«І горів, і яснів, і страждав, і вмирав він для неї!» Пам'яті борця за волю українського народу Степану Бандері присвячується

50 років тому 15 жовтня 1959 року перестало битися серце Степана Бандери – полум’яного борця за незалежність і державність України.
Поставив свічку і прочитав молитву за нього у Свято-Георгіївському православному храмі. Хоча він був греко-католиком, але Бог - єдиний - почує наші молитви.
Що ще можна зробити задля збереження пам'яті про нього?
Сказати правду про нього, відкинути брехню і міфи, якими супроводжується ще й до цього часу його ім'я.
Головною метою його життя була Україна.
Нижче подаю з деякими змінами статтю, яку я вчора опублікував на сайті "Народна правда".

Степан Андрійович Бандера – видатний політичний діяч першої половини ХХ століття, безстрашний борець за державність України, один з лідерів українського національного визвольного руху, голова проводу (керівництва) революційної гілки ОУН.

Постать С. Бандери – безкомпромісного борця за свободу свого народу і за звільнення своєї країни від іноземних поневолювачів – лякала більшовицьких лідерів. Ще у 30-х роках, коли, завдяки проведеним Оунівцями акціям і наступним судовим процесам, по світу розійшлася правда про вчинений більшовиками в радянській Україні голод, С. Бандера став ворогом номер один для керівництва СРСР. З того часу радянські пропагандисти (безродні, даниленки, дмитруки, довгані, дубини, римаренки та ін.) в комуністичній пресі («Правда Украины», «Радянська Україна» та ін.) не скупилися на негативні слова, даючи характеристику С. Бандері: патологічний вбивця і переконаний фашист, агент гітлерівських спецслужб і майстер «чорних справ», авантюрист і провокатор, розбійник і грабіжник. Йому приписують зраду (не уточнюючи кому він зраджував) і ненависть до народів інших національностей, комплекс фізичної неповноцінності («этот с детства болезненный человек», «этот низкорослый юноша») і кар'єризм («честолюбивый недоучившийся агроном, не имевший еще никаких заслуг перед движением, поставил своей целью вывести из руководства ОУН Е. Коновальца»).

У яких тільки мислимих і немислимих гріхах його не звинувачували?!

Яким же він був, Степан Бандера?

Народився С. Бандера 1 січня 1909 року в с. Старий Угринів поблизу Калуша (нині Івано-Франківська область). Батько Степана, Андрій, був греко-католицьким священиком родом із Стрия, а мати – Мирослава – дочка священика В. Глодзінського з Старого Угринова. Сім’я А. Бандери була багатодітною.

Світогляд Степана формувався з раннього дитинства: у будинку батьків часто збиралися активні учасники національного руху Галичини. Великий вплив на формування патріотичних поглядів хлопця мали його дядьки – брати матері, відомі громадські та політичні діячі: Павло Глодзінський, Ярослав Весоловський.

Хвилюючі події відродження і відбудови української держави справили сильне враження на десятирічного хлопця. Як він зазначає в автобіографії, «особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомості мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народною Республікою в одну державу, в січні 1919 р.»

Початкову освіту Степан разом з сестрами і братами отримав у домі батьків. У 1919 році батьки віддають Степана до Стрийської гімназії. Галичина у той час перебувала під владою Польщі, яка наполегливо проводила політику полонізації. У полонізованих навчальних закладах із старшокласників почали формуватися підпільні учнівські групи опору, якими керувала Українська військова організація (УВО) на чолі з Є. Коновальцем. Степан уже з п’ятого класу бере активну участь у їхній діяльності. Активна громадська робота не перешкоджає Степану добре навчатися у гімназії.

Певний досвід громадської роботи С. Бандера отримав також у легальних юнацьких скаутських організаціях: ім. кн. Ярослава Осмомисла та у «Загоні Червона Калина». Із «Загону Червона Калина» вийшло чимало видатних діячів Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).

Польська поліція слідкувала за активними діями галицького юнака, тому, після закінчення Степаном гімназії у 1927 році, йому було відмовлено у видачі закордонного паспорта для від’їзду до Чехії (місто Подєбради) на навчання в Українській господарській академії. Це не схвилювало юнака: він займається господарством, культурно-освітньою діяльністю у рідному селі, керує хором та театральним гуртком, засновує спортивне товариство «Луг» і проводить підпільну роботу по лінії УВО у довколишніх селах.

З 1928 року по 1934 рік С. Бандера навчається на агрономічному відділі Високої політехнічної школи (Львівський політехнічний інститут), але через ув’язнення за політичну діяльність диплома він так і не отримав. Навчаючись у Львові і маючи досвід революційної роботи, С. Бандера стає активним членом ОУН і керівником відділу з поширення підпільної літератури, частина якої видавалася за межами Польщі («Сурма», «Розбудова нації» та ін), а частина («Юнак», «Бюлетень Крайової екзекутиви ОУН та ЗУЗ») – у Галичині.

З 1931 року С. Бандера входить до складу Крайової екзекутиви (виконавчого органу) ОУН і очолює відділ пропаганди у Західній Україні. Незважаючи на молодість, він зумів підняти пропагандистську діяльність ОУН на високий рівень: ідеї націоналізму пропагувались не лише серед української інтелігенції та студентства, а й серед широких мас населення. Для цього використовувалися панахиди, святкові маніфестації, вшанування пам’яті загиблих героїв у дні національних свят, антимонопольні акції (відмова українців від алкогольних напоїв та тютюну польського виробництва), шкільні акції (проти скорочення шкіл з українською мовою навчання, проти навчання польською мовою та проти призначення вчителів-поляків).

