четвер, 31 грудня 2009 р.

З Новим роком!

Рік Новий - казковий час,
Хай порадує він вас!
Хай добром зустріне зрання,
Тож приймайте привітання:
Будьте мудрі та здорові,
Щастя, радощів й любові,
Я бажаю вам багато,
Щоб життя було, як свято!
З Новим 2010 роком!

середа, 21 жовтня 2009 р.

Ідейно-політичні засади ОУН на виборах Президента України 2010 року

21 жовтня 2009 року "Народна правда" (Артем Циганок) опублікувала передвиборче звернення до національно-свідомих громадян України. Подаємо його нижче.

Провід Українських Націоналістів доводить до відома членства ОУН та націоналістичних формацій та широкого загалу Ідейні засади ОУН у виборах Президента України 17 січня 2010 року.
Організація Українських Націоналістів підтримуватиме кандидата у Президенти України, програма якого відповідає таким ідейно-політичним засадам.

У внутрішній політиці найважливішим вважаємо:

1. Прагнення кандидата у Президенти розбудувати Українську національну державу на своїй етнічній території з урахуванням історичних реалій, поваги до територіальної цілісності та непорушності існуючих державних кордонів.

2. Готовність кандидата у Президенти ініціювати скликання Конституційної Асамблеї для прийняття нової Конституції України.

3. Збереження у державі президентсько-парламентської форми правління.

4. Збалансування функцій та повноважень різних гілок влади з метою уникнення появи неконституційних центрів державного впливу.

5. Використання національно-свідомих кадрів у системі державного управління.

6. Удосконалення виборчого законодавства задля реалізації справжнього народовладдя.

7. Забезпечення функціонування української мови як державної та її безперешкодне використання як засобу спілкування та інформаційного забезпечення у всіх сферах державного і суспільного життя. Передбачити правову відповідальність за порушення законів про державність української мови.

8. Введення системи іспитів з української
мови, історії та Конституції України для набуття українського громадянства та прийняття на державну службу.

9. Введення графи "національність" у паспорт та інші документи, що посвідчують і характеризують особу.

10. Збереження в Україні єдиного громадянства. Забезпечення закордонним українцям певних пільг при набутті громадянства та навчанні дітей у вищих навчальних закладах.

11.Визнання на державному рівні статусу учасника визвольних змагань за всіма, хто боровся за незалежність України і державність української нації.

12. Зміцнення обороноздатності Української держави. Професіоналізація та переозброєння Збройних Сил України сучасними видами озброєнь з метою забезпечення надійного захисту суверенітету і територіальної цілісності держави.

Зовнішня політика України має базуватися на таких основних засадах:

1. Визначальним напрямком зовнішньої політики України має стати опора на власні сили, зміцнення й утвердження Української національної держави.

2. Україна може входити тільки в ті безпекові чи економічні об'єднання, функціонування яких відповідає національним інтересам.

3. Покладаючись на власні сили українського народу, використовувати кожний сприятливий момент кон'юнктури міжнародного становища для посилення позицій та підвищення авторитету нашої держави на міжнародній арені.

4. Послідовно зміцнювати політичні, економічні та культурні зв'язки з країнами Заходу, забезпечуючи природнє повернення України до Спільноти європейських держав.

5. Забезпечити повернення історичної, культурної та інтелектуальної спадщини, привласненої Російською та іншими державами.

6. Відновити переговори з Російською Федерацією щодо української частки майна колишнього СРСР за кордоном та урегулювання проблеми вкладів громадян до Ощадбанку колишнього СРСР.

7. Відповідно до міжнародних правових норм провести делімітацію і демаркацію кордону з Росією, включаючи і морські кордони.

8. Забезпечити державний захист громадян України та закордонних українців в усіх куточках Землі.

9. Домагатися від Росії та інших країн, де компактно проживають українці, збереження їх культурної ідентичності, зокрема, всебічного розввитку української мови, національних освітніх, культурних та інформаційних програм.

Організація Українських Націоналістів за жодних обставин не підтримуватиме тих кандидатів у Президенти України, які:

• у своїй програмі і політичній практиці ігнорують принципи національного державотворення;

• виступають за надання російській мові статусу другої державної чи "офіційної";

• заперечують європейське майбутнє Української держави;

• виступають проти державного визнання боротьби ОУН і УПА, інших українських збройних формувань, що змагалися за незалежність України;

• домагаються включення України у геополітичні об'єднання, що ставлять за мету відновлення у різних формах Російської імперії чи колишнього Радянського Союзу;

• виступають проти принципу соборності українських земель у єдиній унітарній самостійній державі;

• зневажають українські культурні і духовні цінності, історію і традиції українського народу;

• не визнають права українців на власну помісну Церкву.

Ухвала ПУН від 26.09.2009 з питання виборів-2010

четвер, 15 жовтня 2009 р.

«І горів, і яснів, і страждав, і вмирав він для неї!» Пам'яті борця за волю українського народу Степану Бандері присвячується

50 років тому 15 жовтня 1959 року перестало битися серце Степана Бандери – полум’яного борця за незалежність і державність України.
Поставив свічку і прочитав молитву за нього у Свято-Георгіївському православному храмі. Хоча він був греко-католиком, але Бог - єдиний - почує наші молитви.
Що ще можна зробити задля збереження пам'яті про нього?
Сказати правду про нього, відкинути брехню і міфи, якими супроводжується ще й до цього часу його ім'я.
Головною метою його життя була Україна.
Нижче подаю з деякими змінами статтю, яку я вчора опублікував на сайті "Народна правда".



