства, віддаючи перевагу альтернативним джерелам через що, знову ж так страждає українське інформаційне поле та українська культура.

Предметом дискусій і суперечок була й залишається ситуація в телерадіопросторі України. Через недосконале законодавство переважна частина недержавних телерадіоструктур, а також і державних, не дотримуються вимог статті 9-ої Закону України «Про телебачення і радіомовлення» в частині мовлення, в якій зазначено: «Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою».

Чи зміниться щось в українському культурному просторі на 20-у році незалежності держави?

Все залежить від нас. Якщо ми будемо домагатися не тільки «хліба» (пам’ятаєте вислів: «не хлібом єдиним»?), то можемо своїми вимогами спонукати владу звернути увагу й на українську культуру.

До 10-річчя Громадянської акції «Україна без Кучми»

2011-03-09T14:44:00.000+02:00

Десять років минає сьогодні, 9 березня, з найдраматичнішого моменту Громадянської акції “Україна без Кучми”.

У той день кучмівською владою було спровоковане протистояння між людьми, які виражали протест проти кучмівського свавілля, та правоохоронцями. А почалося воно з самого ранку побиттям народного депутата Валентини Семенюк. Апогеєм же бійки стала сутичка на розі вулиць Банкової та Лютеранської біля адміністрації Президента.

У результаті сутички багато патріотів-націоналістів було арештовано, в тому числі 18 членів УНА-УНСО потрапили за грати та відсиділи по 2-3 роки. Парламентською Асамблеєю Ради Європи у вересні 2003 року всі вони були визнані політв’язнями.

Ця подія показала всьому світові, що українці – та нація, яка здатна відстоювати свою честь і гідність, права і свободи. Тож даремно наші вороги радіють нинішньому затишшю.

Сьогодні, 9 березня 2011 року, до пам’ятника Т.Шевченка з’їхалися учасники тих подій, щоб згадати “унсовський березень” та вшанувати Батька Нації. До участі в акції запрошуються всі небайдужі до долі України люди.

Підготовлено за матеріалами:

1. Української Національної Асамблеї (Суми).

2. Ігор Мазур (Тополя) - про історичну бійку на Банковій десятирічної давнини

Зі святом Вас, дорогі жінки!

2011-03-08T08:16:00.000+02:00

Що то було? Що ми святкуємо 23 лютого?

2011-02-25T21:03:00.002+02:00

Не було жодної людини в СРСР, яка б не знала, що таке 23 лютого і що відзначають його тому, що в 1918 році загони молодої Червоної армії розбили під Нарвою і Псковом німецькі війська. Такою була «легенда» цього свята. Небагато людей знали, що це був черговий міф радянської пропаганди, що не мав нічого спільного з тим, що було насправді.

Тобто, фактично день 23 лютого не має ніякої прив'язки до подій, і день Радянської армії, як його тоді називали, міг відзначатися в будь-який інший день. Наприклад, 15 січня або 21 лютого.

Прийшовши до влади в Росії, Ленін добре пам'ятав уроки Паризької комуни, полеглої через неспроможність керівництва комунарів організувати власну армію. Тому відразу ж у складі першого більшовицького уряду був виділений окремий народний комісаріат військових і морських справ.

15 січня 1918 голова Раднаркому Володимир Ленін підписує Декрет про організацію армії більшовицької Росії – робітничо-селянської червоної (РСЧА). Через кілька днів у Петрограді було створено перший загін нової армії, який пройшов бадьорим маршем по місту. Нова влада відразу ж перейняла у старої царської прагнення до показухи – армія існує поки тільки на папері, але загін вже хитається по столиці.

На початку лютого 1918 року в захопленому німцями Брест-Литовську почалися мирні переговори між країнами Троїстого Союзу – Німеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною та Росією. Очолив радянську делегацію нарком закордонних справ Лев Троїцький, який марив світовою революцією і був противником укладення миру. На переговорах він так і заявив: «Ні миру, ні війни. Армію ми розпустимо».

А ось як описуються ті ж події в книзі-підручнику «Історія ВКП (б). Короткий курс», яку написав у 1938 році сам Сталін: «Німецький уряд перервав перемир'я і перейшов у наступ. Залишки нашої старої армії не встояли проти напору німецьких військ і стали розбігатися. Німці просувалися швидко, захоплюючи величезну територію і загрожуючи Петрограду.

Німецький імперіалізм, вторгшись в Радянську країну, задався метою повалити Радянську владу. Але інтервенція німецьких імперіалістів викликала могутній революційний підйом в країні. У відповідь на кинутий партією «Соціалістична вітчизна в небезпеці!», робітничий клас відповів посиленим формуванням частин Червоної армії. Молоді загони нової армії – армії революційного народу – героїчно відбивали натиск озброєного до зубів німецького хижака. Під Нарвою і Псковом німецьким окупантам було дано рішучу відсіч. Їхнє просування на Петроград було припинено. День відсічі військам німецького імперіалізму – 23 лютого – став днем народження молодої Червоної армії».

Це був зразок для радянських, а тепер і для деяких російських істориків, як потрібно «писати» історію країни.

А ось як було насправді. 10 лютого 1918 радянська делегація покинула переговори. Німеччина повела війська на Петроград. Залишки деморалізованої російської республіканської армії кидали зброю і бігли до найближчої залізничної станції, де за кожен вагон розгорялася бійка із застосуванням зброї. Ешелони німців услід за ешелонами росіян безперешкодно рухалися до червоної столиці.

Більшовицькій Росії нічого не залишалося, як підписати мирний договір, причому, на багато гірших умовах, ніж пропонувалося спочатку. Тобто, ніякої перемоги 23 лютого 1918 року на німцями під Нарвою не було!

Розпався СРСР, розпалися Збройні Сили СРСР. З російського календаря «випадає» таке свято, а в росіян – така можливість черговий раз щось відзначити. І тут ініціативу проявив народ: залишити День Збройних Сил святковим днем. Йдучи назустріч «побажанню трудящих», президент Борис Єльцин, встановив в Російській Федерації 23 лютого День захисників Вітчизни.

У нашій державі в перші роки незалежності День Збройних Сил України святкували 6 грудня. Але президент Леонід Кучма, щоб «схилити» в свою сторону людей старшого покоління, вирішив у лютому 1999 року відновити святкування 23 лютого, але вже так званого «Дня захисника Вітчизни» – щоб було так, як у «старшого брата».

З тих пір майже щорічно це свято супроводжується пікетами і виступами в пресі з вимогою скасувати 23 лютого як свято нічим з Україною не пов'язане. Екс президент України Віктор Ющенко народився 23 лютого, тому не скасовував свято, а нинішній владі – схоже, – це свято до душі.

А яка Ваша думка щодо цього свята?

Дивіться також:

Вікіпедія: День захисника Вітчизни (Україна)

Новости Донецка: Миф о 23 февраля

Правда про 23 лютого: більшовики капітулювали перед кайзером і встановили свято

Вона з’явилася, спалахнула – і згоріла на криваво-чорнім небі війни й революції...(Пам'яті Олени Теліги)

2011-02-18T18:16:00.005+02:00

Не цвітуть на вікні герані –

Сонний символ спокійних буднів.

Ми весь час стоїмо на грані

Невідомих шляхів майбутніх.

(О.Теліга. Чоловікові)

Олена Теліга (21.07.1906 – 21.02.1942) – видатна українська поетеса, публіцистка, громадська і політична діячка, невтомний борець за незалежність України.

Олена Іванівна Шовгенєва (дівоче прізвище) народилася 21 липня 1906 року в місті Іллінську під Москвою у напівукраїнській шляхетній родині. Мати майбутньої поетеси Уляна Степанівна Качковська була родом з Поділля. Батько Іван Опанасович Шовгенєв деякий час жив і працював у Москві, а з 1911 року – виконував обов'язки професора у Санкт-Петербурзькому університеті.

У 1918 році родина Шовгенєвих з трьома дітьми (Олена та старші брати Андрій і Сергій) переїздить до Києва, де в 1918 – 1920 роках батько Олени був професором Київського політехнічного інституту (гідротехнічне та меліоративне відділення інженерного факультету). У травні 1920 року інженера Шовгенєва І.О. було призначено на посаду директора департаменту водного та дорожного господарства міністерства шляхів, а 14 листопада 1920 року разом з іншими урядовцями УНР він був евакуйований до Тарнова (Польща), де жив зі старшим сином Андрієм до квітня 1922 року. 24 квітня 1922 року І. Шовгенєв з 21-річним сином переїхав до Чехії.

У 12-річному віці Олена вступає до київської гімназії ім.Дупенської, де вперше починає вивчати українську мову та усвідомлює свої українські корені. Саме в Києві почав розвиватися її патріотичний дух. Зі зміною в кінці 1919 р. влади у Києві, гімназія була закрита, а дітей перевили в єдині трудові школи. У місті починається голод, мати Олени міняла речі на харчі, щоб прогодувати дітей. Олена влаштувалася посильною у Київській політехніці, а влітку з останніх сил працювала за пайок на комуністичних городах, намагаючись не відставати від старших жінок. Так почалося гартування її волі й духу та внутрішнього світу. У 1925 році мати з дітьми перебирається до Чехії, у Подєбрад, де батько вже очолював Українську господарську академію. Саме там навчався майбутній чоловік Олени кубанський козак Михайло Теліга.

1923 року Олена закінчує матуральні курси у Подєбрадах і вступає до Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі. 1 серпня 1926 року Олена обвінчалася з Михайлом Телігою.

У другій половині вересня 1929 року подружжя переїздить до Варшави, де мешкала тяжко хвора мати Олени. Тут Олена вступає до лав Організації українських націоналістів, активно виступає проти польських шовіністів, захищає політичні і культурні права українців. Борцям за волю і свободу українського народу присвятила свій вірш «Засудженим»:

… Над могилою вашою тиша і спокій,

Та по рідному краю – зловіщі вогні.

І піти по слідах ваших скошених кроків

Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

Ще з 1927 року у колі друзів про Олену говорять як про поетесу, але найбільший розквіт її поетичної творчості припадає на польський період її життя.

Після смерті матері (1929 р.) Олена з Михайлом переїжджає у Краків, де веде активну організаційно-політичну роботу: очолює мистецьке товариство «Зарево», разом з О.Ольжичем активно працює у культурній реферантурі проводу ОУН. Усе гострішою стає і публіцистична думка Олени Теліги – вона пише блискучі статті «Сліпа вулиця», «Партачі життя», «Якими нас прагнете?», які й по сьогоднішній день не втратили своєї актуальності.

У цей період у свідомості Олени відбувається остаточний вибір шляху – шляху боротьби за волю України. У вірші «Поворот» поетеса захоплено описує цей час:

Подумать тільки: наші села й люди,

А завтра прийдемо до свого міста!

Захоплять владно зголоднілі груди

Своє повітря, тепле та іскристе.

Після початку другої світової війни, виконуючи завдання Проводу, в надії на національне визволення й відродження самостійної України, Олена Теліга похідною групою ОУН вирушає до Києва. Через три місяці важкої дороги у жовтні 1941 року вона прибуває до окупованої німцями столиці України, де очолює Спілку письменників. Одразу стає членом Національної Ради ОУН – з-поміж ста тридцяти обраних до Ради була й сестра Лесі Українки Ізідора Косач-Борисова. У Києві Олена Теліга налагоджує випуск літературно-мистецького додатку до газети «Українське слово» – журнал «Літаври».

Після арешту редакції «Українського слова» ілюзії щодо «визвольної місії» німецької армії розвіюються остаточно, але Олена повністю нехтує вказівками і погрозами німців. 7 лютого 1942 року окупаційна влада забороняє «Літаври», розпочинаються арешти. О.Ольжич намагається переконати О.Телігу покинути місто, але вона категорично відмовляється. Це був її свідомий вибір шляху, яким вона пройшла до останнього подиху. Олену Телігу було заарештовано у приміщенні Спілки письменників, що містилася на вулиці Трьохсвятительській. З нею пішов і її чоловік Михайло, який під час арешту назвався письменником, щоб бути разом із дружиною. У київському гестапо під час слідування на допит Олена зустрілася з Ізідорою Косач-Борисовою.

21 лютого (за деякими джерелами 22 лютого) 1942 року на тридцять п'ятому році життя Олену Телігу розстріляли фашисти водночас з її чоловіком Михайлом Телігою, Іваном Ірлявським, професором Гупалом та іншими патріотами-націоналістами у Бабиному Яру. Тіла загиблих без труни, без хреста і напису поховали у братській могилі №162.