У 1932 році С. Бандера стає заступником, а влітку 1933 року, у віці 24-х років, провідником Крайової екзекутиви ОУН.

З метою привернення уваги світової громадськості до проблеми українців Галичини та Східної України, С. Бандера змінює тактику діяльності ОУН і розпочинає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади та більшовиків. 21 жовтня 1933 року в консульстві СРСР (Львів) був застрелений співробітник ДПУ А. Майлов студентом Львівського університету М. Лемиком, який тут же здався поліції і заявив, що помстився за штучний голодомор, який влаштували більшовики в Україні. Судовий процес над ним показав на весь світ, що голодомор в Україні – дійсний факт, що замовчується як більшовицькою і польською пресою, так і офіційною владою обох країн.

У 1934 році відбулося політичне вбивство Г. Мацейком польського міністра внутрішніх справ, генерала Б. Пєрацького як помста за «умиротворення» в Галичині 1930 року.

У 1935-36 рр. у Варшаві тривав судовий процес над дванадцятьма членами ОУН, яких звинувачували у співучасті у вбивстві Б. Пєрацького. Підсудні поводилися сміливо, по-геройськи: відмовлялися відповідати польською мовою, віталися словами «Слава Україні!». За вироком суду С. Бандера та два його товариша отримали довічне ув’язнення.

Після варшавського процесу у травні 1936 року розпочався львівський процес за справою вбивства двох агентів польської поліції. Перед судом на цей раз постало 27 осіб, яких звинувачували у належності до ОУН. На суді С. Бандера, пояснюючи мету та шляхи боротьби проти більшовизму, заявив: «ОУН виступає проти більшовизму тому, що більшовизм – це система, за допомогою якої Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність… Більшовизм методами фізичного знищення бореться на східноукраїнських землях із українським народом, а саме – масовими розстрілами у підземеллях ГПУ, знищенням голодом мільйонів людей та постійними засланнями до Сибіру, на Соловки… Більшовики застосовують фізичні методи, тому і ми застосовуємо у боротьбі з ними фізичні методи…». Його знову засудили на довічне ув’язнення.

Варшавський та львівський судові процеси широко висвітлювалися в пресі, тому ім’я Степана Бандери стало популярним та загальновідомим, а через гідну поведінку членів ОУН на обох судових процесах значно зріс її авторитет на західноукраїнських землях.

У в’язниці С. Бандера просидів до вересня 1939 року. Після нападу Німеччини на Польщу із польських в’язниць були звільнені українські політв’язні. З Бреста разом з іншими Оунівцями С. Бандера пішки добирається до Львова. Тут він налагоджує зв’язки з осередками ОУН, розробляє стратегію майбутньої боротьби і нелегально переходить німецько-радянський кордон. Прибувши до Кракова, активно включається в політичне життя.

Ще до звільнення С. Бандери з тюрми, після вбивства у 1938 році Є. Коновальця, в ОУН виникла суперечка щодо тактики ведення боротьби. Наступника Є. Коновальця – А. Мельника – звинуватили у пасивності дій та за надмірну опору на іноземні держави. Галицькі радикально настроєні Оунівці підтримували діяльного і вольового С. Бандеру. У 1940 році відбувся розкол ОУН на дві фракції: ОУН-бандерівці та ОУН-мельниківці. Чвари між двома фракціями завдали великої шкоди українському національно-визвольному рухові. Вони послабили моральний авторитет ОУН.

Пізніше, у повоєнні часи, цим розколом ОУН досить вправно скористались енкаведисти та кагебісти, які досить уміло «зіштовхували» ці дві фракції між собою для взаємознищення.

Перед початком німецько-радянської війни С. Бандера ініціює створення Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність. Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 року проголошено Акт відновлення Української держави у Львові, але це не входило у плани Німеччини, тому Гітлер доручив своїй поліції негайно ліквідувати цю «змову українських самостійників». Німці заарештували С. Бандеру вже через декілька днів після проголошення Акту відновлення Української держави. Німецьким в'язнем у концтаборі «Заксенхаузен» був Степан Бандера до грудня 1944 р. Тоді було звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з ув'язнення з метою приєднати ОУН і УПА до німецьких військ, як союзника проти Москви. Першою умовою С. Бандера поставив визнання Акта відновлення Української держави та створення окремої від німецьких збройних сил української армії. Оскільки німці не погодилися визнати незалежність України, то німецьку пропозицію Степан Бандера рішуче відкинув і на співпрацю не пішов.

Подальші роки його життя стали часом боротьби та важкої праці за межами України, задля якої він «і горів, і яснів, і страждав, і вмирав…».

У повоєнні роки радянські спецоргани декілька разів пробували фізично знищити головного провідника ОУН, але служба безпеки ОУН виявляла засланих до Німеччини агентів Кремля і попереджувала вбивство. Було повідомлення і про підготовку нового замаху зі застосуванням «нового виду зброї», але вимагалась надто велика сума грошей. С. Бандера не погодився на такі витрати.

А 15 жовтня 1959 року його не стало. Причиною смерті стало отруєння синильною кислотою. Його безпосередній вбивця – Б. Ліщинський – сам здався американській поліції Західного Берліна у 1961 році, заявивши, що він є співробітником КДБ і діяв за наказом цієї організації.

50 років тому перестало битися серце С. Бандери – полум’яного борця за незалежність і державність України. Світла пам'ять про видатного політичного діяча, славного сина українського народу ніколи не згасне у наших серцях!

Слава Україні!

Слава Героям України!