Степан Андрійович Бандера – видатний політичний діяч першої половини ХХ століття, безстрашний борець за державність України, один з лідерів українського національного визвольного руху, голова проводу (керівництва) революційної гілки ОУН.
Постать С. Бандери – безкомпромісного борця за свободу свого народу і за звільнення своєї країни від іноземних поневолювачів – лякала більшовицьких лідерів. Ще у 30-х роках, коли, завдяки проведеним Оунівцями акціям і наступним судовим процесам, по світу розійшлася правда про вчинений більшовиками в радянській Україні голод, С. Бандера став ворогом номер один для керівництва СРСР. З того часу радянські пропагандисти (безродні, даниленки, дмитруки, довгані, дубини, римаренки та ін.) в комуністичній пресі («Правда Украины», «Радянська Україна» та ін.) не скупилися на негативні слова, даючи характеристику С. Бандері: патологічний вбивця і переконаний фашист, агент гітлерівських спецслужб і майстер «чорних справ», авантюрист і провокатор, розбійник і грабіжник. Йому приписують зраду (не уточнюючи кому він зраджував) і ненависть до народів інших національностей, комплекс фізичної неповноцінності («этот с детства болезненный человек», «этот низкорослый юноша») і кар'єризм («честолюбивый недоучившийся агроном, не имевший еще никаких заслуг перед движением, поставил своей целью вывести из руководства ОУН Е. Коновальца»).
У яких тільки мислимих і немислимих гріхах його не звинувачували?!
Яким же він був, Степан Бандера?
Народився С. Бандера 1 січня 1909 року в с. Старий Угринів поблизу Калуша (нині Івано-Франківська область). Батько Степана, Андрій, був греко-католицьким священиком родом із Стрия, а мати – Мирослава – дочка священика В. Глодзінського з Старого Угринова. Сім’я А. Бандери була багатодітною.
Світогляд Степана формувався з раннього дитинства: у будинку батьків часто збиралися активні учасники національного руху Галичини. Великий вплив на формування патріотичних поглядів хлопця мали його дядьки – брати матері, відомі громадські та політичні діячі: Павло Глодзінський, Ярослав Весоловський.
Хвилюючі події відродження і відбудови української держави справили сильне враження на десятирічного хлопця. Як він зазначає в автобіографії, «особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомості мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народною Республікою в одну державу, в січні 1919 р.»
Початкову освіту Степан разом з сестрами і братами отримав у домі батьків. У 1919 році батьки віддають Степана до Стрийської гімназії. Галичина у той час перебувала під владою Польщі, яка наполегливо проводила політику полонізації. У полонізованих навчальних закладах із старшокласників почали формуватися підпільні учнівські групи опору, якими керувала Українська військова організація (УВО) на чолі з Є. Коновальцем. Степан уже з п’ятого класу бере активну участь у їхній діяльності. Активна громадська робота не перешкоджає Степану добре навчатися у гімназії.
Певний досвід громадської роботи С. Бандера отримав також у легальних юнацьких скаутських організаціях: ім. кн. Ярослава Осмомисла та у «Загоні Червона Калина». Із «Загону Червона Калина» вийшло чимало видатних діячів Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).
Польська поліція слідкувала за активними діями галицького юнака, тому, після закінчення Степаном гімназії у 1927 році, йому було відмовлено у видачі закордонного паспорта для від’їзду до Чехії (місто Подєбради) на навчання в Українській господарській академії. Це не схвилювало юнака: він займається господарством, культурно-освітньою діяльністю у рідному селі, керує хором та театральним гуртком, засновує спортивне товариство «Луг» і проводить підпільну роботу по лінії УВО у довколишніх селах.
З 1928 року по 1934 рік С. Бандера навчається на агрономічному відділі Високої політехнічної школи (Львівський політехнічний інститут), але через ув’язнення за політичну діяльність диплома він так і не отримав. Навчаючись у Львові і маючи досвід революційної роботи, С. Бандера стає активним членом ОУН і керівником відділу з поширення підпільної літератури, частина якої видавалася за межами Польщі («Сурма», «Розбудова нації» та ін), а частина («Юнак», «Бюлетень Крайової екзекутиви ОУН та ЗУЗ») – у Галичині.
З 1931 року С. Бандера входить до складу Крайової екзекутиви (виконавчого органу) ОУН і очолює відділ пропаганди у Західній Україні. Незважаючи на молодість, він зумів підняти пропагандистську діяльність ОУН на високий рівень: ідеї націоналізму пропагувались не лише серед української інтелігенції та студентства, а й серед широких мас населення. Для цього використовувалися панахиди, святкові маніфестації, вшанування пам’яті загиблих героїв у дні національних свят, антимонопольні акції (відмова українців від алкогольних напоїв та тютюну польського виробництва), шкільні акції (проти скорочення шкіл з українською мовою навчання, проти навчання польською мовою та проти призначення вчителів-поляків).
У 1932 році С. Бандера стає заступником, а влітку 1933 року, у віці 24-х років, провідником Крайової екзекутиви ОУН.
З метою привернення уваги світової громадськості до проблеми українців Галичини та Східної України, С. Бандера змінює тактику діяльності ОУН і розпочинає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади та більшовиків. 21 жовтня 1933 року в консульстві СРСР (Львів) був застрелений співробітник ДПУ А. Майлов студентом Львівського університету М. Лемиком, який тут же здався поліції і заявив, що помстився за штучний голодомор, який влаштували більшовики в Україні. Судовий процес над ним показав на весь світ, що голодомор в Україні – дійсний факт, що замовчується як більшовицькою і польською пресою, так і офіційною владою обох країн.
У 1934 році відбулося політичне вбивство Г. Мацейком польського міністра внутрішніх справ, генерала Б. Пєрацького як помста за «умиротворення» в Галичині 1930 року.
У 1935-36 рр. у Варшаві тривав судовий процес над дванадцятьма членами ОУН, яких звинувачували у співучасті у вбивстві Б. Пєрацького. Підсудні поводилися сміливо, по-геройськи: відмовлялися відповідати польською мовою, віталися словами «Слава Україні!». За вироком суду С. Бандера та два його товариша отримали довічне ув’язнення.
Після варшавського процесу у травні 1936 року розпочався львівський процес за справою вбивства двох агентів польської поліції. Перед судом на цей раз постало 27 осіб, яких звинувачували у належності до ОУН. На суді С. Бандера, пояснюючи мету та шляхи боротьби проти більшовизму, заявив: «ОУН виступає проти більшовизму тому, що більшовизм – це система, за допомогою якої Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність… Більшовизм методами фізичного знищення бореться на східноукраїнських землях із українським народом, а саме – масовими розстрілами у підземеллях ГПУ, знищенням голодом мільйонів людей та постійними засланнями до Сибіру, на Соловки… Більшовики застосовують фізичні методи, тому і ми застосовуємо у боротьбі з ними фізичні методи…». Його знову засудили на довічне ув’язнення.
Варшавський та львівський судові процеси широко висвітлювалися в пресі, тому ім’я Степана Бандери стало популярним та загальновідомим, а через гідну поведінку членів ОУН на обох судових процесах значно зріс її авторитет на західноукраїнських землях.
У в’язниці С. Бандера просидів до вересня 1939 року. Після нападу Німеччини на Польщу із польських в’язниць були звільнені українські політв’язні. З Бреста разом з іншими Оунівцями С. Бандера пішки добирається до Львова. Тут він налагоджує зв’язки з осередками ОУН, розробляє стратегію майбутньої боротьби і нелегально переходить німецько-радянський кордон. Прибувши до Кракова, активно включається в політичне життя.
Ще до звільнення С. Бандери з тюрми, після вбивства у 1938 році Є. Коновальця, в ОУН виникла суперечка щодо тактики ведення боротьби. Наступника Є. Коновальця – А. Мельника – звинуватили у пасивності дій та за надмірну опору на іноземні держави. Галицькі радикально настроєні Оунівці підтримували діяльного і вольового С. Бандеру. У 1940 році відбувся розкол ОУН на дві фракції: ОУН-бандерівці та ОУН-мельниківці. Чвари між двома фракціями завдали великої шкоди українському національно-визвольному рухові. Вони послабили моральний авторитет ОУН.
Пізніше, у повоєнні часи, цим розколом ОУН досить вправно скористались енкаведисти та кагебісти, які досить уміло «зіштовхували» ці дві фракції між собою для взаємознищення.
Перед початком німецько-радянської війни С. Бандера ініціює створення Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність. Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 року проголошено Акт відновлення Української держави у Львові, але це не входило у плани Німеччини, тому Гітлер доручив своїй поліції негайно ліквідувати цю «змову українських самостійників». Німці заарештували С. Бандеру вже через декілька днів після проголошення Акту відновлення Української держави. Німецьким в'язнем у концтаборі «Заксенхаузен» був Степан Бандера до грудня 1944 р. Тоді було звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з ув'язнення з метою приєднати ОУН і УПА до німецьких військ, як союзника проти Москви. Першою умовою С. Бандера поставив визнання Акта відновлення Української держави та створення окремої від німецьких збройних сил української армії. Оскільки німці не погодилися визнати незалежність України, то німецьку пропозицію Степан Бандера рішуче відкинув і на співпрацю не пішов.
Подальші роки його життя стали часом боротьби та важкої праці за межами України, задля якої він «і горів, і яснів, і страждав, і вмирав…».
У повоєнні роки радянські спецоргани декілька разів пробували фізично знищити головного провідника ОУН, але служба безпеки ОУН виявляла засланих до Німеччини агентів Кремля і попереджувала вбивство. Було повідомлення і про підготовку нового замаху зі застосуванням «нового виду зброї», але вимагалась надто велика сума грошей. С. Бандера не погодився на такі витрати.
А 15 жовтня 1959 року його не стало. Причиною смерті стало отруєння синильною кислотою. Його безпосередній вбивця – Б. Ліщинський – сам здався американській поліції Західного Берліна у 1961 році, заявивши, що він є співробітником КДБ і діяв за наказом цієї організації.
50 років тому перестало битися серце С. Бандери – полум’яного борця за незалежність і державність України. Світла пам'ять про видатного політичного діяча, славного сина українського народу ніколи не згасне у наших серцях!
Слава Україні!
Слава Героям України!

четвер, 20 серпня 2009 р.

Державний Прапор України як символ миру і добра



Прапор Руси повіває
Синьо-жовтий, злотом тканий,
А на нім завіт сіяє
Мономахом ще нам даний.
Гей! Єднайтесь рідні діти,
Бо в єдності наша сила –
Єдність може лиш злучити,
Що незгода розлучила…
М.Рус


Після провалу в Москві серпневого путчу 1991 року 23 серпня група народних депутатів України внесла блакитно-жовте знамено у сесійну залу Верховної Ради тоді ще УРСР, яке всі депутати зустріли стоячи і тривалими аплодисментами, а наступного дня – 24 серпня, – Верховна Рада проголосила Акт про незалежність України. З цього дня над будинком Верховної Ради замайорів синьо-жовтий прапор. А невдовзі, 1 грудня 1991 року, після всенародного референдуму на політичній карті світу з'явилася нова незалежна, суверенна, соборна держава Україна, якій необхідні були всі атрибути державності: Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Без цього неможливо увійти рівноправним членом у світове співтовариство.

Історія українського національного прапора
Старовинні українські стяги мали трикутну форму, а на рубежі ХІІІ-ХІV ст. з’явилися чотирикутні стяги. Прапор Київського князівства був червоного кольору із золотим тризубом, а корогва Галицько-Волинського князівства – була голубою з золотим левом. Князь Данило Галицький, засновуючи на честь свого сина Лева місто Львів (перша згадка 1256 р.), подарував його жителям герб, на якому зображено золотого лева на синьому тлі. А прапори зазвичай виготовлялися відповідно до кольорів герба тієї чи іншої землі або країни.
Синьо-жовті козацькі знамена зображені на картині «Запорожці пишуть письмо турецькому султану» І.Рєпіна, консультантом якого був відомий історик, археограф та етнограф Д.Яворницький.
У ХVІІІ ст. поширилися стяги з поєднанням жовтого і синього кольорів. У 1717 р. для пошиття прапорів Полтавського козацького полку були закуплені голуба і жовта тканини, а у 1758 р. були розроблені ескізи знамен Лубенського полку: на голубому фоні зображення козака з самопалом на золотому щиті.
Синьо-жовті поєднання отримали логічне оформлення як національні кольори українського народу в Новітні часи (XIX і XX ст.).
Вперше жовто-блакитний прапор із двох горизонтальних смуг приблизно такої ж форми, як тепер, створила Головна Руська рада (Львів), яка почала боротьбу за відродження української нації. У червні 1848 року на міській ратуші Львова вперше замайорів жовто-блакитний прапор. Започатковану ідею підхопили просвітянські та спортивні організації, зокрема відомі в усьому слов'янському світі "Соколи". Для проведення першого крайового зльоту у Львові (1910 р.) спеціально було виготовлено жовто-блакитний прапор. Відтоді й починається широке використання прапора - спершу на західноукраїнських землях, а згодом і на Лівобережній Україні.
Особливо великого розмаху використання національної символіки набуло під час святкування 100-літнього ювілею від дня народження Т.Г. Шевченка. Жовто-блакитні прапори супроводжували урочистості не лише в Україні (як Правобережній, так і Лівобережній), а й у Москві, Петербурзі, Оренбурзі, Омську, Відні, Празі, Варшаві, Кракові та інших містах.
Наступним поштовхом до поширення національної символіки стала Лютнева революція 1917 р. в Росії, після якої національно-визвольний рух вийшов на новий рівень. 29 березня 1917 року у Києві відбулася масова маніфестація, на якій робітники, солдати, інтелігенція йшли під червоними та жовто-блакитними прапорами. Під такими ж прапорами відбулися багатолюдні мітинги і маніфестації в Харкові, Севастополі та багатьох інших містах України.
18 травня 1917 року в Києві відкрився І Український військовий з’їзд, на який Петроградська делегація прислала синьо-жовтий прапор з написом: «Хай живе національно-територіальна автономія». Влітку 1917 року частина кораблів Чорноморського флоту підняла українські національні прапори, а 22 листопада в Києві під національними і червоними прапорами святкували проголошення Української Народної Республіки.
У березні 1918 року Центральна Рада ухвалила Закон про Державний прапор республіки, затвердивши блакитно-жовтий прапор символом Української Народної Республіки.
13 листопада 1918 року синьо-жовтий прапор став державним символом і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).
20 березня 1920 р. було затверджено крайовий синьо-жовтий прапор Підкарпатської Русі, яка входила до складу Чехословаччини.
15 березня 1939 р. у м. Хусті Перший Сейм Карпатської України (після розпаду Чехословаччини і анексії Чехії Німеччиною) прийняв державний блакитно-жовтий прапор. Під цим прапором населення Західної України зустрічало Червону Армію у вересні 1939 року.