Олена Теліга до останнього подиху залишалася мужньою, з вірою у своєму серці, що Україна буде вільною. У камері №34 вона залишила викарбуваний на стіні тризуб і напис під ним: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Героїчно і мужньо вона зустріла і свою смерть…

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, до глибини душі схвильований непоправною втратою, так писав про Олену Телігу – «поетку вогняних меж», «полум'яну душу в червоній амазонці», чий бистролетний шлях «вітрами й сонцем намітив Бог» (О. Теліга): «Оригінальна в образах та ідеях, цілісна, як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, елегантна у своїй статурі «прудконогої Діяни», горда в наставленні до життя – вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького. З'явилася вона, спалахнула – і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-чорнім небі війни й революції, неначе блискуча звізда, лишаючи яскраве світло по собі...».

Творча спадщина поетеси – сорок один вірш. Твори її були видані по війні у збірці "Прапори духу" (1946) і ще двома збірками. Окремим виданням у Нью-Йорку 1992 року представлено епістолярну спадщину Олени Теліги (Матеріали до історії літератури і громадської думки, т. 3. Листування з американських архівів, 1857 – 1933. Джерела до новітньої історії України /Ред. Богдан Струмінський, Марта Скорупська у співпраці з Едвардом Касинцем та Наталею Лівицькою-Холодною. Нью-Йорк, УВАН у США. 1992/).

Найповніше видання здійснило наприкінці минулого століття (1999) видавництво імені О. Теліги в Києві. Видання відразу стало раритетом. Це книга на півтисячі сторінок: "Олена Теліга: О краю мій...".

З метою вшанування пам'яті видатної української поетеси, громадської діячки, борця за незалежність України і пошанування визначних діячів літератури та мистецтва Всеукраїнським жіночим товариством імені О. Теліги було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Олени Теліги.

Хай пам'ять про цю видатну постать в історії боротьби за вільну Україну назавжди залишиться у наших серцях. Слава Україні! Слава її Героям!
З деякими віршами Олени Теліги можна познайомится тут >>>.

Українці у сучасній Росії

2011-02-08T19:29:00.003+02:00

Україна дбає про задоволення національно-культурних і

мовних потреб українців, які проживають за межами держави

Конституція України, Ст. 12.

Як повідомляє «Український тиждень» від 7 лютого 2011 року, в Росії створюють нове об’єднання українців: «Всеросійську громадську організацію українців». Про це повідомив посол України в Росії Володимир Єльченко.

Нагадаємо, що 24 листопада 2010 року рішенням Верховного суду Росії було задоволено позов Міністерства юстиції РФ, яке вимагало розпуску Федеральної національно-культурної автономії українців Росії (ФНКА УР) у зв`язку з «виявленням порушень у господарській діяльності». Крім того, позов Мін’юсту РФ базувався на скарзі активіста фонду «Отчизна» Миколи Журавльова, який заявляв, що ФНКА УР «веде політичну діяльність, прославляє бандерівців і виливає негатив на Росію».

Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров 27 січня 2011 року на прес-конференції в Москві сказав, що Федеральна національно-культурна автономія українців Росії (ФНКА УР) була закрита за ведення політичної діяльності: «Була закрита діяльність ФНКА УР, оскільки її керівництво вело роботу не щодо розв’язання культурних і освітніх питань та з реалізації відповідних проектів, як про це заявлялося в її статуті, а вело, загалом, політичну діяльність, і діяльність, яку було направлено прямо і неприкрито на підрив наших двосторонніх відносин». За його словами, у діяльності ФНКА УР були також порушення, пов’язані зі статутом організації та її реєстрацією. «Я виходжу з того, що ніхто не заважає українському земляцтву в Російській Федерації сформувати структуру, яка відповідатиме тим завданням, які декларуються, і це питання буде закрите», – сказав Лавров.

«Верховний суд Росії відхилив нашу скаргу і рішення про ліквідацію автономії вступило в законну силу. Наші докази не були сприйняті», – сказав співголова ФНКА УР Валерій Семененко. За його словами, після цього ФНКА УР буде виключено з реєстру громадських організацій Міністерства юстиції Росії, а далі «будуть ігрища по створенню нової організації».

Федеральна національно-культурна автономія українців Росії (ФНКА УР) була зареєстрована 15 травня 1998 як благодійна організація у сфері культури і мистецтва. Діяльність організації не виходила за обумовлені межі. Що ж у діяльності ФНКА УР могло викликати незадоволення активістів фонду «Отчизна»?

Символи Росії й України та їх непохитної дружби

У сучасній Росії надзвичайно поширене вороже ставлення до України та використання зневажливих етнонімів стосовно українців не тільки у неформальному спілкуванні, а навіть у друкованій пресі, кіно та на телебаченні, що викликає занепокоєння українців Росії. На ці нездорові явища (українофобію) звертають увагу численні заяви українських громад РФ. Українофобські заяви в Росії лунають від різних впливових осіб держави і навіть від представників законодавчої влади, як наприклад від заступника спікера Державної Думи (парламенту) Росії – Володимира Жириновського: «Ніякої України немає, а в Києві, як і в Мінську, має сидіти російський губернатор (...) Дійсними кордонами Росії є ті, які були у вересні 1917 року (...) Усіх вас ми відправимо до Сибіру, вас не будуть розстрілювати. Українці потрібні як замерзлі музейні експонати».

Занепокоєння багатьох викликає часте і безкарне використання образливих етнонімів стосовно українців не тільки у повсякденному житті, але в пресі і кіно. Українофобські вислови і стереотипи в таких фільмах, як «Брат-2», «72 метри» та інші, не отримали відповідної критичної реакції від органів державної влади Росії.

Ще у 2006 р. (29 січня) національно-культурна автономія українців міста Новосибірська (НКАУ) розповсюдила заяву з пропозицією провести в Росії і в Україні кампанію суспільного осуду журналістів, які розпалюють в ЗМІ національну ворожнечу і ненависть до України. НКАУ м. Новосибірська вважає, що зміст окремих публікацій в ЗМІ РФ принижує національну і людську гідність етнічних українців, що проживають в Російській Федерації. На першому місці стоять статті Георгія Бовта (політолога, канд.іст.наук), опубліковані в gazeta.ru. Судіть самі про тематику і назви його публікацій:

«Накануне крымской войны» 6.12.2004

(Уривок: «Если бы на дворе был хотя бы век 18-й, то можно было бы, конечно, собраться на какой-нибудь всеевропейский конгресс во главе с Россией и Пруссией да и поделить Украину, как в свое время Польшу. Себе, соответственно, Крым с Харьковом. Пруссии, то есть Евросоюзу, – все западэнское. После чего там лет 200 еще выборов не проводить, а назначать президентов из Москвы и Брюсселя при утверждении, к примеру, законодательными собраниями. Но, по всему видно, так просто на сей раз не получится(…)»);

«Хохлы как двигатель прогресса» від 18.04.2005

«Война с хохлами» від 16.01.2006

(Уривок: «В принципе, если уж полностью следовать исторической логике, то, дабы как-то скрасить собственное морально-нравственное банкротство, нынешней российской политической элите, потерявшей в своем мздоимстве уже всякий стыд и срам, следовало бы и дальше вести дело к какой-нибудь «маленькой, но победоносной войне». Хохлы в этом смысле, конечно, противник достойный. Тем более что там восседают во власти по манерам поведения деятели совершенно одного и того же замеса с нашими. Так что они тут же соорудят симметричный нам ответ. Скажем, а не угодно ли «вторую крымскую войну», господа? Так извольте.»)

«Война с Украиной» від 17.08.2009

Хіба нормальна мисляча людина може пройти спокійно мимо цього свавілля?

Ви чули про осуд цих і їм подібних публікацій у російських ЗМІ?

А може читали гнівні й осудливі публікації владних вітчизняних ЗМІ?

А може українські державні органи якось відреагували на подібні публікації?

Нотомість ми чуємо і бачимо, як українські «защитники русского Отечества» (сайт газети «Одна родина») дуже голосно заявляють: «Мы, представители общественных объединений украинцев в России и российские украинцы, ответственно заявляем, что появившиеся в прессе публикации о том, что якобы имеет место ущемление прав украинской диаспоры со стороны власти Российской Федерации, не имеют под собой никаких оснований и направлены на дестабилизацию отношений между нашими народами и государственными структурами России и Украины.»

А далі йдуть прізвища «істинних» українців, які підписали цей документ:

Бакланов О.Д. – Академик, Председатель Правления Международного союза общественных объединений «Киевская Русь»;

Лунев Н.С. – Президент «Землячества Донбассовцев»;

Григорович А.А. – 1-й вице-Президент Конгресса национальных объединений России - руководитель Украинской фракции, генеральный секретарь Международного Славянского Комитета(...) та інші з того ж таки Международного союза «Киевская Русь», «Землячества Донбассовцев», «Международного Славянского Комитета».

Яка ж із перерахованих громадських організацій захищає, а може буде захищати права і свободи українців у Росії?

Але вже не буде дивним, якщо серед співзасновників нового «прирученого» об’єднання українців «Всеросійська громадська організація українців» будуть фігурувати згадані антиукраїнські організації та їхні голови з секретарями.

Ось так і живеться нашим братам за межами держави.

Пам’ятай про Крути

2011-01-28T09:31:00.001+02:00

В історії становлення Української держави є сторінки героїчні і трагічні. Однією із таких сторінок є битва під Крутами, яка відбулася 93 роки тому – 29 січня 1918 року. В бою під Крутами проти 6.000 вояків-більшовиків захищали Українську Народну Республіку (УНР) понад 500 вояків Української Центральної Ради, переважно Юнаків Київської Військової Школи ім. гетьмана Богдана Хмельницького та більше сотні студентів Січового Куреня. Про ті події та їх представлення у пізнішій історії розповідає підполковник Армії УНР Битинський Микола (передрук із сайту «Пам’ятай про Крути»).

Про Крутянські фальші

Битинський Микола, пполк. Армії УНР.

Історія бою під Кругами Київської Юнацької школи ім. гет. Б. Хмельницького з московськими відділами, що наступали по головній залізничній магістралі Київ – Ворожба під командою Муравйова 29.1.1918 р., займає перші сторінки нашої нової воєнної історії.
Був то час офензиви московських революційних збройних сил проти України, яка в силу тодішніх політичних обставин спрямувала свої збройні сили на боротьбу за свою державність. У Бересті на мировій конференції німці признали українській делегації суверенне право боронити інтереси України, що і сталося проголошенням IV Універсалу 22.1.1918 р.
Щоб запобігти цьому державному фактові проголошення суверенности України, совєтське командування рішило заволодіти Києвом. Це був стратегічний плян Леніна і генштабу ген. Бонч-Бруєвича – професора рос. Воєнної Академії і першого Верховнокомандуючого червоною армією Московщини. Це була головна причина прискореної офензиви трьох московських вищезгаданих груп.

У Крутянській групі було 500 юнаків плюс 100 з лишнім студентської сотні – разом 600 вояків при 16 кулеметах проти 6.000 червоноармійської групи Муравйова.
Ворожа сторона, що була в 10 разів сильнішою, мала ще й артилерію на панцерниках. Головний удар червоних був скерований проти 3 і 4 сотні юнаків по правому боці залізниці; на лівому – знаходилися 2-га сотня, а на самому лівому крилі студентська сотня під командою сот. Омельченка, маючи перед собою багнистий терен; 1-ша сотня юнаків була в резерві, а за нею панцерник із одною гарматою.

29-1-1918 р. зрання почався наступ червоних москалів: заговорили гармати, тріскотіли кулемети й рушниці; п'яні матроси із Петрограду лава за лавою наступали. Юнацький фронт мужньо відбивав атаки ворога.
Уже у сутінках зимового вечора сот. А. Гончаренко видав наказ відступу студентській сотні, а потім усьому юнацькому фронтові, залишаючи ст. Крути ворогові. Крутянське сніжне поле вкрилось трупами червоних та 250 юнаків і 10 старшин. Ст. Крути большевики зайняли з правого крила юнацького фронту. І тут сталася трагедія одної чоти – 27 студентів – студентської сотні, яка, не орієнтувавшись у напрямку відступу, а скерувалася на світло на станції Крути, попала в руки большевиків. У звірський спосіб та чота була знищена.