Державний прапор у радянській Україні
У період 1917 – першої половини 1919 рр. в Україні синьо-жовтий прапор використовувався більшовиками разом із червоним. Лише з другої половини 1919 року з ідеологічних міркувань прапор УРСР мав червоний колір з абревіатурою назви республіки, облямованою золотою рамкою.
У довоєнні часи Україна майоріла червоним кольором, який був присутній на прапорах, плакатах, вивісках, афішах. Блакитно-жовтий прапор був заборонений. Було навіть заборонене і вилучене із словників слово «блакитний» і замінене російським «голубой - голубий».
У 1949 р. Організація Об'єднаних Націй поставила вимогу замінити прапор УРСР, який на той час нарівні з союзним та білоруським був однаковим – червоного кольору, вони різнилися лише абревіатурою.
21 листопада 1949 року Президія Верховної Ради УРСР ухвалила новий прапор. Він зберігав традиційно червоний колір, затверджений Москвою як обов'язковий для всіх союзних республік, а також мав загальносоюзну емблему – золоті серп і молот з п'ятикутною зіркою. Національні особливості України відображала синя смуга внизу розміром у третину полотнища (невідомо було, що вона символізувала: чи море, чи небо).

Повернення українського національного прапора
З активізацією демократичного руху кінця 80-х рр. ХХ століття в Україні стало актуальним питання про повернення національної символіки. 23 березня 1990 р. за рішенням сесії Тернопільської міської ради над будівлею Тернопільської міської ради поруч із державним прапором замайорів блакитно-жовтий національний прапор. У новітньому трактуванні символами України є безхмарне небо або синій колір, як символ миру, - та жовті пшеничні лани або символ достатку - жовтий колір.
28 квітня національний прапор з’являється поруч із державним на будівлі Львівської обласної ради. 24 липня 1990 р. (після прийняття декларації про державний суверенітет Росії 12 червня 1990 р. – з цього дня Росія щорічно святкує свій день незалежності!) на Хрещатику біля Київради піднято синьо-жовте знамено.
А далі – 1991 рік і відомі події 23 і 24 серпня.
28 січня 1992 року сесія Верховної Ради України прийняла Постанову "Про Державний прапор України". Ним став саме національний синьо-жовтий стяг з відношенням сторін (довжини до ширини) 3:2.
23 серпня 2004 р. було офіційно встановлене державне свято – День державного прапора України.
Указом Президента від 7 серпня 2009 року заснована щорічна офіційна церемонію підняття прапора 23 серпня о 9-й годині по всій Україні.

Наші святині і ми
Український національний синьо-жовтий прапор є Державним прапором суверенної держави, її офіційною емблемою. Опис державних символів України та порядок їх використання, згідно ст. 20 Конституції України, встановлюються законами України. Статтею 65 Основного Закону України покладені певні обов’язки і на громадян «…шанування її державних символів є обов’язком громадян України».
У нашій демократичній країні кожний громадянин сам визначається, наскільки йому шанобливо відноситися до державної символіки. На жаль, це не визначається ні займаною посадою, ні заробітною платнею, а лише совістю, людяністю, громадянською позицією і сумлінням кожного із нас.
Дуже боляче читати повідомлення наступного змісту: «В Одеському ВУЗі державний прапор України використовували, як ганчірку для підлоги», - повідомляється на одному із сайтів новин від 08.08.2009 р. І далі: «7 серпня біля входу у шостий корпус вул. Пушкінська № 26 Одеського державного економічного університет, що знаходиться на вул. Пушкінській, один із студентів виявив на підлозі державний прапор України, котрий використовувався як ганчірка для ніг.
Комендант, який прибув на місце події, намагався пояснити, що це помилка прибиральниці, хоча остання все заперечувала. Зовнішній вигляд прапора свідчить про те, що його неодноразово використовували як ганчірку для підлоги, тобто це слід розцінювати як свідомий і цілеспрямований акт наруги над державним символом України, який необхідно кваліфікувати як злочин. Адже згідно зі ст. 338 Кримінального кодексу України наруга над державним прапором України карається позбавленням волі на строк до трьох років.»
Можна покарати винуватців чи винуватця. І не дивно буде, коли ним буде ця нещасна прибиральниця‎, а може й студент, який «виніс сміття з хати», у нас знають на кого «стрілки перевести». Вислизнуть, як це часто в нас буває, чистими з цієї історії керівники ВНЗу. Хіба що громадські організації міста, якщо їм вистачить сили волі, зможуть довести цю історію до логічного кінця.
Хотілось би, щоб День державного прапора України громадяни нашої країни відзначали дійсно як державне свято.

Джерела:
1. Гречило А. Національний прапор // Бібліотека журналу «Пам’ятки України», Книга 1. Національна символіка. – К., 2-е вид., 1991. – с. 13-23.
http://jeynews.com.ua/news/d0/33716
http://www.partyofregions.org.ua/contrprop/resonance/44ead44f394ec/
4. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К.: Українська Правнича Фундація, 1996. – 56 с.
http://upu.org.ua/category/теги/державний-прапор-україни
6. Якимович Б. До питання про національну символіку // Бібліотека журналу «Пам’ятки України», Книга 1. Національна символіка. – К., 2-е вид., 1991. – с. 5-10.

©Східний Погляд

середа, 19 серпня 2009 р.

Україна на межі втрати незалежності - повідомляють Закарпатські новини




За 18 років незалежності самореалізацію України як держави можна оцінити на 2 із плюсом. Такі дані експертного опитування, проведеного Інститутом Антикризових Стратегій на початку серпня цього року. Детальніше про це читайте тут: >>>>>

вівторок, 18 серпня 2009 р.

Дмитро Донцов – видатний ідеолог українського націоналізму



Дмитро Іванович Донцов – політичний діяч, ідеолог українського націоналізму, український літературний критик, есеїст і публіцист, – народився 29 серпня 1883 р. у м. Мелітополі Херсонської губернії (нині Запорізька обл.) в сім’ї крупного землевласника. Навчався у реальному училищі в Мелітополі, в Царськосельському ліцеї, студіював право у Петербурзькому (1901-1907 рр.) та Віденському (1909-1911 рр.) університетах. Докторську дисертацію з права захистив у Львові 1917 р.
Під час навчання у Петербурзі підтримував контакти з революційним рухом у Києві, був активним членом УСДРП, за що його двічі (1905, 1907) заарештовували. У 1908 р. переїздить до Львова де у 1912 р. одружується. Друкується у часописах «Дзвін», «Наша дума» та «Украинская жизнь», працює як журналіст у Відні, Берліні. Після заснування 4 серпня 1914 р. Союзу Визволення України (СВУ) стає його першим головою, однак уже у вересні виходить із цієї організації.
У 1917 р. повертається до Києва, підтримує Українську народну республіку М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюри. У 1918 р. стає членом Головної Управи партії українських хліборобів-демократів, очолює Українську Телеграфічну Аґенцію (УТА) гетьмана П.Скоропадського. Після повалення Директорії у 1919-21 рр. очолює прес-бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія).
З 1922 р. по 1939 р. Д.Донцов живе у Львові, редагує часописи «Літературно-Науковий Вісник» (1922-32 рр.), «Заграва» (1923-24 рр.) та «Вісник» (1933-39 рр.). Його бурхлива редакційна та видавнича діяльність розпочалася при безпосередній організаційній та фінансовій допомозі Є.Коновальця та Української Військової Організації (УВО).
Невдача із створенням Партії Національної Революції, органом якої мала бути «Заграва» і за якою також стояла УВО, була причиною того, що Д.Донцов відійшов від політичної діяльності і почав виступати як незалежний редактор і публіцист. Друкувався в українській, а також у німецькій, швейцарській та польській пресі.
Перед початком війни, у 1939 р. Д.Донцов був ув’язнений польською владою до Берези Картузької. Після звільнення з табору він переїздить до Бухареста, де видає журнал «Батава» (1941 р.), а через деякий час після короткого перебування у Львові Д.Донцов емігрує за кордон. Спочатку була Чехословаччина, Німеччина, Франція, Великобританія, США, а згодом - Канада.
У 1948-53 рр. викладав українську літературу в Монреальському університеті (Канада). За кордоном випускає ряд концептуальних праць - «Московська отрута» (Торонто, 1955 р.), «Від містики до політики» (Торонто, 1957 р.), «Хрестом і мечем» (Торонто, 1967 р.) тощо. До останніх днів життя багато друкується в періодиці української діаспори.
Помер Дмитро Іванович Донцов 30 березня 1973 року у Монреалі (Канада).
Д.Донцов вважався одним з найбільших ворогів радянського режиму. Постать Д.Донцова стала однією з найбільш суперечливих і ключових в історії України ХХ століття. Його погляди еволюціонували від соціал-демократії до націоналізму, від атеїзму до ідей воюючої церкви. У 1913 р. він виступає на 2 Всеукраїнському студентському з’їзді у Львові з рефератом «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», в якому обґрунтовує концепцію сепаратизму України від Росії, що викликало гостру критику з боку російських революціонерів та чорносотенників: В.Леніна, П.Мілюкова та інших.
Пізніше, у працях «Підстави нашої політики» (Відень, 1921 р.), «Націоналізм» (Львів-Жовква, 1926 р.) та «Дух нашої давнини» (Прага, 1944 р.), Д.Донцов розвинув доктрину українського націоналізму. Особливо він наголошує на духовному відокремленні України від Росії, культуру якої вважав антиіндивідуалістичною, азіатською.
Своїм головним завданням він вважав виховання «провідної верстви» української нації в дусі активізму, особливі надії покладаючи на молодь. Обстоював ідею виховання української нації в дусі сильних народів. На формування світогляду Д.Донцова великий вплив мали М.Міхновський, В.Липинський, але на відміну від консервативного В.Липинського, який вважав, що треба йти від держави до нації, Д.Донцов стверджував, що тільки сформована нація може створити власну державу.
Д.Донцов критикував демократичну систему, але це ще не дає підстав зараховувати його до тоталітарних мислителів. Він бачив Україну сучасною цивілізованою європейською державою, започаткував в українській політиці й політології широке геополітичне мислення. Його погляди характеризують ірраціоналізм, ідеалізм та плекання культу сильної людини.
Великий вплив мала діяльність Д.Донцова у міжвоєнній Галичині та на еміграції. Завдяки йому створювалася специфічна атмосфера, в якій виховувалася українська молодь, що пізніше вливалася до лав Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА). Д.Донцов не тільки вплинув на особистості Є.Коновальця, С.Бандери, Я.Стецька, але також безпосередньо на формування ОУН, хоч сам він ніколи членом ОУН не був. Його політична філософія і публіцистика великою мірою позначилася на формуванні ідеології так званого «інтегрального націоналізму».
Усупереч звинуваченням недругів, у своїй видавничій діяльності Д.Донцов ніколи не користувався грошима правлячих режимів, зокрема польського і нацистського урядів, і не служив їм, про що вже існують відповідні наукові дослідження і публікації.
Д.Донцов був освіченою людиною, вільно читав німецькою, англійською, французькою, іспанською та італійською мовами. Свої матеріали писав німецькою та англійською мовами, слідкував за публікаціями популярних європейських інтелектуалів, з якими знайомиться в оригіналі. Навколо «Літературно-Наукового Вісника» і пізніше «Вісника» він згуртовує групу провідних літераторів, есеїстів і публіцистів, яку пізніше називали «вістниківцями» і «празькою школою», до якої входили Є.Маланюк, О.Ольжич, Ю.Клен, О.Теліга, Ю.Липа та інші.
Літературознавча концепція Д.Донцова характеризується як націоналістична або неоромантична. Для радянських пропагандистів Д.Донцов був постійним об’єктом нищівної критики і лайки. Вони не могли йому пробачити українськості, згадували про його російські корені: «Она (сім’я) чтила свои российские корни, в ней никто не говорил по-украински!». Комуністичні ідеологи роблять закид, що він не мав своїх поглядів, а міняв їх у залежності від ситуації. Ми бачимо, що це звинувачення безпідставне, оскільки Д.Донцов був вірним своїм принципам і позиціям до кінця своїх днів.
Ще одним звинуваченням сучасних українофобів на адресу Д.Донцова є спрямування його робіт на «социальную дифференциацию, разжигание национализма, нагнетание вражды и ненависти к русскому народу. Пытается насадить в общественном сознании культ Мазепы». Прагнення українського народу побудувати свою державу подається як «разжигание национализма, нагнетание вражды и ненависти к русскому народу».
Починаючи від 60-х років, окремі твори Д.Донцова нелегально поширювались у дисидентських колах. Нині деякі з них перевидані в Україні.
Безкорисна відданість національній ідеї, творчість і постать Д.Донцова викликають велику зацікавленість як у сучасних українських політичних колах, так і в гуманітарних галузях і не залишають байдужими українців-патріотів.
Слава Україні! Слава Героям України!

Джерела:

3. Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова
4. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с.492 – 551.
5. Без права на реабілітацію

пʼятниця, 14 серпня 2009 р.

Павло Жебрівський: Московський патріархат – це дзеркало російської держави

“Московський патріархат не зацікавлений у створенні єдиної помісної української церкви з двох основних причин”. Першою причиною народний депутат Жебрівський, назвав “економічну”. Він нагадав, що “половина приходів церкви Московського патріархату знаходиться в Україні, тому, в разі створення єдиної православної церкви в Україні, церква МП позбавиться значних фінансових ресурсів”.
Про це та інше читайте тут >>>>>

CONTRA SPEM SPERO або ВСУПЕРЕЧ НАДІЇ СПОДІВАЮСЬ

Як уже повідомлялося в ЗМІ, з 27 липня по 5 серпня 2009 р. в Україні перебував з так званим «пасторським візитом» предстоятель Російської православної церкви Кирило (Гундяєв). Чого ми чекали від цього візиту? Розуміння і порозуміння. Розуміння непростої ситуації в державі, яка знаходиться, як дехто стверджує, «на канонічній території Московського патріархату», розуміння необхідності забезпечення в цій державі (або, як на те пішло, у цьому куточку «канонічної території МП») миру, злагоди і спокою. Найкращим проявом цього розуміння мало бути дарування УПЦ повної канонічної самостійності – автокефалії. Але, не зважаючи на високий духовний сан, предстоятель РПЦ Кирило ще цього не розуміє або не хоче розуміти.
Не шукав Кирило в Україні, яку він вважає лише «канонічною територією МП», й порозуміння з братами по вірі – декількома мільйонами православних віруючих, які переконані, що в Україні має бути єдина автокефальна помісна церква. Його безапеляційна заява, що «В Україні є помісна церква, і якби її не було, то не було б сьогодні й України», є прозорим натяком на можливі радикальні дії, але які? Це залишається великим запитанням для нас усіх.
У ході візиту предстоятелем РПЦ Кирилом був продемонстрований наддержавний характер цієї церкви. Вперше в історії РПЦ був проведений Священний синод на території іншої держави, мета якого показати, хто «в домі господар». Про планування проведення синоду РПЦ у Києві мали б знати наші високопосадовці і, поважаючи суверенітет держави, відмовити у проведенні цього заходу. Але спрацював стереотип – проявився синдром меншовартості.
Хоча перед візитом Кирила в Україну було обіцяно, що це не буде політичний візит, але без політики і політиків він не обійшовся. Йдеться не про діючих керівників держави, а про лідерів окремих партій, які весь час «супроводжували» Кирила і «світилися в кадрі» та імена яких він згадував у своїх проповідях перед мирянами.
Здивували і деякі ЗМІ, які, захлинаючись, по 24 години на добу розповідали про цей візит – це, в першу чергу, проросійський (а може вже й російський) канал «Інтер» та інші.
Які уроки дав нам цей візит?
В Україні церква відділена від держави, але її діяльність повинна контролюватися державою. Церкви, які зареєстровані в Україні, мають працювати на Україну. Як це зробити – побачимо у програмах кандидатів у президенти.
В Україні немає згуртованого суспільства, здатного відстоювати свої ідеали, захищати свою країну. В країні загалом близько 10 мільйонів віруючих ГКЦ, УАПЦ, УПЦ КП, а з протестами проти візиту московського патріарха Кирила на вулиці вийшло всього декілька сотень чоловік у той час, коли його вітали тисячі віруючих. Тому так рішуче відмовив московських патріарх у створенні помісної церкви. Як і на яких засадах будуть гуртувати українське суспільство розкажуть у своїх передвиборчих програмах кандидати на найвищу посаду в державі.
Візит патріарха Кирила в Україну дав упевненість керівникам Росії, які не забарилися з емоційними висловлюваннями і претензіями до нашої держави, які щойно прозвучали з вуст президента Медведєва. По-різному відповіли на недружню до України заяву російського президента, в тому числі й претенденти на найвище крісло в Україні. Будьмо уважні до цих відповідей і не наробімо дурниць на виборі.
Ще багато уроків можна почерпнути та зробити висновків з цього візиту. Але будемо сподіватися на краще.
DUM SPIRO, SPERO або ДОКИ ДИХАЮ, СПОДІВАЮСЬ
©Східний Погляд

понеділок, 27 липня 2009 р.