Отже, жертвою впало під Кругами біля 300 вояків. Юнацька школа винесла весь тягар бою. Вона освятила кров'ю нашу державність та основу армії УНР. Студентська кров – 27 вояків – була як символ жертвенности також державній ідеї УНР, але вона пролята в силу нещасливого випадку обставин оборонного бою. Така є правдива і сумна історія крутянського бою 29-1-1918 р. Це був сумний початок війни з Московщиною.

Політичне й моральне значення бою біля Крут є дуже велике для України, для нашої історії взагалі, бо Крути були вже другою Полтавою. Крути й Полтава – це наші мілітарні маяки, які вказують шляхи на 51 чи 52 географічну паралелю. Там лежить прірва Сходу Европи, яку засипати її не в силі вся Европа й Азія.

Але перед цією знаменною картиною боротьби за нашу державність літають реалітетні образки негації, фальшування мілітарної події під Кругами, приписуючи героїзм крутянським студентам, які мов би несли ввесь тягар бою, маючи 300 чи 400 поляглих молодих юнаків (студентів), змішуючі поняття – юнак як взагалі назву про молоду людину з поняттям – юнака – воїна Юнацької школи, що була воєнною інституцією для підготови старшинського корпусу для нашої армії. При цьому глорифікуються, вихвалюються в неймовірний спосіб студенти-крутяни без уваги на Юнацьку школу та героїзм і жертвенність її юнаків.

Отака неправда, фальшування тої події шириться на сторінках нашої преси й журналів, у виступах промовців на Крутянських академіях та у радювисильнях; і те повторюється зі року в рік протягом кількох десятиліть.
Наша молодь не сміє чути про такі фальші, бо у мужньому віці вона довідається про правдиву історію з правдивих джерел та ролю учасників тих подій. Осуд буде правдивий. І тут повстає питання – але чого ці фальші робляться, та яка мета цьому? Відповідаємо: для рос. постуляту про нездібністі українського народу до свого державного життя такі українські прояви є лише потвердженням того постуляту, бо російські політики та воєнні історики осміляться документально твердити, що під Кругами "фактично " були лише студентські частини, що в їхній опінії є негативом.
Отже, опираючись лише на студентську силу під Кругами, виключивши Юнацьку воєнну школу, ми тим самим понижуємо, або просто перекреслюємо збройну боротьбу нашої молодої армії, яка і на полтавському фронті в той же час вела боротьбу з большевиками під командою С. Петлюри. Після Круг на чергу прийшов "Арсенал" у Києві.
Громадянська дисципліна вимагає від нас повної підпорядкованости.
Як приклад фальшування історії Крутянського бою, може служити радіовисильня в Торонті, Канада, де диктор у січневу річницю ц. р. про Крутянські події допустився фальшивої інформації і неправдивого пояснення про трагедію під Крутами, на що зразу же зареагував окремим листом пполк. М. Битинський. На жаль, неправда не була спростована.
При цьому прилучуємо листа М. Битинського до Торонтської радіовисильні "Пісня України":

"До Вельмишановного Пана Прокопа Наумчука, – Керівника Української Радіомовної Станиці в Торонті, Канада.

Почуваюся до громадського (хоч і дуже прикрого) обов'язку подати Вам наступне зауваження:

У п'ятницю 29 січня ц. р. Ваш диктор радіовисильні Пан Степан Горлач виголосив на пошану Крут слово (ніби комем тар), в якому дозволив собі самовільно інтерпретувати відомі крутянські події перекручуванням історичних фактів і ТИМ фальшуванням не тільки знецінювати саму визначну сумну в нашій новій історії подію, але й зневажати саму пам'ять поли глих героїв.

Конкретно: диктор проголосив, що в той пам'ятний день 29-1-1918 р. відбувся на станції Крутах жорстокий бій з численною московською навалою, де полягло 300 київських студентів неозброєних і невишколених.
Таке неправдиве, суперечне дійсності представлення крутівської події є зовсім неправдиве й спростовується такими, цілком уже встановленими фактами:

I. В бою під Крутами проти 6.000 москалів брало участь понад 500 вояків Української Центральної Ради, переважно Юнаків Київської Військової Школи ім. гет. Богдана Хмельницького під керівництвом Сот. Аверкія Гончаренка (він же її командант бойового участка) та понад сотню студентів Січового Куреня під командою пор. Омельченка, підлеглого командантові фронту.

II. Студенти були озброєні, як і інші, рушницями з доданим кулеметом і підібрані були з тих частин куреня, що перейшли вже військовий вишкіл. (Правда, в часі від'їзду з Києва до куреня самовільно пристало декільки й цивільних Осіб, однак, це на загальний хід подій не вплинуло).

III. Увесь тягар бою винесли на собі юнаки ВІЙСЬКОВОЇ ШКОЛИ ім. Б. Хмельницького, й саме серед них було найбільше кровавих жертв побитими й пораненими.

IV. При бойовому відвороті з фронтової лінії Сотня (Студентського Куреня), що була на позиції, відійшла в порядку до ешелонів, які стояли на колії до Києва. Лише одна чота – СТУДЕНТІВ – збилася вночі з дороги і заблукала на станцію, що була вже зайнята большевиками, і впала під багнетами.

Отже, тих великих геройських кривавих жертв під Крутами ніяк не можна відносити на рахунок одних тільки студентів, поминаючи ще більші жертви юнаків Військової школи ім. гет. Б. Хмельницького в Києві, що можна правом уважати за неприпусну зневагу для тих Героїв. Сумної пам'яти легенда про студентський бій під Кругами виникла ще за часів Української Центральної Ради, створена ворогами її для зниження довір'я й поваги до українського демократичного уряду, і від того часу росте й шириться подекуди ще й досі, та видумана неправдива й шкідлива версія без огляду на те, що вже багато разів була спростовувана у нашій фаховій літературі навіть такими найбільш авторитетними особами, які найближче до цієї справи стояли, як, прикладом, самим командантом крутянського фронту пполк. Аверкієм ГОНЧАРЕНКОМ. Комендантом колишнього Студентського Куреня полк. Свиридом (прав.: Спиридоном – упор.) Довгалем – головою ВС УНРади (живе й досі) та проф. Борисом Мартосом – міністром УНР (живе й досі) та багатьма ще живими й покійними нашими військовиками. І все ж таки, на жаль, без огляду на фактично встановлену і зафіксовану ПРАВДУ про Крути, протягом уже ПІВСТОЛІТТЯ на нашу ганьбу й зневагу несвідомими чи безграмотними людьми з року в рік повторюється вперта, настирлива неправда.

Ми вміємо часто нарікати на те, що лютий ворог на рідних наших землях фальшує нашу історію, а самі не раз ще частіше безоглядно фальшуємо, перекручуємо й калічимо неправдою чи то з незнання, чи з неграмотности, чи з якихось особистих або партійних тенденцій нашу історичну правду... Сором!

День Соборності – друге за значенням свято в Україні

2011-01-19T16:08:00.002+02:00

22 СІЧНЯ 1990 року. Живий ланцюг на вулицях Києва

Фото УКРІНФОРМ

День Соборності – друге (після Дня Незалежності) за значенням свято у незалежній Україні – таким воно повинне бути. Це день єднання українського народу, день самоствердження українського народу, день духовної злуки українського народу. Цей день повинен широко відзначатися в усіх куточках нашої Батьківщини-України, а ініціаторами повинні були б бути державні структури. І тільки подив викликають намагання окремих деструктивних сил стати на перешкоді святкування Дня Соборності в українських містах і селах.

Ідеї соборності і єдності прабатьківських земель, незалежності й державного суверенітету країни, централізованої сильної влади є головними у державотворчій ідеології будь-якого народу, у тому числі й українського.

Українська революція 1917-1920 років зробила реальною мрію багатьох поколінь українців про об'єднання українських земель в єдину соборну державу. 22 січня 1918 року у приміщенні Київського Будинку вчителя було підписано Четвертий універсал, яким Українську Народну Республіку (УНР) проголошено суверенною і незалежною державою.

Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) була проголошена незалежною в листопаді 1918 року. Розпочався процес об'єднання: зазбручанська Українська національна рада надіслала до Києва свою делегацію для переговорів спочатку з гетьманом Павлом Скоропадським, а після зміни влади переговори велися з Директорією. 1 грудня 1918 року у Фастові був укладений «передвступний договір» про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». 21 січня 1919 р. в Хусті Всенародні збори ухвалили приєднати до Української Народної Республіки Закарпаття.

22 січня 1919 року на Софіївській Площі в Києві було проголошено Акт Соборності українських земель. Століттями розірваний український народ визволився з неволі – Лівобережна Україна вийшла з Російської, а Правобережна – з Австоро-Угорської імперій – і возз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі. Здійснилася віковічна мрія українського народу – злука українських земель, а державне існування України стало історичним фактом.

Але доля склалася так, що Україна була затиснута між двома потужними силами – Антантою з півдня і більшовицькою Росією з півночі, – не мала сил для боротьби, а це створювало перешкоди на шляху розвитку держави як єдиного політичного, економічного, соціокультурного організму. В різних частинах України формувалися відмінні риси господарської інфраструктури, політичної культури та конфесійних відносин. Русифікація Наддніпрянщини, Півдня і Слобожанщини ускладнювала поширення тут національно-визвольних ідей. У той же час західноукраїнський регіон відзначався високим рівнем національної свідомості населення та стійким прагненням до державної незалежності.

Ще одним з важливих етапів в історії змагань українського народу за свою соборність і державність є період 1938-1954 років. Саме в цей час відбулося проголошення незалежності Карпатської України, завершилося збирання основних етнічних земель українського народу в межах колишнього СРСР. Україна (УРСР) стала членом ООН, що стала визнанням її як держави на міжнародному рівні.

День 22 січня – День Соборності – став для мільйонів українців великим святом. Ще за радянських часів у цей день проводилися патріотичні заходи й акції. Наприклад, 22 січня 1973 року в Чорткові на Тернопільщині гурт молоді під керівництвом Володимира Мармуса вивісив жовто-блакитні прапори. За це хлопці були ув'язнені й кинуті у радянський концтабір.

22 січня 1978 р. на знак протесту проти російської окупації біля могили Тараса Шевченка в Каневі спалив себе Олекса Гірник із Калуша, за що йому посмертно було присвоєно звання Героя України.

22 січня 1990 року сотні тисяч українців узялися за руки, утворивши “живий ланцюг” від Києва до Львова, на згадку про проголошення Акту Соборності.

У 1999 році Указом Президента Л.Кучми був офіційно встановлений в Україні День Соборності, який відзначається щорічно 22 січня.

Відзначення річниці Соборності стало ще однією нагодою для об'єднання всього суспільства навколо стрижневої ідеї – творення державності. Ідея державності повинна стати провідною ідеєю в Україні!

В ідеї соборності – вся історія нашого народу – історія злетів і падінь, історія творення і руйнування, історія об’єднання і розбрату. Де той провідник, який зможе об'єднати зусилля заходу і сходу, півночі і півдня навколо спільної ідеї розбудови України і показати, що український народ здатен будувати, творити і може вразити світ своїми досягненнями?!

©Східний Погляд

Грузинський приклад розбудови держави

2010-12-04T19:49:00.003+02:00

Після грузинської Революції троянд та рішучого безкомпромісного усунення від влади «колишніх» чиновників – люстрації – Грузія зуміла подолати корупцію в державних установах та органах влади. В країні успішно почав розвиватися бізнес, значно зросли обсяги інвестицій в економіку. У школах увели англійську мову з другого класу. Тисячі першокласників щорічно отримують безкоштовно від держави нетбуки. Зменшилося безробіття. І, хоча проблеми ще залишаються, адже на створення одного робочого місця необхідно $50 тис., грузинська влада планує найближчим часом зменшити число безробітних шляхом залучення інвестицій в економіку країни.

Грузія отримає € 30 мільйонів протягом 2011-2013 рр. від Євросоюзу на підтримку державних установ, які здійснюють реформи. Згідно спільного дослідження Всесвітнього банку та Міжнародної фінансової корпорації, Грузію назвали реформатором номер один серед 174 країн світу. Недаремно її називають «експортером реформ» на Кавказі. Зараз досвід Грузії вивчають у багатьох країнах світу.

29-30 листопада 2010 року в Грузії проходила Міжнародна конференція, яку організували Всесвітній банк та Міжнародна фінансова корпорація. 30 країн світу, в тому числі Україна, взяли участь у цьому форумі. Слід зазначити, що після листопадових «подій на майдані», Україна залучила грузинських експертів для створення нового Налогового кодексу.

Прем’єр-міністр Грузії Нікі Гілаурі: «Ми провели дуже серйозні реформи. Пріоритетом була боротьба з корупцією. Після Революції троянд від роботи були звільнені тисячі чоловік. Це був непопулярний, але необхідний для розвитку країни крок».

Більшість громадян Грузії зрозуміли, що йдуть по вірному шляху, хоча вдалося їм це значно пізніше, ніж іншим постсоціалістичним державам: Латвії, яка рішуче у 1993 році усунула з усіх владних структур колишніх функціонерів; Польщі, у якій з 1997 року розпочався процес люстрації; Чехії – з 1991 року.

Ці країни почали розбудову своїх держав з люстрації. Зараз у Грузії започаткували другу хвилю люстрації: у першому читанні ухвалено законопроект «Хартія свободи», який самі грузини назвали «Патріотичним актом». Згідно даного законопроекту, на вищих державних посадах не зможуть працювати співробітники служби безпеки радянського періоду, лідери комуністичної партії і комсомолу, члени ЦК компартії, секретарі районних та міських комітетів, голова телерадіомовлення колишньої Грузинської РСР. Якщо хтось із цих людей знаходиться на якійсь державній посаді, він повинен піти у відставку протягом місяця після набуття чинності даного закону.

Передбачається створити спеціальну комісію під керівництвом президента країни по впровадженню в життя цього закону. Якщо хтось не захоче залишити свою посаду, то про нього буде оприлюднена інформація про його діяльність у радянські часи. Ця комісія отримує повноваження ухвалювати рішення про викорінення комуністичної чи фашистської символіки, як символіки тоталітарних режимів, що вчинили багато злочинів проти людства. Комісія буде вести реєстр культових будівель, пам’ятників, монументів, назв вулиць та інших об’єктів, які мають анти грузинський пропагандистський характер та ухвалювати рішення про їх закриття.

Грузинський приклад та приклади інших країн доводять, що проводити люстрацію, без якої країна не може рухатися вперед, – ніколи не пізно. Такий патріотичний крок повинна зробити й Україна.

Джерела:

1. Новини NEWSru 16.11.10

2. Росбалт-кавказ 01.12.10

3. Люстрація – очищення, сповідь перед народом

©Східний Погляд

27 листопада 2010 року - День пам'яті жертв Голодомору 1932-33 рр. Свідчення очевидця

2010-11-26T17:05:00.003+02:00

Аби знищити націю, необов’язково нищити її фізично.

Достатньо розбавити її інородцями,

і захисна спроможність нації різко спадає...

Олександр Довженко

СЛУЖБОВА ЗАПИСКА ІТАЛІЙСЬКОГО КОНСУЛА

ГРАДЕНІГО ІЗ ХАРКОВА СВОЄМУ УРЯДОВІ

(№474/106 ВІД 31 ТРАВНЯ 1933 Р.)

Голод продовжує так страшно знищувати людей, що залишається зовсім незрозумілим, як світ може залишатися байдужим до такої катастрофи, і як інтернаціональна преса, яка так активно закликає до міжнародного осуду Німеччини, винної в т. зв. „Страшних переслідуваннях євреїв”, особливо мовчить про цю бойню, організовану радянським урядом, в якому самі євреї грають велику, хоча і не першу роль.

Насправді ж немає сумніву:

що цей голод походить зі свідомо організованого неврожаю, „щоб провчити селянина”;

що жоден єврей не знаходиться серед загиблих у себе вдома, і що навпаки, усі вони добре вгодовані під братським крилом ГПУ.

„Етнографічний матеріал” буде змінений, цинічно сказав один єврей, „велика риба” місцевого ГПУ. Сьогодні можна передбачати смерть цього „етнографічного матеріалу”; він має бути знищеним. Яким би страшним і неймовірним не здавалося б це передбачення, його все ж таки потрібно вважати реальним і в стадії здійснення.

Уряд Москви дійсно завчасно підготував за допомогою жорстоких реквізицій (про які я неодноразово посилав звіти), не неврожай - це було б м’яко сказано, - а повну відсутність яких би то не було засобів до існування в українських селах, на Кубані, на середній Волзі.

Три постулати можуть знаходитися в основі такої політики:

пасивний опір селянина проти колективного господарства;

переконання, що неможливо привести цей „етнографічний матеріал” до зразка дійсного комуніста;

ясно усвідомлена потреба в одержавленні земель, на яких українська свідомість пробуджується з небезпекою майбутніх можливих політичних ускладнень, і де для зміцнення імперії було б краще, щоб населення жило, здебільшого російське.

Перший постулат впливає із рішення уряду, що підтверджують багато членів партії.

Метою третього рішення, безсумнівно, була, жертвуючи 10-15 мільйонами осіб, ліквідація української проблеми на протязі кількох місяців. Нехай ця цифра не здається перебільшеною. Я думаю, що її перевершать, і що її, напевно, вже досягли. Це велике нещастя, яке косить мільйони осіб і знищує дітей всього народу, вражає в дійсності тільки Україну, Кубань і Середню Волгу. Професіонали, гідні всілякої довіри, які мали можливість проїхати по інших частинах території, одностайно заявляють, що катастрофа обмежена винятково Україною, Кубанню і середньою Волгою.

„Катастрофа починається за Курськом”, - сказав письменник Андрєєв, який приїхав кілька днів тому назад з Москви...

Вважаю потрібним представити ще один епізодичний образ ситуації:

Товариш Френкель, член „Колегії” ГПУ, зізнався одному відомому мені чоловікові, що в Харкові щоночі забирають до 200 трупів, померлих на вулиці з голоду. Зі своєї сторони можу засвідчити, що сам бачив після опівночі, як перед консульством приїздили вантажні автомобілі з 10-15 трупами...

На ринку ранком 21 травня померлих поскидали, як купу ганчірок, у болото, в гній вздовж паркана, який відокремлює площу від ріки. Їх було близько 30. Ранком 23-го я нарахував їх уже 51. Одна дитина смоктала молоко з грудей мертвої матері. На тій же Пушкінській вулиці за кілька метрів від консульства одна селянка була весь день із двома дітьми, присівши на сходинки, як і десятки інших мам, котрі були одні вище, другі - нижче по тій же дорозі. Вона тримала просту коробку, у яку час від часу хтись кидав копійку. Ввечері одним рухом відсунула від себе обох дітей і, піднявшись, кинулася під трамвай, який мчався на повній швидкості. Через пів години я бачив двірника, що підмітав кишки нещасливої. Двоє дітей все ще стояли там і дивилися...

Близько опівночі починають перевозити їх вантажними автомобілями до Північно-Донецької товарної станції. Туди забирають і дітей... Тих, котрі не опухли і, можна думати, ще виживуть, посилають у бараки „Холодної гори”, де в будках, на сіні, помирає приблизно 8000 душ, і то переважно були діти.

Опухлих вивозять товарним потягом у поля і залишають їх за 50-60 км. від міста, щоб ніхто не бачив, як вони там помирають... Часто буває, що потяг відправляють через кілька днів після того, як його наповнюють і замикають. Кілька днів тому один залізничник, проходячи повз один із таких вагонів, почув крик. Підійшов і почув одного нещасного, який із середини молив, щоб його врятували від смороду трупів, що ставав нестерпним. Коли відкрили вагон, то побачили, що він єдиний залишився в живих. Тоді його витягнули і перенесли помирати в інший вагон, де ще були живі ті, котрих там замкнули.

Коли приїжджають на місце поховання, то викопують великі ями і витягають з вагонів усіх мертвих. Не звертають особливої уваги на дріб’язки, і часто можна бачити, як викинутий у яму оживає і перевертається в останніх проявах життя. Робота копачів при цьому не переривається і викидання трупів продовжується. Ці деталі я одержав від санітарів і можу гарантувати їхню правдивість.

В селі Гарово, яке за 50 км. від Харкова, із 1300 жителів сьогодні можна налічити тільки 200.

У в’язниці „Холодна гора” в середньому вмирає 30 чоловік на день.

Околиці Полтави постраждали здається ще більше, ніж Харкова. У Полтаві навіть лікарі починають пухнути від недоїдання.

Із Сум один комсомолець пише своїй дівчині в Харків, що там батьки вбивають своїх молодших дітей і їх поїдають...

Наприкінці згадаю про самогубство генерала ГПУ Бродського, який 18-го числа цього місяця, повернувшись із інспекційної поїздки по селах, після моторошної сцени з Балицьким, під час якої генерал кричав, що це не комунізм, а „жах”, і що йому вже досить цих інспектувань, і що він нікуди більше не поїде наводити „порядки”, (здається, провести якесь утихомирення), - пустив собі пулю в лоба...

І наприкінці: одна людина - „велика риба” місцевого уряду і партії, імені якої мені не вдалося встановити, - збожеволіла після інспектування села. На нього змушені були надягти втихомирювальну сорочку. Він теж кричав благим матом: „Це не комунізм, це катування!”

Закінчую: теперішнє нещастя призведе до колонізації України, переважно російської. Воно змінить її етнічний характер. І, може бути, в дуже близькому майбутньому не можна буде більше говорити про Україну, про українську проблему, оскільки Україна в дійсності стане російською країною.

З глибокою повагою

(Королівський) консул

(підпис) Граденіго.

Сайт «Портал українця»

9 листопада - День української писемності та мови!

2010-11-07T12:57:00.002+02:00

Долучись до акції! Захисти Рідну Мову!

У трьох обласних центрах на виборах у міську раду 31 жовтня 2010 р. переконливу перемогу здобули патріотичні сили

2010-11-03T16:49:00.001+02:00

Як повідомляє сайт Рупор.інфо, за попередніми даними екзит-полу, який проводила компанія Research&Branding Group, понад 30% виборців проголосували за партію «Свобода» до міських рад Львова, Тернополя та Івано-Франківська.

На виборах до Львівської міськради «Свобода» набрала 34,23%, «Фронт змін» - 10,96%, Партія регіонів – 7,41%, «Наша Україна» - 6,16%, Республіканська християнська партія» - 5,31%, «Удар» - 4%, «Пора» - 3,95%, НРУ – 3,5%, Україна соборна – 2,85%.

У Тернополі на виборах у міську раду «Свобода» набрала 32,05%, Партія регіонів – 8,58%, «Фронт змін» - 7,91%, «Наша Україна» - 7,38%, «За Україну» - 5,12%, Українська народна партія - 3,59%, «Батьківщина» - 3,59%, «Удар» - 3%.

В Івано-Франківську у міську раду пройшли: «Свобода» - 31,3%, «Фронт змін» - 13,6%, «Батьківщина» - 11,2%, Партія регіонів - 6,9%, «Третя сила» - 6,7%, «Наша Україна» - 4,21%, «Удар» - 4%.

Російська служба ВВС про українську незалежність

2010-10-13T17:29:00.002+03:00

Короткий нарис

Україна стала незалежною після розвалу Радянського Союзу в 1991 році. Нині головним пріоритетом країни є інтеграція із Західною Європою, за чим з тривогою спостерігає Росія. Незважаючи на те, що росіяни становлять незначну частину населення України, російський вплив на території країни дуже помітний.

Особливо сильно російський вплив відчувається у східних регіонах і в Криму, який входив до складу Росії до 1954 року. Сьогодні на півострові розташована головна база російського Чорноморського флоту.

Крим також є батьківщиною кримських татар, яких у 1944 році Сталін депортував до Середньої Азії, звинувативши в пособництві фашистським окупантам. Однак до початку 1990-х більшість з них повернулося назад.

У 1932-1933 роках Україна, як і інші республіки колишнього СРСР, зазнала сталінської колективізації. Жорстокі репресії і голодомор забрали життя мільйонів українців. Результатом цього лиха стала глибока криза в економіці та сільському господарстві.

Ще одна катастрофа у радянську еру трапилася в квітні 1986 року – аварія на Чорнобильській АЕС. Зараженими виявилися близько 8% території України. У результаті радіоактивного викиду постраждали мільйони людей.

Незалежність

Незважаючи на те, що в 1991 році, отримавши незалежність, Україна формально звільнилася від радянського панування, вплив Росії в країні зберігається і до цього дня.