Новини про візит патріарха Кирила від Радіо Свобода

27.07.2009
Ющенко: Розкол у церкві має бути подоланий

Церковний розкол негативно впливає на соціальну стабільність в Україні, заявив Президент Віктор Ющенко після зустрічі з предстоятелем Російської православної церкви Кирилом
«Православне возз’єднання – це не тільки проблема церковна... це проблема, що накладає відбиток на соціальну стабільність», – заявив Президент.
Ющенко зазначив, що влада не втручається в справи церкви, однак не може залишатися осторонь від настільки важливого для країни питання.
Президент також вказав на важливість того, щоб це питання обговорювалося всіма духовними лідерами й висловив упевненість у тому, що церковний розкол в Україні буде подоланий.
Водночас глава держави назвав «дуже важливим для України» візит патріарха Кирила.
«Цей візит є важливим, тому що цей візит духовний», – наголосив Президент.
Віктор Ющенко подякував патріарху РПЦ за вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні. При цьому глава держави зазначив, що Україна не вважає провиною Росії й російського народу Голодомор 1932-33 років.
Ющенко висловив сподівання на «позитвні сигнали»
Україна сподівається отримати багато позитивних сигналів, яких потребує православ’я, під час візиту предстоятеля Російської православної церкви Кирила. Про це заявив український Президент Віктор Ющенко на початку зустрічі з патріархом РПЦ, повідомляє прес-служба глави держави.
Президент висловив сподівання на продовження діалогу щодо перспектив розвитку православ’я в Україні, який українська сторона, за його словами, дуже цінує.
За оцінкою Ющенка, в Україні православ’я має сприятливі умови для розвитку, свідченням чого є відновлення і передання церкві соборів, храмів та інших культових споруд.
Президент України висловив переконання, що державна політика щодо церкви є правильною, хоча в українському православ’ї є проблеми, «зокрема існування чотирьох православних конфесій».
За словами Ющенка, ця проблема дісталася Україні у спадок і є не лише проблемою України й українського православ’я.
Зі свого боку патріарх Кирило, відзначаючи історичну роль Києва у розвитку православ’я, зазначив, що Київ для нього – «наш руський Єрусалим і Константинополь в одній особі». Тому свій візит до України патріарх розглядає не лише як пасторський, а й убачає в ньому паломницьку місію, передає слова глави РПЦ прес-служба Президента України.
Після зустрічі Президент Віктор Ющенко і патріарх Кирило поклали квіти й горщики зі свічками до Меморіалу жертв Голодомору 1932-33 років.


Релігійні лідери застерігають патріарха Кирила від політичних заяв

Релігійні лідери висловлюються за незалежність українського православ’я та застерігають патріарха Кирила від політичних заяв.
Про це йдеться в заявах предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату Філарета (Денисенка), митрополита УАПЦ Мефодія та глави Української Греко-католицької церкви кардинала Любомира Гузара.
Релігійні лідери зазначають, що намір патріарха РПЦ відвідати вірян в Україні є природним, і вони вітають цей намір.
Водночас, як заявляє предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Філарет, «разом із церковними справами Російський патріарх буде прагнути облаштувати і справи політичні. Бо хоча на патріаршому престолі Москви владика Кирило перебуває лише півроку, насправді саме він як керівник Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату протягом останніх майже двадцяти років значною мірою провадив політику РПЦ щодо України... Він несе відповідальність за використання структур Московського патріархату в Україні як знаряддя російської державної політики».
Кардинал Любомир Гузар застеріг патріарха Кирила від використання церкви як знаряддя, за допомогою якого Росія хотіла б не допустити повної самостійності України. «Не є таємницею те, що Росія хоче зберегти Україну під своїм впливом, що вона не погоджується з нашими прагненнями як держави і як народу... Якщо Церква, не дай Боже, стане засобом утримання України як частини Російської держави, то це дуже небезпечна гра», – йдеться в заяві кардинала.
Зі свого боку, предстоятель Української автокефальної православної церкви, митрополит Мефодій (Кудряков), звертаючись до пастви та духовенства, закликав їх «із розумінням та толерантністю поставитися до високого церковного гостя, який подорожуватиме Україною».
Він також висловив очікування, які покладає на візит Московського Патріарха. «Ми молимося, аби ця проща до святої київської землі стала для нового предстоятеля Руської Церкви точкою відліку для вироблення нової – вільної від ідеологічних стереотипів – позиції Московського патріархату стосовно українського церковного питання», – йдеться у заяві предстоятеля УАПЦ.
Джерело

неділя, 26 липня 2009 р.

Що дасть Україні візит предстоятеля РПЦ патріарха Кирила?

«Недоброзичливці постійно роздмухують усілякі скандали навколо його імені, зокрема, висувають звинувачення в торгівлі алмазами, нафтою, тютюновими виробами. Деякі ЗМІ називають його «тютюновим митрополитом» і докоряють пристрастю до бізнесу».

Що ж дасть його приїзд в Україну? Чого ми хочемо від нього?
Нагадаємо про найважливіші події у відносинах Української Православної Церкви і Російської Православної Церкви і висловимо свої сподівання.

1. Українська Православна Церква від Хрещення Руси-України до повного поневолення Москвою (період з 988 по 1686 р.) була Митрополією Константинопольського Патріархату.
2. Українську Церкву заснував Андрій Первозванний, тому ця церква, яка була найстаріша на Сході слов’янства, була апостольною з великими правами.
3. У 1448 році від Київської Митрополії відокремилася Московська епархія, яка була самоназвана Московською Патріархією.
4. У 1458 році невизнана Московська єпархія остаточно відірвалася від Київської метрополії.
5. Тільки через 141 рік (у 1589 р.) Московська епархія отримала визнання Константинопольського Патріархату.
6. Після приєднання України до Московії у 1654 р. Українська Церква ще 32 роки боролась проти поневолення Москвою.
7. За свідченням грецьких істориків, у 1684 році (за часів лівобережного гетьмана I.Самойловича) Московська Патріархія звернулася до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй Українську Митрополію (тобто отримати право рукоположіння Київських митрополитів), але отримала відмову.
8. 8 листопада 1685 р. митрополит Київський Гедеон Четвертинський силою був приведений до присяги на вірність московському патріархові, таємно висвячений у Москві в сан Київського митрополита єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського, а титул Київського митрополита «екзарх Вселенського Престолу» був у нього забраний.
9. У 1686 році Константинопольський Патріарх Діонісій погодився на підпорядкування Московській Патріархії Української Церкви, але через рік (1687) його за це було засуджено на Царгородському патріаршому соборі та позбавлено сану, а саме підпорядкування визнано актом хабарництва та скасовано.
10. Московський Патріархат — має ту канонічну територію, яка існувала у тої Церкви до 1686 року.
11. З відновленням Української держави на початку ХХ ст. 1 січня 1919 р. була проголошена автокефалія Української Церкви згідно з 17 правилом ІV всесвітнього собору.
12. 13 листопада 1924 р. Царгородський патріарх Григорій Сьомий у грамоті (томосі) Вселенської Патріархії, яка була підписана ним і ще 12 східними митрополитами, визнав незаконність передачі Київської метрополії Москві: «В історії написано, що перше відділення від нашого престолу Київської Митрополії та православних митрополій Литви і Польщі, що залежали від неї, й приєднання їх до Святої Московської Церкви відбулося цілком не за приписами канонічних правил, а також не було додержано всього того, що було встановлене про повну церковну автономію Київського Митрополита, що носив титул екзарха Вселенського Престолу".
13. У відповідь на звернення українського єпископату до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і всього єпископату РПЦ 25—27 жовтня 1990 року було прийняте Ухвалення Архієрейського Собору РПЦ, за яким Українській Православній Церкві було надано незалежність і самостійність в управлінні та права широкої автономії, а митрополитові України був наданий титул «Блаженнійший митрополит Київський і всієї України».
14. У кінці жовтня 1990 р. українським єпископатом одноголосно був обраний Предстоятелем новоутвореної (рішенням архієрейського собору РПЦ від 27-28.10.1990 р.) Української Православної Церкви Філарет (Денисенко) і найменований "Блаженнійшим митрополитом Київським i всієї України".
15. У зв’язку з проголошенням 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України Акту про державну незалежність України та згідно канонів Церкви (34 Апостольське правило), стало питання про автокефалію Православ’я в Україні та про дарування УПЦ повної канонічної самостійності – автокефалії. Архієрейський собор РПЦ 31 березня - 4 квітня 1992 р. відмовив у цьому проханні, а Блаженнійшому митрополиту Київському і всієї України Філарету запропонували написати заяву до собору УПЦ про залишення поста Предстоятеля Церкви.
16. Філарет не визнав рішень Московського Синоду і розіслав Апеляцію до всіх Предстоятелів Помісних православних церков.
17. 6-7 травня 1992 р. – Синод РПЦ засудив діяльність Філарета, усунув його з керівництва Церкви і пригрозив заборонити у служінні.
18. 27 травня 1992 р. митрополит Харківський і Богодухівський Никодим (Руснак), порушивши Статут УПЦ, зібрав 18 архієреїв Церкви у Харкові. На цьому зібранні (за відсутності Філарета) 16 голосами новим Предстоятелем УПЦ було обрано митрополита Ростовського і Новочеркаського, керуючого справами РПЦ Володимира (Сабодана).
19. 27 травня 1992 р. митрополит Філарет оприлюднив відкритого листа патріарху Олексію ІІ і Священному Синоду РПЦ, в якому охарактеризував збори у Харкові незаконними і такими, що не мають канонічної сили для УПЦ. "Архієреї в Харкові не зберегли самостійності і незалежності та підкорилися рішенням Московського Священного Синоду від 7 і 21 травня 1992 р., тоді коли його влада не поширюється на управління УПЦ, яка має свій Священний Синод... Учасники Харківських зборів порушили також Статут про управління УПЦ, прийнятий на Помісному Соборі УПЦ в листопаді 1990 р. і зареєстрований державними органами України" (було грубо порушено близько десяти статей Статуту УПЦ).
20. 11 червня 1992 р. Архієрейський собор РПЦ вкотре засудив спроби УПЦ отримати автокефалію.
21. 20 червня 1992 р. Блаженнійший Митрополит Володимир прибув у Київ. Свою першу проповідь Владика Володимир почав словами: «Я прибув не у відрядження і не з-за кордону, я прибув на рідну землю (родом із Хмельниччини – прим.) служити людям і незалежній Україні» (правда, в жодній з УПЦ МП богослужіння до цього часу не ведеться українською мовою, а в багатьох приходах УПЦ МП священнослужителі ведуть антиукраїнську пропаганду).
22. 25-26 червня 1992 р. відбувся Всеукраїнський Православний Собор, який об’єднав УАПЦ і УПЦ в УПЦ Київського патріархату. Предстоятелем Церкви став патріарх Мстислав.
23. Після смерті патріарха Мстислава 11 червня 1993 р., патріархом Київським і всієї Русі-України став митрополит Чернігівський і Сумський Володимир (Романюк).
24. Після смерті патріарха Володимира (14 липня 1995) Священний Синод обрав патріаршим Місцеблюстителем митрополита Філарета.
25. 20-21 жовтня 1995 р. митрополит Філарет обраний Всеукраїнським Помісним Собором патріархом Київським і всієї Русі-України. 22 жовтня відбулась інтронізація патріарха.
26. Але РПЦ не здається і 20 лютого 1997 р. Архієрейський Собор РПЦ оголосив анафему (відлучив від Церкви) Предстоятеля УПЦ Київського Патріархату. Про канонічність цього акту йдеться у пункті 10.
27. Патріарх Філарет, став ініціатором канонізації Київського митрополита Петра Могили. Архієрейський Собор, що відбувся в Київському Володимирському соборі 12 грудня 1996, зачислив митрополита Петра до сонму святих. 24 травня 1997 р. почалося відновлення Золотоверхого Михайлівського монастиря.
28. Що ми чекаємо від предстоятеля РПЦ Кирила (Гундяєва)? Рішення Архієрейського собору РПЦ про дарування УПЦ повної канонічної самостійності – автокефалії. Це буде найкращим його проявом справедливості і милосердя по відношенню до українського народу, значним внеском у розвиток Вселенського Православ’я, у зміцнення дружби між російським і українським народами, у становлення злагоди в українському суспільстві. Так, на наш погляд повинен діяти лауреат міжнародної Ловійської премії миру, присудженої йому в 1993 році Суспільним Комітетом «Мирний форум Ловіїса» за миротворчу діяльність (Фінляндія).
29. Надіємося, що це не про предстоятеля РПЦ Кирила йдеться на одному з сайтів: «Недоброзичливці постійно роздмухують усілякі скандали навколо його імені, зокрема, висувають звинувачення в торгівлі алмазами, нафтою, тютюновими виробами. Деякі ЗМІ називають його «тютюновим митрополитом» і докоряють пристрастю до бізнесу».
30. Будемо сподіватися, що візит патріарха Кирила пройде з користю для нашої держави і нашого народу
©Східний_Погляд

Джерела:
1. Богдан Червак. Член Політради ВО "Свобода"
2. Главред, «Патріарх Кирил: соратники, вороги, захоплення, компромат»
3. Огієнко І. Нариси з історії Української Православної Церкви// Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с.586 – 608.
4. Сабодан
5. Філарет

пʼятниця, 24 липня 2009 р.

Сергій Шелухін – невтомний борець за волю України



Шелухін Сергій Павлович – видатний український громадсько-політичний і державний діяч, правознавець, учений, історик і поет.
Народився С.Шелухін 6 жовтня 1864 року в селі Деньги (Денеги) Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині Черкаська область) в родині дворян. Батько Сергія Павло Якович Шелухін, відставний капітан, походив з козацького роду. Дворянський титул був наданий прадіду Сергія Василеві Кіндратовичу Шолусі у 1795 році за військові заслуги його батька Кіндрата та діда Івана Шолухи, які служили в козацькому війську.
З дитинства хлопчик був допитливим, цікавився своїм родоводом. Навчався на юридичному факультеті Володимирського (Київського) університету. Під час навчання в університеті С.Шелухін був активним учасником національного відродження, членом “української громади”, захищав ідеали незалежної соборної України.
Поетичні твори С.Шелухін друкував під псевдонімом Прокопенко.
Після закінчення університету, працював у судових установах Єлисаветграда, Кам’янця-Подільського, Кишенева, займав посади слідчого судді, згодом – прокурора, почесного судді та члена окружного суду в Одесі.
З 1905 р. він стає активним учасником українського національного руху: виступає безпосереднім організатором одеського товариства “Просвіта” і займається широкою просвітницькою діяльністю; є автором меморандуму про підтримку прав української нації; підтримує діяльність товариства “Українська хата”; напередодні революції очолює Український Революційний Керуючий Комітет в Одесі та пропагує самостійницькі ідеї.
З квітня 1917 р. С.Шелухін стає членом Української Центральної Ради та одним з провідних діячів української партії соціалістів-федералістів. На початку грудня 1917 р. він очолив позапартійну фракцію самостійників в Українській Центральній раді, котра відстоювала ідеали самостійного державного існування України. Займав посади генерального судді УНР, міністра судових справ в уряді В.Голубовича (лютий-квітень 1918 р.). У 1918 р. за сумлінне виконання обов’язків та служіння національній ідеї він отримав чин генерала.
С.Шелухін був головою української делегації на мирних переговорах з РРФСР, членом державного сенату (липень 1918 р.), членом Генерального суду, виконуючим обов’язки міністра юстиції в уряді В.Чехівського (1919 р.). входив до складу української делегації на мирних переговорах у Парижі (1919 р.).
У 1921 р. змушений емігрувати до Чехословаччини, де продовжує активну громадсько-політичну діяльність. Він стає членом Правничого товариства у Празі, а у 1921 р. його було обрано головою Всеукраїнської Національної Ради, опозиційно налаштованої до С.Петлюри.
Перебуваючи в еміграції, С.Шелухін співпрацює з Музеєм визвольної боротьби України в Празі, з Українським соціологічним інститутом, очолює наукову колегію Українського національного музею-архіву. В січні 1923 р. його було обрано головою товариства “Ліга української культури”, він тісно співпрацює з Союзом українських журналістів у Відні, згодом стає почесним членом товариства “Єдність” у Празі. С.Шелухін відстоював ідею організації національної церкви: у 1925 р. його було призначено уповноваженим представником від Української Автокефальної Православної Церкви.
Як учений, професор Шелухін Сергій Павлович багато часу відводив науково-педагогічній роботі: публічно читав реферати на суспільно-політичні теми; працював над теорією походження українського народу; викладав в Українському вільному університеті, де з 1924 р. по 1938 р. очолював кафедру цивільного права, історію українського права; мав студії в Українському педагогічному інституті ім. М.Драгоманова (Прага).
Він є автором ряду праць, які не втратили своєї актуальності й сьогодні: «Руська Правда», «Закупи з «Руської Правди», «Історикоправні підстави української державності», «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів», «Україна» та ін.
У своїх роботах С.Шелухін доводить, що «противники свободи Українського народу, не маючи інших аргументів, використовують … вигадки про існування «Єдиної Руської народності» і не існування Української народності, тенденційне перекручування значення назви «Україна», заперечення існування України й Українського народу як окремої цілості і настроювання проти українського руху…»
(С.Шелухін. Україна. Прага, 1936).
Аналізуючи праці С.Шелухіна, можна виділити основні причини поразки української революції 1917-1920 років: відсутність у діях державної влади правильної політичної орієнтації, орієнтація на чужі політичні сили в 1917 р. спричинила руйнування єдиного фронту національного руху, поглибила непорозуміння між українським народом та національною інтелігенцією, позбавила політичну еліту самостійності у прийнятті важливих державних рішень; низький професійний рівень діяльності української дипломатичної служби, що створило проблеми, пов’язані з визнанням України як незалежної держави на міжнародній світовій арені; відсутність добре організованої української армії; незадовільна правова державна організація та юридична некомпетентність провідних політичних діячів УНР; відсутність в УНР налагодженої інформаційної системи, що сприяло поширенню неправдивої інформації про перебіг політичних процесів в Україні; важке фінансове становище УНР і т.п.
Як це характерно для нашого сьогодення! Коли б наші державні мужі хоча б трохи цікавилися історією боротьби українського народу за самостійність і незалежність України, скільки помилок можна було б уникнути!
У працях С.Шелухіна відслідковуються фактори, які можуть сприяти встановленню незалежної Української держави: державотворцями можуть бути представники політичної еліти, які в своїй роботі будуть керуватися лише національними інтересами; державотворця має характеризувати безкорисна відданість державній ідеї, самостійність у прийнятті рішень, глибокі знання та практичний досвід державотворення, критичний розум, творчість у політичній діяльності, національна свідомість; чітке усвідомлення історично-правових підстав українського народу на реалізацію ідеї самостійного державно-політичного існування.
У одній з останніх свої праць «Україна» (1936 р.) С.П.Шелухін зазначає: «Конче потрібна велика праця над собою, щоб переробити себе на справжніх патріотів, державників, самостійників, демократів, хто соціаліст – на соціальних соціалістів, на свідомих діячів, що йдуть правдивим шляхом патріотизму, викинути з ужитку словесний потік і бутафорію, оперувати науковими аргументами, уникати баламутства, керуватися вимогами моралі і не приймати псевдонауку за науку, демагогії за демократичність, частини за ціле, егоїзму за альтруїзм. Прсті люди, живучи традиціями, вели боротьбу за права і свободу Батьківщини, віддаючи їй і за неї життя своє, а вмирали як патріоти з іменем України в серці й на устах, черпаючи собі сили не з красномовства відчахнутої інтелігенції, а з традицій предків, і слухаючи голосу їх крові з рідної землі, политою тою кров’ю за неї й свободу. Ті, що так умирали, не боролися один прот одного за владу над народом, не творили особистих, групових, партійних інтриг за міністерські портфелі й кількість їх для партії в кабінеті та за вищі посади й вищу платню, не жили з матері України, а жили для матері України, жертвуючи для неї всім – і своєю родиною, і своїм життям. … Слава всім, хто боровся і поліг за волю України!»
Самовіддана і виснажлива праця підірвала здоров’я С.П.Шелухіна, він помер 25 грудня 1938 р. у Празі.
Ім’я С.П.Шелухіна, патріота України й незламного борця за волю українського народу, вічно житиме в серцях українців.
Вічна Слава Героям України!
© Східний Погляд

Джерела:
1. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с.562 – 571.
2. Веб-сторінка: Він вірив у будучину України і жив та працював заради неї

неділя, 5 липня 2009 р.