Розширення співпраці з Європейським союзом не применшує значення Росії як головного торгівельного партнера для України. Крім того, країна залишається залежною від Росії в області газових поставок. Вона не тільки споживає російський газ, але і є важливою ділянкою транзитного маршруту російського газу до Європи.

Газові війни між двома країнами стали традиційними і мало кого дивують. Так, у січні 2006 року російський "Газпром" припинив постачання газу в країну. Однак відновив їх після згоди Україні платити компромісну ціну, яка знову зросла у 2007 році.

У січні 2009 року газові поставки були знову припинені через невиплачені борги.

Залежність української економіки від експорту сталі поставила її під удар у період світової фінансової кризи 2008 року. Однак у жовтні того ж року на допомогу прийшов Міжнародний валютний фонд (МВФ), запропонувавши країні екстрену позику в розмірі 16,5 млн доларів.

У 2002 році Україна заявила про свої наміри про вступ до НАТО. Однак на саміті НАТО в Бухаресті (квітень, 2008) місце в союзі держав Україні запропоновано не було. Росія виступає проти подібних ініціатив свого західного сусіда. За даними соцопитувань, не схвалює її і більшість самих українців.

До 2015 року Україна розраховує вступити в Європейський союз.

ФАКТИ

• Офіційна назва: Україна

• Населення: 45 700 000 чол. (Дані ООН, 2009)

• Площа: 603 700 кв. км

• Столиця: Київ

• Середня тривалість життя (чол. / жін.): 63 роки / 74 роки (дані ООН)

• Середньорічний дохід на душу населення: 3 210 доларів (дані Світового Банку, 2008)

Джерела:

1. Російська служба ВВС

2. Яндекс карти http://maps.yandex.ru/

ЗАКЛИК ПРЕДСТАВНИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ДО СПІВГРОМАДЯН

2010-05-05T17:29:00.004+03:00

Представники української інтелігенції закликали співгромадян і політичні партії, що стоять на позиції збереження української держави, сформувати Громадянський комітет порятунку України.

У відозві представників інтелігенції до нації підкреслюється, що "всупереч Конституції Верховна Рада України схвалила підписану Януковичем антидержавну угоду про фактично вічне розміщення Чорноморського флоту Росії в Севастополі".
"Режим Януковича перетворився на ліквідаційну комісію української держави, - підкреслюється у зверненні. - Щоб забезпечити прихильність кремлівських начальників нова влада, після торгівлі українською територією, вже готова віддати авіабудівну галузь і атомну енергетику, а "Нафтогаз" подарувати "Газпрому". Вони продають Україну і народ оптом і вроздріб", - переконані підписанти відозви.
"На догоду іноземним покровителям антиукраїнський режим Януковича веде наступ на українську мову, свободу слова, перекреслив перспективи європейського розвитку, взявся за фальсифікацію історії України. Ганьбою і злочином є заперечення Голодомору як геноциду українського народу 1932-33 років і установка пам'ятника його організаторові Сталіну", - наголошується в документі.
Автори відозви закликали створити Громадянський комітет порятунку України і формувати такі комітети в кожній області, в кожному місті, районі, селі.
"Вимагаємо від усіх без винятку лідерів політичних сил, що стоять на позиції суверенітету і територіальної цілісності України, припинити міжособистісну суперечку за лідерство та забезпечити координацію дій як у центрі, так і на місцях щодо захисту України та її громадян. Всі політичні структури повинні об'єднатися у міцний національний кулак. Кожен громадянин має стати на захист своєї свободи і Батьківщини", - говориться в документі.
Представники української інтелігенції також закликали "світове українство підтримати відозву", а міжнародну громадськість "підтримати український народ у боротьбі за збереження своєї держави".
Крім того, автори відозви закликали патріотичні сил України "організувати всенародний" круглий стіл "для обговорення трагічної ситуації і прийняття доленосних рішень".
Заклик підписали Валерій Шевчук, Юрій Щербак, Олег Чорногуз, Володимир Цибулько, Іван Дзюба, Мирослав Попович, Костянтин Морозов, Левко Лук'яненко, Богдан Горинь, Василь Овсієнко, Надія Осьмак, Роланд Франко та інші.

Ср, 5 травня 2010 13:33:00

Джерело. Політарена: Режим Януковича перетворився на ліквідаційну комісію української держави - звернення

Декілька цитат із праць Д.Донцова

2010-03-07T10:04:00.002+02:00

Про Д.Донцова можна більше дізнатися тут>>>

Наша доба - як звичайно подібні епохи - виплескує наверх і героїв і плюгавців. І це не тільки наша доба. Що з тими "єдинокровними братами" не все в порядку, завважив ще І.Франко. Скільки Шевченко знаходив серед земляків "рабів з кокардою на лобі", "лакеїв в золотій оздобі"! Скільки серед своїх земляків знаходив Гоголь "нікчемних малоросіян"... Єднатися з ними? Це значить компрометувати національну ідею перед чужинцями, ослаблювати її престиж і притягуючу силу серед свого загалу. З ними можна - при сприятливих обставинах - створити з України колонію чи протекторат якоїсь інтернаціональної мафії, ласки якої вони запобігливо жебрають, але ніколи - національної України, в якій затриюмфувала б своя правда і сила, - з квіслінгами не здобути.

Д.Донцов.Дух отари і дух провідництва.1952 р./ Вид коштом тиж. "Голос Нації". Львів, 1993.

Ті, які свято переконані, що несуть на Україну нашу велику правду, люди віри і чину, люди характеру і відваги, люди непремиренності до ворога і до погані у власних рядах... - вони лише стануть ідейним і організаційним осередком, який згодом потягне за собою нарід, об'єднаний навколо нашої національної правди.

Д.Донцов.Дух отари і дух провідництва.1952 р./ Вид коштом тиж. "Голос Нації". Львів, 1993.

Суть всієї політичної кризи наших днів - це криза провідної верстви.

Д.Донцов. За яку Україну? 1949 р. / Вид коштом тиж. "Голос Нації". Львів, 1993.

Чесні, мудрі, відважні, шляхетні і характерні люди - можуть лише вести націю до перемоги, а не до ганьби і розкладу.

Д.Донцов. В чім сила організації? 1948 р./ Вид коштом тиж. "Голос Нації". Львів, 1993.

Україна перед вибором

2010-02-04T18:36:00.003+02:00

Побажаймо кожному виборцеві любити свою Батьківщину так, як любив її наш співвітчизник із Донеччини - Володимир Сосюра.

Володимир Сосюра. ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди!..

Любіть Україну, у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її вічно живу і нову
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками.
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами!..

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі...
Вона у зірках і у вербах вона,
І в кожному серця ударі...

У квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячій усмішці, в дівочих очах,
і в стягів багряному шумі...

Як та купина, що горить - не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудів, і у хвилях Дніпра,
і в стягах отих пурпурових.

В грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали наш шлях
до весен і світлих, і щирих...

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину...
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий не схоче любити тебе,
коли ти не любиш Вкраїну...

Любіть у коханні, в труді, у бою,
як пісню, що лине зорею...
Всім серцем любіть Україну свою,-
і вічні ми будемо з нею!

З Новим роком!

2009-12-31T20:32:00.000+02:00

Рік Новий - казковий час,
Хай порадує він вас!
Хай добром зустріне зрання,
Тож приймайте привітання:
Будьте мудрі та здорові,
Щастя, радощів й любові,
Я бажаю вам багато,
Щоб життя було, як свято!
З Новим 2010 роком!

Ідейно-політичні засади ОУН на виборах Президента України 2010 року

2009-10-21T17:44:00.004+03:00

21 жовтня 2009 року "Народна правда" (Артем Циганок) опублікувала передвиборче звернення до національно-свідомих громадян України. Подаємо його нижче.

Провід Українських Націоналістів доводить до відома членства ОУН та націоналістичних формацій та широкого загалу Ідейні засади ОУН у виборах Президента України 17 січня 2010 року.
Організація Українських Націоналістів підтримуватиме кандидата у Президенти України, програма якого відповідає таким ідейно-політичним засадам.

У внутрішній політиці найважливішим вважаємо:

1. Прагнення кандидата у Президенти розбудувати Українську національну державу на своїй етнічній території з урахуванням історичних реалій, поваги до територіальної цілісності та непорушності існуючих державних кордонів.

2. Готовність кандидата у Президенти ініціювати скликання Конституційної Асамблеї для прийняття нової Конституції України.

3. Збереження у державі президентсько-парламентської форми правління.

4. Збалансування функцій та повноважень різних гілок влади з метою уникнення появи неконституційних центрів державного впливу.

5. Використання національно-свідомих кадрів у системі державного управління.

6. Удосконалення виборчого законодавства задля реалізації справжнього народовладдя.

7. Забезпечення функціонування української мови як державної та її безперешкодне використання як засобу спілкування та інформаційного забезпечення у всіх сферах державного і суспільного життя. Передбачити правову відповідальність за порушення законів про державність української мови.

8. Введення системи іспитів з української
мови, історії та Конституції України для набуття українського громадянства та прийняття на державну службу.

9. Введення графи "національність" у паспорт та інші документи, що посвідчують і характеризують особу.

10. Збереження в Україні єдиного громадянства. Забезпечення закордонним українцям певних пільг при набутті громадянства та навчанні дітей у вищих навчальних закладах.

11.Визнання на державному рівні статусу учасника визвольних змагань за всіма, хто боровся за незалежність України і державність української нації.

12. Зміцнення обороноздатності Української держави. Професіоналізація та переозброєння Збройних Сил України сучасними видами озброєнь з метою забезпечення надійного захисту суверенітету і територіальної цілісності держави.

Зовнішня політика України має базуватися на таких основних засадах:

1. Визначальним напрямком зовнішньої політики України має стати опора на власні сили, зміцнення й утвердження Української національної держави.

2. Україна може входити тільки в ті безпекові чи економічні об'єднання, функціонування яких відповідає національним інтересам.

3. Покладаючись на власні сили українського народу, використовувати кожний сприятливий момент кон'юнктури міжнародного становища для посилення позицій та підвищення авторитету нашої держави на міжнародній арені.

4. Послідовно зміцнювати політичні, економічні та культурні зв'язки з країнами Заходу, забезпечуючи природнє повернення України до Спільноти європейських держав.

5. Забезпечити повернення історичної, культурної та інтелектуальної спадщини, привласненої Російською та іншими державами.

6. Відновити переговори з Російською Федерацією щодо української частки майна колишнього СРСР за кордоном та урегулювання проблеми вкладів громадян до Ощадбанку колишнього СРСР.

7. Відповідно до міжнародних правових норм провести делімітацію і демаркацію кордону з Росією, включаючи і морські кордони.

8. Забезпечити державний захист громадян України та закордонних українців в усіх куточках Землі.

9. Домагатися від Росії та інших країн, де компактно проживають українці, збереження їх культурної ідентичності, зокрема, всебічного розввитку української мови, національних освітніх, культурних та інформаційних програм.

Організація Українських Націоналістів за жодних обставин не підтримуватиме тих кандидатів у Президенти України, які:

• у своїй програмі і політичній практиці ігнорують принципи національного державотворення;

• виступають за надання російській мові статусу другої державної чи "офіційної";

• заперечують європейське майбутнє Української держави;

• виступають проти державного визнання боротьби ОУН і УПА, інших українських збройних формувань, що змагалися за незалежність України;

• домагаються включення України у геополітичні об'єднання, що ставлять за мету відновлення у різних формах Російської імперії чи колишнього Радянського Союзу;

• виступають проти принципу соборності українських земель у єдиній унітарній самостійній державі;

• зневажають українські культурні і духовні цінності, історію і традиції українського народу;

• не визнають права українців на власну помісну Церкву.

Ухвала ПУН від 26.09.2009 з питання виборів-2010

«І горів, і яснів, і страждав, і вмирав він для неї!» Пам'яті борця за волю українського народу Степану Бандері присвячується

2009-10-15T11:59:00.006+03:00

50 років тому 15 жовтня 1959 року перестало битися серце Степана Бандери – полум’яного борця за незалежність і державність України.
Поставив свічку і прочитав молитву за нього у Свято-Георгіївському православному храмі. Хоча він був греко-католиком, але Бог - єдиний - почує наші молитви.
Що ще можна зробити задля збереження пам'яті про нього?
Сказати правду про нього, відкинути брехню і міфи, якими супроводжується ще й до цього часу його ім'я.
Головною метою його життя була Україна.
Нижче подаю з деякими змінами статтю, яку я вчора опублікував на сайті "Народна правда".