Володимир Винниченко – український державотворець із Херсонщини





Про В.Винниченка можна ще
прочитати тут >>

Володимир Кирилович Винниченко – людина непростої долі, відомий політичний діяч і письменник, публіцист, справжній патріот України. Народився 28 липня 1880 року в с. Веселий Кут поблизу міста Єлисаветграда Херсонської губернії в робітничо-селянській родині.
Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав з села до міста Єлисаветграду й одружився з удовою Євдокією Павленко, яка від першого шлюбу мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Володимир.
В народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми надзвичайними здібностями, і через те вчителі переконали батьків у необхідності продовження освіти сина. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченні школи Володимира віддали до Єлисаветградської гімназії, де він зустрівся з певними проблемами: учителі, а за ними й гімназисти зустріли хлопця насмішками. Його українська мова, бідна одежа викликали до нього вороже ставлення російських та зрусифікованих дітей. У свідомості Володимира зародилася думка, що на світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих, на тих, що говорять "панською мовою", і тих, з мови яких сміються.
Але малий Володимир міг постояти за себе: його навчання супроводжували бійки з учнями. Протести хлопця проти соціальної та національної нерівності поклали основи його революційності на все життя.
В старших класах гімназії Винниченко бере участь у революційній організації, за що його виключають з гімназії. Але це його не зламало. Він складає екстерном іспит до Златопільської гімназії і отримує "атестат зрілості", який дав йому право у 1901 році вступити на юридичний факультет Київського університету. Невгамовний юнак того ж року створює таємну студентську революційну організацію "Студентська громада", за що у 1902 році був уперше заарештований й посаджений до київської в'язниці. Через декілька місяців за браком доказів Володимира звільняють.
Цього ж року посилає перше своє оповідання "Народний діяч" до "Літературно-Наукового Вісника" в Галичині. Але це оповідання було надруковане лише у 1906 році.
Подальша доля Винниченка позначена переслідуваннями та арештами за революційні переконання, поширення нелегальної літератури та партійну роботу: спочатку у першій Революційній українській партії (РУП), потім в Українській соціал-демократичній партії (УСДРП), яка виокремилася з РУП у 1905 році. РУП першою в ХХ столітті поставила питання про українську державність.
Незважаючи на велику зайнятість, постійні переслідування та арешти, Винниченко вимагає від адміністрації університету допущення до державних іспитів і витримує їх з успіхом.
Після поразки революції 1905 року Винниченко емігрує за кордон. Там він працює в закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздить на Україну в партійних справах.
У 1906 році, мандруючи Україною, пише цілу низку оповідань: "На пристані", "Раб краси", "Уміркований та щирий", "Голод", "Малорос-європеєць", "Ланцюг" та інші. До 1917 року веде активну революційну роботу, пише книги та брошури на революційну тему. В цей період він написав багато творів на соціальні та етичні теми: "Дисгармонія", "Щаблі життя", "Контрасти" та інші. Видає журнал "Промінь" у Москві.
Винниченко-письменник стає особистістю, справжньою подією в українській літературі початку ХХ століття. Його талант найкраще виражається в побудові сюжетів. У своїх нарисах, оповіданнях, драматичних творах, повістях він виводить він виводить живих людей, яким притаманні любов і ненависть, великодушність і заздрість, амбіції і мстивість.
1917 рік застає Винниченка в Москві, звідки він переїжджає на Україну. Тут Винниченко працює на українську революцію: стає одним з організаторів і керівників Центральної Ради Української народної республіки (УНР); очолює делегацію до Петрограду на переговори з російським Тимчасовим урядом; очолює перший уряд Центральної Ради — Генеральний секретаріат. Він же і генеральний секретар внутрішніх справ.
Винниченкові, юристу за фахом, належать всі законодавчі акти УНР. Було проголошено декілька універсалів, але найбільше значення для становлення Української державності мав IV Універсал, яким 22 січня 1918 року була проголошена незалежність України.
29 квітня 1918 року в Україні відбувся державний заколот, в результаті якого до влади прийшов гетьман П. Скоропадський. Керівники поваленої УНР 14 листопада 1918 року утворюють Директорію – керівний орган протигетьманського руху, а вже через місяць повстанські війська ввійшли до Києва. Так була відновлена УНР.
22 січня 1919 року був проголошений Ат Злуки УНР та ЗУНР. Але після цього для молодої держави настали тяжкі часи: з півночі наступали війська більшовицької Росії, на півдні висадилися війська Антанти, з Дону наступала армія генерала А. Денікіна, західні землі окупувала Польща. Україна опинилася в кільці. У лютому 1919 року Директорія залишає Київ, а через деякий час В.Винниченко емігрує за кордон. Як представник групи лівих соціалістів за кордоном намагався домовитися з урядом В.Леніна про самостійність України, але переговори пройшли безрезультатно.
У квітні 1920 року В.Винниченко повертається в Україну. Він робить спробу співпрацювати з більшовиками, але V Всеукраїнський з’їзд оголошує його ворогом народу.
Знову еміграція: Чехія, Німеччина, Прага. У лютому 1925 року переїздить до Франції (Париж‎). Весь цей час В.Винниченко не покидає свою літературну діяльність. Надзвичайно популярною за кордоном була драматургія В.Винниченка. П’єси «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Гріх» перекладено німецькою та іншими мовами і поставлено на сценах багатьох Європейських країн. Його п’єси ставились у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Чернівцях, Москві, Саратові, Тифлісі, Ростові-на-Дону, Баку та інших містах СРСР.
З 1934 року живе у хуторі поблизу міста Мужен. Від цієї дати В. Винниченко жив у своєму хуторі з короткими виїздами до Парижа й Праги аж до кінця свого життя. Під час війни він не мав змоги виїхати з голодного департаменту Альп-Марітім і під постійною загрозою арешту та депортації німцями допомагав, як міг, тим, що ховались від німецьких окупантів.
Роки війни надірвали вже ослаблене здоров'я Винниченка. Він помер 6 березня 1951 року. Прах видатного українського діяча, творця Української держави покоїться на цвинтарі французького міста Мужен.
Перебуваючи за кордоном, В. Винниченко ізолювався від активного українського політичного життя, але свої погляди на становлення державності України він виклав у багатьох своїх працях, які надзвичайно актуальні і по сьогоднішній день: «Відродження нації», «Революція в небезпеці», «Заповіт борцям за визволення» тощо.

субота, 4 липня 2009 р.

"За референдум. Ініціатива Арсенія Яценюка"

Цими вихідними на вулицях багатьох українських міст з'явилися молоді люди, які пропонували перехожим газету-листівку - "За референдум. Ініціатива Арсенія Яценюка".
Матеріали цієї газети-листівки взяті з сайту А.Яценюка "Фронт змін".
На наш погляд, цікаві думки висловлює у деяких своїх публікаціях відомий молодий політик щодо внесення змін до Основного Закону України. Подаємо дві такі публікації.


1. «Захист від дурня»

26.06.2009 Арсеній Яценюк, УНІАН

«Захистом від дурня» технарі називають дії, що запобігають випадковому або навмисному втручанню ззовні в роботу будь-якого складного механізму. Якщо в якогось цікавого самодєлкіна з трьома класами освіти і викруткою в руках раптом виникне спокуса зламати корпус, наприклад, телескопа і подлубатися в його лінзах, щоб поліпшити видимість, то шанси на подібне втручання повинні бути зведені до мінімуму - умільцеві доведеться довго боротися зі складною клямкою, що не дасть дістатися до нутрощів приладу. З найпростішою формою «захисту від дурня» ми стикаємося щодня. Працюючи на комп`ютері, ви не можете змінити файл або якусь програму, вимкнути системний блок без того, що б машина ввічливо не запитала: «Ви впевнені в здійснюваній дії?». І лише після того, як ви підтвердите свій намір, машина її виконає. На кшталт того, що не будь дурнем – двічі подумай, а потім роби.

Конституція – складний механізм, що регулює основні сфери життя держави, визначає права й обов`язки її громадян і посадових осіб, формує систему важелів і противаг між гілками влади. Природно, що в такого механізму повинна бути надійна система захисту від некомпетентного або умисного втручання. Як показали нещодавні події, в нашій Конституції «захист від дурня» практично не працює.

Адже що відбулося зовсім недавно? Лідери двох найбільших парламентських партій, прикриваючись гаслами про порятунок Вітчизни в умовах світової кризи, затіяли конституційний переворот. Пішли на це тільки тому, що процедура змін до Конституції сьогодні фактично повністю віддана на відкуп Верховній Раді і її головним гравцям. Адже навіть судді Конституційного Суду, які повинні будуть зробити експертизу проекту Основного Закону, сьогодні, по суті, є заручниками парламентських інтриг. У такій ситуації можливі найнеймовірніші для конституційного процесу речі.