Степан Андрійович Бандера – видатний політичний діяч першої половини ХХ століття, безстрашний борець за державність України, один з лідерів українського національного визвольного руху, голова проводу (керівництва) революційної гілки ОУН.

Постать С. Бандери – безкомпромісного борця за свободу свого народу і за звільнення своєї країни від іноземних поневолювачів – лякала більшовицьких лідерів. Ще у 30-х роках, коли, завдяки проведеним Оунівцями акціям і наступним судовим процесам, по світу розійшлася правда про вчинений більшовиками в радянській Україні голод, С. Бандера став ворогом номер один для керівництва СРСР. З того часу радянські пропагандисти (безродні, даниленки, дмитруки, довгані, дубини, римаренки та ін.) в комуністичній пресі («Правда Украины», «Радянська Україна» та ін.) не скупилися на негативні слова, даючи характеристику С. Бандері: патологічний вбивця і переконаний фашист, агент гітлерівських спецслужб і майстер «чорних справ», авантюрист і провокатор, розбійник і грабіжник. Йому приписують зраду (не уточнюючи кому він зраджував) і ненависть до народів інших національностей, комплекс фізичної неповноцінності («этот с детства болезненный человек», «этот низкорослый юноша») і кар'єризм («честолюбивый недоучившийся агроном, не имевший еще никаких заслуг перед движением, поставил своей целью вывести из руководства ОУН Е. Коновальца»).

У яких тільки мислимих і немислимих гріхах його не звинувачували?!

Яким же він був, Степан Бандера?

Народився С. Бандера 1 січня 1909 року в с. Старий Угринів поблизу Калуша (нині Івано-Франківська область). Батько Степана, Андрій, був греко-католицьким священиком родом із Стрия, а мати – Мирослава – дочка священика В. Глодзінського з Старого Угринова. Сім’я А. Бандери була багатодітною.

Світогляд Степана формувався з раннього дитинства: у будинку батьків часто збиралися активні учасники національного руху Галичини. Великий вплив на формування патріотичних поглядів хлопця мали його дядьки – брати матері, відомі громадські та політичні діячі: Павло Глодзінський, Ярослав Весоловський.

Хвилюючі події відродження і відбудови української держави справили сильне враження на десятирічного хлопця. Як він зазначає в автобіографії, «особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомості мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народною Республікою в одну державу, в січні 1919 р.»

Початкову освіту Степан разом з сестрами і братами отримав у домі батьків. У 1919 році батьки віддають Степана до Стрийської гімназії. Галичина у той час перебувала під владою Польщі, яка наполегливо проводила політику полонізації. У полонізованих навчальних закладах із старшокласників почали формуватися підпільні учнівські групи опору, якими керувала Українська військова організація (УВО) на чолі з Є. Коновальцем. Степан уже з п’ятого класу бере активну участь у їхній діяльності. Активна громадська робота не перешкоджає Степану добре навчатися у гімназії.

Певний досвід громадської роботи С. Бандера отримав також у легальних юнацьких скаутських організаціях: ім. кн. Ярослава Осмомисла та у «Загоні Червона Калина». Із «Загону Червона Калина» вийшло чимало видатних діячів Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).

Польська поліція слідкувала за активними діями галицького юнака, тому, після закінчення Степаном гімназії у 1927 році, йому було відмовлено у видачі закордонного паспорта для від’їзду до Чехії (місто Подєбради) на навчання в Українській господарській академії. Це не схвилювало юнака: він займається господарством, культурно-освітньою діяльністю у рідному селі, керує хором та театральним гуртком, засновує спортивне товариство «Луг» і проводить підпільну роботу по лінії УВО у довколишніх селах.

З 1928 року по 1934 рік С. Бандера навчається на агрономічному відділі Високої політехнічної школи (Львівський політехнічний інститут), але через ув’язнення за політичну діяльність диплома він так і не отримав. Навчаючись у Львові і маючи досвід революційної роботи, С. Бандера стає активним членом ОУН і керівником відділу з поширення підпільної літератури, частина якої видавалася за межами Польщі («Сурма», «Розбудова нації» та ін), а частина («Юнак», «Бюлетень Крайової екзекутиви ОУН та ЗУЗ») – у Галичині.

З 1931 року С. Бандера входить до складу Крайової екзекутиви (виконавчого органу) ОУН і очолює відділ пропаганди у Західній Україні. Незважаючи на молодість, він зумів підняти пропагандистську діяльність ОУН на високий рівень: ідеї націоналізму пропагувались не лише серед української інтелігенції та студентства, а й серед широких мас населення. Для цього використовувалися панахиди, святкові маніфестації, вшанування пам’яті загиблих героїв у дні національних свят, антимонопольні акції (відмова українців від алкогольних напоїв та тютюну польського виробництва), шкільні акції (проти скорочення шкіл з українською мовою навчання, проти навчання польською мовою та проти призначення вчителів-поляків).

У 1932 році С. Бандера стає заступником, а влітку 1933 року, у віці 24-х років, провідником Крайової екзекутиви ОУН.

З метою привернення уваги світової громадськості до проблеми українців Галичини та Східної України, С. Бандера змінює тактику діяльності ОУН і розпочинає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади та більшовиків. 21 жовтня 1933 року в консульстві СРСР (Львів) був застрелений співробітник ДПУ А. Майлов студентом Львівського університету М. Лемиком, який тут же здався поліції і заявив, що помстився за штучний голодомор, який влаштували більшовики в Україні. Судовий процес над ним показав на весь світ, що голодомор в Україні – дійсний факт, що замовчується як більшовицькою і польською пресою, так і офіційною владою обох країн.

У 1934 році відбулося політичне вбивство Г. Мацейком польського міністра внутрішніх справ, генерала Б. Пєрацького як помста за «умиротворення» в Галичині 1930 року.

У 1935-36 рр. у Варшаві тривав судовий процес над дванадцятьма членами ОУН, яких звинувачували у співучасті у вбивстві Б. Пєрацького. Підсудні поводилися сміливо, по-геройськи: відмовлялися відповідати польською мовою, віталися словами «Слава Україні!». За вироком суду С. Бандера та два його товариша отримали довічне ув’язнення.

Після варшавського процесу у травні 1936 року розпочався львівський процес за справою вбивства двох агентів польської поліції. Перед судом на цей раз постало 27 осіб, яких звинувачували у належності до ОУН. На суді С. Бандера, пояснюючи мету та шляхи боротьби проти більшовизму, заявив: «ОУН виступає проти більшовизму тому, що більшовизм – це система, за допомогою якої Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність… Більшовизм методами фізичного знищення бореться на східноукраїнських землях із українським народом, а саме – масовими розстрілами у підземеллях ГПУ, знищенням голодом мільйонів людей та постійними засланнями до Сибіру, на Соловки… Більшовики застосовують фізичні методи, тому і ми застосовуємо у боротьбі з ними фізичні методи…». Його знову засудили на довічне ув’язнення.

Варшавський та львівський судові процеси широко висвітлювалися в пресі, тому ім’я Степана Бандери стало популярним та загальновідомим, а через гідну поведінку членів ОУН на обох судових процесах значно зріс її авторитет на західноукраїнських землях.

У в’язниці С. Бандера просидів до вересня 1939 року. Після нападу Німеччини на Польщу із польських в’язниць були звільнені українські політв’язні. З Бреста разом з іншими Оунівцями С. Бандера пішки добирається до Львова. Тут він налагоджує зв’язки з осередками ОУН, розробляє стратегію майбутньої боротьби і нелегально переходить німецько-радянський кордон. Прибувши до Кракова, активно включається в політичне життя.

Ще до звільнення С. Бандери з тюрми, після вбивства у 1938 році Є. Коновальця, в ОУН виникла суперечка щодо тактики ведення боротьби. Наступника Є. Коновальця – А. Мельника – звинуватили у пасивності дій та за надмірну опору на іноземні держави. Галицькі радикально настроєні Оунівці підтримували діяльного і вольового С. Бандеру. У 1940 році відбувся розкол ОУН на дві фракції: ОУН-бандерівці та ОУН-мельниківці. Чвари між двома фракціями завдали великої шкоди українському національно-визвольному рухові. Вони послабили моральний авторитет ОУН.

Пізніше, у повоєнні часи, цим розколом ОУН досить вправно скористались енкаведисти та кагебісти, які досить уміло «зіштовхували» ці дві фракції між собою для взаємознищення.

Перед початком німецько-радянської війни С. Бандера ініціює створення Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність. Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 року проголошено Акт відновлення Української держави у Львові, але це не входило у плани Німеччини, тому Гітлер доручив своїй поліції негайно ліквідувати цю «змову українських самостійників». Німці заарештували С. Бандеру вже через декілька днів після проголошення Акту відновлення Української держави. Німецьким в'язнем у концтаборі «Заксенхаузен» був Степан Бандера до грудня 1944 р. Тоді було звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з ув'язнення з метою приєднати ОУН і УПА до німецьких військ, як союзника проти Москви. Першою умовою С. Бандера поставив визнання Акта відновлення Української держави та створення окремої від німецьких збройних сил української армії. Оскільки німці не погодилися визнати незалежність України, то німецьку пропозицію Степан Бандера рішуче відкинув і на співпрацю не пішов.

Подальші роки його життя стали часом боротьби та важкої праці за межами України, задля якої він «і горів, і яснів, і страждав, і вмирав…».

У повоєнні роки радянські спецоргани декілька разів пробували фізично знищити головного провідника ОУН, але служба безпеки ОУН виявляла засланих до Німеччини агентів Кремля і попереджувала вбивство. Було повідомлення і про підготовку нового замаху зі застосуванням «нового виду зброї», але вимагалась надто велика сума грошей. С. Бандера не погодився на такі витрати.

А 15 жовтня 1959 року його не стало. Причиною смерті стало отруєння синильною кислотою. Його безпосередній вбивця – Б. Ліщинський – сам здався американській поліції Західного Берліна у 1961 році, заявивши, що він є співробітником КДБ і діяв за наказом цієї організації.

50 років тому перестало битися серце С. Бандери – полум’яного борця за незалежність і державність України. Світла пам'ять про видатного політичного діяча, славного сина українського народу ніколи не згасне у наших серцях!

Слава Україні!

Слава Героям України!

Державний Прапор України як символ миру і добра

2009-08-20T17:32:00.006+03:00

Прапор Руси повіває
Синьо-жовтий, злотом тканий,
А на нім завіт сіяє
Мономахом ще нам даний.
Гей! Єднайтесь рідні діти,
Бо в єдності наша сила –
Єдність може лиш злучити,
Що незгода розлучила…
М.Рус

Після провалу в Москві серпневого путчу 1991 року 23 серпня група народних депутатів України внесла блакитно-жовте знамено у сесійну залу Верховної Ради тоді ще УРСР, яке всі депутати зустріли стоячи і тривалими аплодисментами, а наступного дня – 24 серпня, – Верховна Рада проголосила Акт про незалежність України. З цього дня над будинком Верховної Ради замайорів синьо-жовтий прапор. А невдовзі, 1 грудня 1991 року, після всенародного референдуму на політичній карті світу з'явилася нова незалежна, суверенна, соборна держава Україна, якій необхідні були всі атрибути державності: Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Без цього неможливо увійти рівноправним членом у світове співтовариство.

Історія українського національного прапора

Старовинні українські стяги мали трикутну форму, а на рубежі ХІІІ-ХІV ст. з’явилися чотирикутні стяги. Прапор Київського князівства був червоного кольору із золотим тризубом, а корогва Галицько-Волинського князівства – була голубою з золотим левом. Князь Данило Галицький, засновуючи на честь свого сина Лева місто Львів (перша згадка 1256 р.), подарував його жителям герб, на якому зображено золотого лева на синьому тлі. А прапори зазвичай виготовлялися відповідно до кольорів герба тієї чи іншої землі або країни.

Синьо-жовті козацькі знамена зображені на картині «Запорожці пишуть письмо турецькому султану» І.Рєпіна, консультантом якого був відомий історик, археограф та етнограф Д.Яворницький.

У ХVІІІ ст. поширилися стяги з поєднанням жовтого і синього кольорів. У 1717 р. для пошиття прапорів Полтавського козацького полку були закуплені голуба і жовта тканини, а у 1758 р. були розроблені ескізи знамен Лубенського полку: на голубому фоні зображення козака з самопалом на золотому щиті.

Синьо-жовті поєднання отримали логічне оформлення як національні кольори українського народу в Новітні часи (XIX і XX ст.).

Вперше жовто-блакитний прапор із двох горизонтальних смуг приблизно такої ж форми, як тепер, створила Головна Руська рада (Львів), яка почала боротьбу за відродження української нації. У червні 1848 року на міській ратуші Львова вперше замайорів жовто-блакитний прапор. Започатковану ідею підхопили просвітянські та спортивні організації, зокрема відомі в усьому слов'янському світі "Соколи". Для проведення першого крайового зльоту у Львові (1910 р.) спеціально було виготовлено жовто-блакитний прапор. Відтоді й починається широке використання прапора - спершу на західноукраїнських землях, а згодом і на Лівобережній Україні.

Особливо великого розмаху використання національної символіки набуло під час святкування 100-літнього ювілею від дня народження Т.Г. Шевченка. Жовто-блакитні прапори супроводжували урочистості не лише в Україні (як Правобережній, так і Лівобережній), а й у Москві, Петербурзі, Оренбурзі, Омську, Відні, Празі, Варшаві, Кракові та інших містах.

Наступним поштовхом до поширення національної символіки стала Лютнева революція 1917 р. в Росії, після якої національно-визвольний рух вийшов на новий рівень. 29 березня 1917 року у Києві відбулася масова маніфестація, на якій робітники, солдати, інтелігенція йшли під червоними та жовто-блакитними прапорами. Під такими ж прапорами відбулися багатолюдні мітинги і маніфестації в Харкові, Севастополі та багатьох інших містах України.

18 травня 1917 року в Києві відкрився І Український військовий з’їзд, на який Петроградська делегація прислала синьо-жовтий прапор з написом: «Хай живе національно-територіальна автономія». Влітку 1917 року частина кораблів Чорноморського флоту підняла українські національні прапори, а 22 листопада в Києві під національними і червоними прапорами святкували проголошення Української Народної Республіки.

У березні 1918 року Центральна Рада ухвалила Закон про Державний прапор республіки, затвердивши блакитно-жовтий прапор символом Української Народної Республіки.

13 листопада 1918 року синьо-жовтий прапор став державним символом і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

20 березня 1920 р. було затверджено крайовий синьо-жовтий прапор Підкарпатської Русі, яка входила до складу Чехословаччини.

15 березня 1939 р. у м. Хусті Перший Сейм Карпатської України (після розпаду Чехословаччини і анексії Чехії Німеччиною) прийняв державний блакитно-жовтий прапор. Під цим прапором населення Західної України зустрічало Червону Армію у вересні 1939 року.

Державний прапор у радянській Україні

У період 1917 – першої половини 1919 рр. в Україні синьо-жовтий прапор використовувався більшовиками разом із червоним. Лише з другої половини 1919 року з ідеологічних міркувань прапор УРСР мав червоний колір з абревіатурою назви республіки, облямованою золотою рамкою.

У довоєнні часи Україна майоріла червоним кольором, який був присутній на прапорах, плакатах, вивісках, афішах. Блакитно-жовтий прапор був заборонений. Було навіть заборонене і вилучене із словників слово «блакитний» і замінене російським «голубой - голубий».

У 1949 р. Організація Об'єднаних Націй поставила вимогу замінити прапор УРСР, який на той час нарівні з союзним та білоруським був однаковим – червоного кольору, вони різнилися лише абревіатурою.

21 листопада 1949 року Президія Верховної Ради УРСР ухвалила новий прапор. Він зберігав традиційно червоний колір, затверджений Москвою як обов'язковий для всіх союзних республік, а також мав загальносоюзну емблему – золоті серп і молот з п'ятикутною зіркою. Національні особливості України відображала синя смуга внизу розміром у третину полотнища (невідомо було, що вона символізувала: чи море, чи небо).

Повернення українського національного прапора

З активізацією демократичного руху кінця 80-х рр. ХХ століття в Україні стало актуальним питання про повернення національної символіки. 23 березня 1990 р. за рішенням сесії Тернопільської міської ради над будівлею Тернопільської міської ради поруч із державним прапором замайорів блакитно-жовтий національний прапор. У новітньому трактуванні символами України є безхмарне небо або синій колір, як символ миру, - та жовті пшеничні лани або символ достатку - жовтий колір.

28 квітня національний прапор з’являється поруч із державним на будівлі Львівської обласної ради. 24 липня 1990 р. (після прийняття декларації про державний суверенітет Росії 12 червня 1990 р. – з цього дня Росія щорічно святкує свій день незалежності!) на Хрещатику біля Київради піднято синьо-жовте знамено.

А далі – 1991 рік і відомі події 23 і 24 серпня.

28 січня 1992 року сесія Верховної Ради України прийняла Постанову "Про Державний прапор України". Ним став саме національний синьо-жовтий стяг з відношенням сторін (довжини до ширини) 3:2.

23 серпня 2004 р. було офіційно встановлене державне свято – День державного прапора України.

Указом Президента від 7 серпня 2009 року заснована щорічна офіційна церемонію підняття прапора 23 серпня о 9-й годині по всій Україні.

Наші святині і ми

Український національний синьо-жовтий прапор є Державним прапором суверенної держави, її офіційною емблемою. Опис державних символів України та порядок їх використання, згідно ст. 20 Конституції України, встановлюються законами України. Статтею 65 Основного Закону України покладені певні обов’язки і на громадян «…шанування її державних символів є обов’язком громадян України».

У нашій демократичній країні кожний громадянин сам визначається, наскільки йому шанобливо відноситися до державної символіки. На жаль, це не визначається ні займаною посадою, ні заробітною платнею, а лише совістю, людяністю, громадянською позицією і сумлінням кожного із нас.

Дуже боляче читати повідомлення наступного змісту: «В Одеському ВУЗі державний прапор України використовували, як ганчірку для підлоги», - повідомляється на одному із сайтів новин від 08.08.2009 р. І далі: «7 серпня біля входу у шостий корпус вул. Пушкінська № 26 Одеського державного економічного університет, що знаходиться на вул. Пушкінській, один із студентів виявив на підлозі державний прапор України, котрий використовувався як ганчірка для ніг.

Комендант, який прибув на місце події, намагався пояснити, що це помилка прибиральниці, хоча остання все заперечувала. Зовнішній вигляд прапора свідчить про те, що його неодноразово використовували як ганчірку для підлоги, тобто це слід розцінювати як свідомий і цілеспрямований акт наруги над державним символом України, який необхідно кваліфікувати як злочин. Адже згідно зі ст. 338 Кримінального кодексу України наруга над державним прапором України карається позбавленням волі на строк до трьох років.»

Можна покарати винуватців чи винуватця. І не дивно буде, коли ним буде ця нещасна прибиральниця‎, а може й студент, який «виніс сміття з хати», у нас знають на кого «стрілки перевести». Вислизнуть, як це часто в нас буває, чистими з цієї історії керівники ВНЗу. Хіба що громадські організації міста, якщо їм вистачить сили волі, зможуть довести цю історію до логічного кінця.

Хотілось би, щоб День державного прапора України громадяни нашої країни відзначали дійсно як державне свято.

Джерела:

1. Гречило А. Національний прапор // Бібліотека журналу «Пам’ятки України», Книга 1. Національна символіка. – К., 2-е вид., 1991. – с. 13-23.

2. «Джерело важливої інформації» (Інтернет-ресурс)

http://jeynews.com.ua/news/d0/33716

3. «Історія державного прапора» (Інтернет-ресурс)

http://www.partyofregions.org.ua/contrprop/resonance/44ead44f394ec/

4. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К.: Українська Правнича Фундація, 1996. – 56 с.

5. «Україна понад усе!» (Інтернет-ресурс)

http://upu.org.ua/category/теги/державний-прапор-україни

6. Якимович Б. До питання про національну символіку // Бібліотека журналу «Пам’ятки України», Книга 1. Національна символіка. – К., 2-е вид., 1991. – с. 5-10.

Україна на межі втрати незалежності - повідомляють Закарпатські новини

2009-08-19T15:04:00.005+03:00

За 18 років незалежності самореалізацію України як держави можна оцінити на 2 із плюсом. Такі дані експертного опитування, проведеного Інститутом Антикризових Стратегій на початку серпня цього року. Детальніше про це читайте тут: >>>>>

Дмитро Донцов – видатний ідеолог українського націоналізму

2009-08-18T15:59:00.006+03:00

Дмитро Іванович Донцов – політичний діяч, ідеолог українського націоналізму, український літературний критик, есеїст і публіцист, – народився 29 серпня 1883 р. у м. Мелітополі Херсонської губернії (нині Запорізька обл.) в сім’ї крупного землевласника. Навчався у реальному училищі в Мелітополі, в Царськосельському ліцеї, студіював право у Петербурзькому (1901-1907 рр.) та Віденському (1909-1911 рр.) університетах. Докторську дисертацію з права захистив у Львові 1917 р.

Під час навчання у Петербурзі підтримував контакти з революційним рухом у Києві, був активним членом УСДРП, за що його двічі (1905, 1907) заарештовували. У 1908 р. переїздить до Львова де у 1912 р. одружується. Друкується у часописах «Дзвін», «Наша дума» та «Украинская жизнь», працює як журналіст у Відні, Берліні. Після заснування 4 серпня 1914 р. Союзу Визволення України (СВУ) стає його першим головою, однак уже у вересні виходить із цієї організації.

У 1917 р. повертається до Києва, підтримує Українську народну республіку М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюри. У 1918 р. стає членом Головної Управи партії українських хліборобів-демократів, очолює Українську Телеграфічну Аґенцію (УТА) гетьмана П.Скоропадського. Після повалення Директорії у 1919-21 рр. очолює прес-бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія).

З 1922 р. по 1939 р. Д.Донцов живе у Львові, редагує часописи «Літературно-Науковий Вісник» (1922-32 рр.), «Заграва» (1923-24 рр.) та «Вісник» (1933-39 рр.). Його бурхлива редакційна та видавнича діяльність розпочалася при безпосередній організаційній та фінансовій допомозі Є.Коновальця та Української Військової Організації (УВО).

Невдача із створенням Партії Національної Революції, органом якої мала бути «Заграва» і за якою також стояла УВО, була причиною того, що Д.Донцов відійшов від політичної діяльності і почав виступати як незалежний редактор і публіцист. Друкувався в українській, а також у німецькій, швейцарській та польській пресі.

Перед початком війни, у 1939 р. Д.Донцов був ув’язнений польською владою до Берези Картузької. Після звільнення з табору він переїздить до Бухареста, де видає журнал «Батава» (1941 р.), а через деякий час після короткого перебування у Львові Д.Донцов емігрує за кордон. Спочатку була Чехословаччина, Німеччина, Франція, Великобританія, США, а згодом - Канада.

У 1948-53 рр. викладав українську літературу в Монреальському університеті (Канада). За кордоном випускає ряд концептуальних праць - «Московська отрута» (Торонто, 1955 р.), «Від містики до політики» (Торонто, 1957 р.), «Хрестом і мечем» (Торонто, 1967 р.) тощо. До останніх днів життя багато друкується в періодиці української діаспори.

Помер Дмитро Іванович Донцов 30 березня 1973 року у Монреалі (Канада).

Д.Донцов вважався одним з найбільших ворогів радянського режиму. Постать Д.Донцова стала однією з найбільш суперечливих і ключових в історії України ХХ століття. Його погляди еволюціонували від соціал-демократії до націоналізму, від атеїзму до ідей воюючої церкви. У 1913 р. він виступає на 2 Всеукраїнському студентському з’їзді у Львові з рефератом «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», в якому обґрунтовує концепцію сепаратизму України від Росії, що викликало гостру критику з боку російських революціонерів та чорносотенників: В.Леніна, П.Мілюкова та інших.

Пізніше, у працях «Підстави нашої політики» (Відень, 1921 р.), «Націоналізм» (Львів-Жовква, 1926 р.) та «Дух нашої давнини» (Прага, 1944 р.), Д.Донцов розвинув доктрину українського націоналізму. Особливо він наголошує на духовному відокремленні України від Росії, культуру якої вважав антиіндивідуалістичною, азіатською.

Своїм головним завданням він вважав виховання «провідної верстви» української нації в дусі активізму, особливі надії покладаючи на молодь. Обстоював ідею виховання української нації в дусі сильних народів. На формування світогляду Д.Донцова великий вплив мали М.Міхновський, В.Липинський, але на відміну від консервативного В.Липинського, який вважав, що треба йти від держави до нації, Д.Донцов стверджував, що тільки сформована нація може створити власну державу.

Д.Донцов критикував демократичну систему, але це ще не дає підстав зараховувати його до тоталітарних мислителів. Він бачив Україну сучасною цивілізованою європейською державою, започаткував в українській політиці й політології широке геополітичне мислення. Його погляди характеризують ірраціоналізм, ідеалізм та плекання культу сильної людини.

Великий вплив мала діяльність Д.Донцова у міжвоєнній Галичині та на еміграції. Завдяки йому створювалася специфічна атмосфера, в якій виховувалася українська молодь, що пізніше вливалася до лав Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА). Д.Донцов не тільки вплинув на особистості Є.Коновальця, С.Бандери, Я.Стецька, але також безпосередньо на формування ОУН, хоч сам він ніколи членом ОУН не був. Його політична філософія і публіцистика великою мірою позначилася на формуванні ідеології так званого «інтегрального націоналізму».

Усупереч звинуваченням недругів, у своїй видавничій діяльності Д.Донцов ніколи не користувався грошима правлячих режимів, зокрема польського і нацистського урядів, і не служив їм, про що вже існують відповідні наукові дослідження і публікації.

Д.Донцов був освіченою людиною, вільно читав німецькою, англійською, французькою, іспанською та італійською мовами. Свої матеріали писав німецькою та англійською мовами, слідкував за публікаціями популярних європейських інтелектуалів, з якими знайомиться в оригіналі. Навколо «Літературно-Наукового Вісника» і пізніше «Вісника» він згуртовує групу провідних літераторів, есеїстів і публіцистів, яку пізніше називали «вістниківцями» і «празькою школою», до якої входили Є.Маланюк, О.Ольжич, Ю.Клен, О.Теліга, Ю.Липа та інші.

Літературознавча концепція Д.Донцова характеризується як націоналістична або неоромантична. Для радянських пропагандистів Д.Донцов був постійним об’єктом нищівної критики і лайки. Вони не могли йому пробачити українськості, згадували про його російські корені: «Она (сім’я) чтила свои российские корни, в ней никто не говорил по-украински!». Комуністичні ідеологи роблять закид, що він не мав своїх поглядів, а міняв їх у залежності від ситуації. Ми бачимо, що це звинувачення безпідставне, оскільки Д.Донцов був вірним своїм принципам і позиціям до кінця своїх днів.

Ще одним звинуваченням сучасних українофобів на адресу Д.Донцова є спрямування його робіт на «социальную дифференциацию, разжигание национализма, нагнетание вражды и ненависти к русскому народу. Пытается насадить в общественном сознании культ Мазепы». Прагнення українського народу побудувати свою державу подається як «разжигание национализма, нагнетание вражды и ненависти к русскому народу».

Починаючи від 60-х років, окремі твори Д.Донцова нелегально поширювались у дисидентських колах. Нині деякі з них перевидані в Україні.

Безкорисна відданість національній ідеї, творчість і постать Д.Донцова викликають велику зацікавленість як у сучасних українських політичних колах, так і в гуманітарних галузях і не залишають байдужими українців-патріотів.

Слава Україні! Слава Героям України!

Джерела:

1. Дмитро Донцов – АПОСТОЛ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕЇ

2. КБСЕ (Координаційне Бюро Сучасної Енциклопедії)

3. Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова
4. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с.492 – 551.
5. Без права на реабілітацію

Павло Жебрівський: Московський патріархат – це дзеркало російської держави

2009-08-14T11:17:00.003+03:00

“Московський патріархат не зацікавлений у створенні єдиної помісної української церкви з двох основних причин”. Першою причиною народний депутат Жебрівський, назвав “економічну”. Він нагадав, що “половина приходів церкви Московського патріархату знаходиться в Україні, тому, в разі створення єдиної православної церкви в Україні, церква МП позбавиться значних фінансових ресурсів”.
Про це та інше читайте тут >>>>>

CONTRA SPEM SPERO або ВСУПЕРЕЧ НАДІЇ СПОДІВАЮСЬ

2009-08-14T10:49:00.005+03:00

Як уже повідомлялося в ЗМІ, з 27 липня по 5 серпня 2009 р. в Україні перебував з так званим «пасторським візитом» предстоятель Російської православної церкви Кирило (Гундяєв). Чого ми чекали від цього візиту? Розуміння і порозуміння. Розуміння непростої ситуації в державі, яка знаходиться, як дехто стверджує, «на канонічній території Московського патріархату», розуміння необхідності забезпечення в цій державі (або, як на те пішло, у цьому куточку «канонічної території МП») миру, злагоди і спокою. Найкращим проявом цього розуміння мало бути дарування УПЦ повної канонічної самостійності – автокефалії. Але, не зважаючи на високий духовний сан, предстоятель РПЦ Кирило ще цього не розуміє або не хоче розуміти.

Не шукав Кирило в Україні, яку він вважає лише «канонічною територією МП», й порозуміння з братами по вірі – декількома мільйонами православних віруючих, які переконані, що в Україні має бути єдина автокефальна помісна церква. Його безапеляційна заява, що «В Україні є помісна церква, і якби її не було, то не було б сьогодні й України», є прозорим натяком на можливі радикальні дії, але які? Це залишається великим запитанням для нас усіх.

У ході візиту предстоятелем РПЦ Кирилом був продемонстрований наддержавний характер цієї церкви. Вперше в історії РПЦ був проведений Священний синод на території іншої держави, мета якого показати, хто «в домі господар». Про планування проведення синоду РПЦ у Києві мали б знати наші високопосадовці і, поважаючи суверенітет держави, відмовити у проведенні цього заходу. Але спрацював стереотип – проявився синдром меншовартості.

Хоча перед візитом Кирила в Україну було обіцяно, що це не буде політичний візит, але без політики і політиків він не обійшовся. Йдеться не про діючих керівників держави, а про лідерів окремих партій, які весь час «супроводжували» Кирила і «світилися в кадрі» та імена яких він згадував у своїх проповідях перед мирянами.

Здивували і деякі ЗМІ, які, захлинаючись, по 24 години на добу розповідали про цей візит – це, в першу чергу, проросійський (а може вже й російський) канал «Інтер» та інші.

Які уроки дав нам цей візит?

В Україні церква відділена від держави, але її діяльність повинна контролюватися державою. Церкви, які зареєстровані в Україні, мають працювати на Україну. Як це зробити – побачимо у програмах кандидатів у президенти.

В Україні немає згуртованого суспільства, здатного відстоювати свої ідеали, захищати свою країну. В країні загалом близько 10 мільйонів віруючих ГКЦ, УАПЦ, УПЦ КП, а з протестами проти візиту московського патріарха Кирила на вулиці вийшло всього декілька сотень чоловік у той час, коли його вітали тисячі віруючих. Тому так рішуче відмовив московських патріарх у створенні помісної церкви. Як і на яких засадах будуть гуртувати українське суспільство розкажуть у своїх передвиборчих програмах кандидати на найвищу посаду в державі.

Візит патріарха Кирила в Україну дав упевненість керівникам Росії, які не забарилися з емоційними висловлюваннями і претензіями до нашої держави, які щойно прозвучали з вуст президента Медведєва. По-різному відповіли на недружню до України заяву російського президента, в тому числі й претенденти на найвище крісло в Україні. Будьмо уважні до цих відповідей і не наробімо дурниць на виборі.

Ще багато уроків можна почерпнути та зробити висновків з цього візиту. Але будемо сподіватися на краще.

DUM SPIRO, SPERO або ДОКИ ДИХАЮ, СПОДІВАЮСЬ

Новини про візит патріарха Кирила від Радіо Свобода

2009-07-27T18:50:00.002+03:00

27.07.2009
Ющенко: Розкол у церкві має бути подоланий

Церковний розкол негативно впливає на соціальну стабільність в Україні, заявив Президент Віктор Ющенко після зустрічі з предстоятелем Російської православної церкви Кирилом
«Православне возз’єднання – це не тільки проблема церковна... це проблема, що накладає відбиток на соціальну стабільність», – заявив Президент.
Ющенко зазначив, що влада не втручається в справи церкви, однак не може залишатися осторонь від настільки важливого для країни питання.
Президент також вказав на важливість того, щоб це питання обговорювалося всіма духовними лідерами й висловив упевненість у тому, що церковний розкол в Україні буде подоланий.
Водночас глава держави назвав «дуже важливим для України» візит патріарха Кирила.
«Цей візит є важливим, тому що цей візит духовний», – наголосив Президент.
Віктор Ющенко подякував патріарху РПЦ за вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні. При цьому глава держави зазначив, що Україна не вважає провиною Росії й російського народу Голодомор 1932-33 років.
Ющенко висловив сподівання на «позитвні сигнали»
Україна сподівається отримати багато позитивних сигналів, яких потребує православ’я, під час візиту предстоятеля Російської православної церкви Кирила. Про це заявив український Президент Віктор Ющенко на початку зустрічі з патріархом РПЦ, повідомляє прес-служба глави держави.
Президент висловив сподівання на продовження діалогу щодо перспектив розвитку православ’я в Україні, який українська сторона, за його словами, дуже цінує.
За оцінкою Ющенка, в Україні православ’я має сприятливі умови для розвитку, свідченням чого є відновлення і передання церкві соборів, храмів та інших культових споруд.
Президент України висловив переконання, що державна політика щодо церкви є правильною, хоча в українському православ’ї є проблеми, «зокрема існування чотирьох православних конфесій».
За словами Ющенка, ця проблема дісталася Україні у спадок і є не лише проблемою України й українського православ’я.
Зі свого боку патріарх Кирило, відзначаючи історичну роль Києва у розвитку православ’я, зазначив, що Київ для нього – «наш руський Єрусалим і Константинополь в одній особі». Тому свій візит до України патріарх розглядає не лише як пасторський, а й убачає в ньому паломницьку місію, передає слова глави РПЦ прес-служба Президента України.
Після зустрічі Президент Віктор Ющенко і патріарх Кирило поклали квіти й горщики зі свічками до Меморіалу жертв Голодомору 1932-33 років.

Релігійні лідери застерігають патріарха Кирила від політичних заяв

Релігійні лідери висловлюються за незалежність українського православ’я та застерігають патріарха Кирила від політичних заяв.
Про це йдеться в заявах предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату Філарета (Денисенка), митрополита УАПЦ Мефодія та глави Української Греко-католицької церкви кардинала Любомира Гузара.
Релігійні лідери зазначають, що намір патріарха РПЦ відвідати вірян в Україні є природним, і вони вітають цей намір.
Водночас, як заявляє предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Філарет, «разом із церковними справами Російський патріарх буде прагнути облаштувати і справи політичні. Бо хоча на патріаршому престолі Москви владика Кирило перебуває лише півроку, насправді саме він як керівник Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату протягом останніх майже двадцяти років значною мірою провадив політику РПЦ щодо України... Він несе відповідальність за використання структур Московського патріархату в Україні як знаряддя російської державної політики».
Кардинал Любомир Гузар застеріг патріарха Кирила від використання церкви як знаряддя, за допомогою якого Росія хотіла б не допустити повної самостійності України. «Не є таємницею те, що Росія хоче зберегти Україну під своїм впливом, що вона не погоджується з нашими прагненнями як держави і як народу... Якщо Церква, не дай Боже, стане засобом утримання України як частини Російської держави, то це дуже небезпечна гра», – йдеться в заяві кардинала.
Зі свого боку, предстоятель Української автокефальної православної церкви, митрополит Мефодій (Кудряков), звертаючись до пастви та духовенства, закликав їх «із розумінням та толерантністю поставитися до високого церковного гостя, який подорожуватиме Україною».
Він також висловив очікування, які покладає на візит Московського Патріарха. «Ми молимося, аби ця проща до святої київської землі стала для нового предстоятеля Руської Церкви точкою відліку для вироблення нової – вільної від ідеологічних стереотипів – позиції Московського патріархату стосовно українського церковного питання», – йдеться у заяві предстоятеля УАПЦ.
Джерело