Чого коштувала одна норма проекту, що просочився у ЗМІ, щодо нової системи обрання Верховної Ради! Нам, громадянам України, пропонували двічі голосувати за партійні списки. Після першого туру з числа партій, що пройшли у Раду нам пропонували проголосувати вже тільки за дві, що набрали найбільшу кількість голосів. У першому турі всі партії були рівні, але у другому дві ставали «равніші» за решту! Партія-переможниця другого туру отримувала більшість у парламенті – 226 місць, а решту автоматично зараховували в опозицію. По суті, порушувався один з основних принципів парламентаризму – пропорційне представництво громадян в головному законодавчому органі країни перетворювалося на порожній звук. А як вам норма про те, що лідер партії парламентської більшості автоматично висувається на пост прем`єра? А як же інакше, адже переможець отримує все!

Друга «найрівніша» партія теж не пасла задніх – без неї не можна було вибрати президента в парламенті (за нього повинні були проголосувати дві третини депутатів). Отже в Конституції, по суті, можна було залишати порожні графи проти вищих державних посад, і «найрівніші» депутати вписували б імена своїх лідерів. І таких «прозорих натяків» в ПриБЮТівському проекті Основного Закону країни було чимало. Де можна оскаржити партійні рішення й акти президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів? Тільки в одному суді країни - Апеляційному суді міста Києва! Чом би одразу не вписати в Конституцію партійні квоти двох «найрівніших» партій, за якими туди призначатимуться судді?! За що можна позбавити ліцензії будь-який телеканал країни? За «дезинформацію суспільства»! То чом би одразу не вписати назви каналів, які щоб уникнути «дезинформації» повинні бути передані в надійні руки «найрівніших» партійців?! І таких прикладів безліч. Не Основний Закон країни, а якийсь шлюбний контракт між БЮТом і Партією регіонів! І якби широка ПриБЮТівськая коаліція відбулася й нова редакцію була прийнята, то нам, громадянам України, довелося б виконувати умови цього контракту. При тому, що термін його дії депутати збиралися встановити без нашої згоди, заднім числом – просто продовжуючи власні повноваження принамні ще на два роки. Фактично, до Конституції вписали імена прем`єра, президента і чотирьохсот п`ятдесяти депутатів. Таку конституційну реформу можна порівняти тільки з крадіжкою – у нас хотіли вкрасти країну! Не вийшло. Але чи надовго?

Ось тут саме час обмовитися – я принципово не проти можливості зміни чинної Конституції. Можливість із часом змінювати Основний Закон країни є одним з основних принципів світового конституційного права. Створюючи конституції, їх автори чудово розуміли – ніщо на цьому світі не вічне. У статті 28 конституцій Франції 1793 року було записано: «Народ завжди зберігає за собою право перегляду, перетворення і зміни своїй конституції. Жодне покоління не може підпорядкувати своїм законам покоління майбутні».

Але всі зміни повинні бути чітко вивірені, зважені і протестовані на предмет їх відповідності інтересам суспільства, а не окремих партій та їх спонсорів. І, звісно, зміни до Конституції не можуть вноситися на догоду політичній кон’юнктурі або відповідно до рейтингових показників найбільших учасників виборчого процесу. Не можна щоразу змінювати Основний Закон перед черговими президентськими виборами – країні потрібна конституційна стабільність! У нашої Конституції повинен бути надійний «захист від дурня».

Будь-який студент-юрист, який прослухав курс конституційного права зарубіжних країн, підтвердить, що в ньому є навіть особливий термін – «жорсткість писаної конституції». Він умовний – це все ж таки юриспруденція, а не інженерний предмет «опір матеріалів» – але достатньо показовий. Пам`ятаю майже дослівно: «До жорстких конституцій належать ті, що змінюються парламентом одного і того ж скликання кваліфікованою більшістю в палаті або палатах, і конституції, змінні повторним голосуванням через певний термін, але парламентом того ж скликання. До таких конституцій можна віднести німецький Основний закон, змінний рішенням 2/3 голосів в кожній із двох законодавчих палат”.

І ще: “Якщо ж потрібне затвердження змін на референдумі або голосування в парламенті наступного скликання, або затвердження поправок органами суб`єктів федерації, або застосування будь-яких інших процедур, що ратифікують внесені зміни, то такі конституції можна віднести до наджорстких”. Наджорсткі – конституції сучасної Японії (1947 р.) і Данії (1953 р.) - у них досі не було внесено жодної поправки. Сюди ж можна додати й конституції Франції, Ірландії, США. В американську, яку вважають класичною для сучасного розуміння конституцією, за більш ніж 200-річну її історію було внесено всього 27 поправок. Перші десять – знаменитий «Білль про права».

Очевидно, для нашої країни, що продовжує формуватися, має недобудовану політичну систему та яскраво виражений декоративний характер політичних партій, жорсткість і стійкість Конституції явно недостатня. На жаль, наша Конституція – «пластилінова». У чому не досконалий наш механізм зміни Основного Закону? Він цілком і повністю залежить від Ради і партій, що її формують. Наші парламентські партії – є радше бізнес-проектами, ніж ідеологічними організаціями з серйозними демократичними традиціями. У лідерів цих партій і їхніх інвесторів завжди є спокуса – використати отриману від виборців владу, м`яко кажучи, не за призначенням. Якщо брати дрібно, то «відпиляти» шматок від бюджету, провести «потрібний» закон для підтримки власного бізнесу. А якщо по-крупному – то змінити Конституцію. Або не змінювати її, якщо це не вигідно депутатам. Пам`ятаєте конституційний референдум 2000 року, де ми серед іншого проголосували за скасування депутатської недоторканності? Депутати успішно проігнорували результати нашого тодішнього волевиявлення – не зібрали потрібної кількості голосів для внесення змін до Конституції.

Свого часу я п`ять разів ставив на голосування Верховної Ради питання про зняття депутатської недоторканості. І лише з п`ятого разу було набрано необхідні 226 голосів, з урахуванням мого голосу. Сьогодні є серйозні підстави вважати, що необхідних для внесення відповідних змін до Конституції 300 голосів не набереться ніколи. Таким чином, владу народу ігнорували і продовжують ігнорувати.

Я не технар, я - політик, але для мене очевидно – «захист від дурня» нашої Конституції, механізм її змін в обхід думки громадян країни треба змінювати. Новим «захистом від дурня» нашої Конституції повинен стати референдум. Я впевнений, що на ньому ми повинні обговорити три тези:

- Будь-які конституційні зміни повинні прийматися лише після винесення на загальнонародний референдум, за результатами широкого громадського обговорення.

- Необхідно добитися гарантій, що у разі проведення референдуму всі прийняті зміни будуть внесені до тексту Основного Закону. Політики мають нести персональну відповідальність за втілення прийнятих під час референдуму змін.

- А ще необхідно на референдумі внести до Конституції норму, згідно з якою терміни проведення всіх виборів мають бути визначені лише Основним Законом і прописані так, щоб жоден політик, який хоче самовільно продовжити свої повноваження, не міг би цього зробити.

Чому референдум? Це пряма форма народовладдя і конституційних змін, передбачена світовим досвідом конституційного права. До того ж, у нашій ситуації, коли більшість інститутів влади у країні працюють тільки самі на себе, навряд чи їх можна назвати здоровими і здатними до дій на користь громадян України. Отже референдум, від результатів якого не можна буде відмахнутися, треба зробити нормою.

Чому я пропоную провести референдум зараз? Конституцію треба навчитися виконувати, і це – перше завдання громадян і політиків. Навчитися змінювати Конституцію – це окреме і складне завдання. Проблеми нашої країни – не в Конституції, а в політиках, що не виконують Конституцію. Такі політики вважають,що можна легко змінити Основний Закон заради захоплення влади.

Вважаю, що нам усім досить таємних переговорів у захищених від прослуховування кімнатах і шлюбних контрактів мегапартий. Розумію, що нам потрібен реальний механізм народовладдя, а не чергова спроба підкрутити щось гаєчним ключем в Основному Законі на користь тих чи інших політиків. Лише загальнонародний референдум зможе стати для нашої Конституції найжорсткішим «захистом від дурня».

2. Як зупинити конституційне шахрайство

18.06.2009 Арсеній Яценюк, для Української правди

Політична брехня давно нікого не дивує в Україні. Але цинізм організаторів переговорного процесу між Партією Регіонів і Блоком Юлії Тимошенко знищив останні залишки довіри до політичних сил.

Близько року дві найбільші політичні сили вели таємні переговори. Публічно говорили тільки про те, що переговори тривають і натякали на можливість створення нової коаліції. Кілька тижнів тому про ці перемовини дізналася вся країна. З'ясувалося, що метою перемовників було не лише створення широкої коаліції, але й внесення змін до Конституції. Але навіть після того як історія отримала скандальний розголос, деталі коаліційних домовленостей та змін в Основний Закон України від людей продовжують приховувати.

Так діють вуличні шахраї, які перекочують наперстки на очах роззяв, але ніколи не показують кульки. Тільки вуличними злочинцями займається міліція. Але хто може поставити на місце могутні політичні сили? І як запобігти реальній небезпеці узурпації влади?

Загроза не зникла

4 червня в авторитетних ЗМІ таки з'явився варіант змін до Конституції. Цей проект, за задумом сторін, повинна була прийняти Верховна Рада – та сама, котрій сьогодні не довіряють 98% українців.

Оприлюднений текст показав: після довгих переговорів сторони впритул підійшли до злочинної змови: про передачу на 10 років всієї влади в державі двом партіям, а точніше - тіньовим групам впливу, які прикриваються своїми політичними лідерами.

5 червня змовники зробили перший крок до зміни Основного Закону. Практично без обговорення 296 депутатів Партії Регіонів, БЮТ і Комуністичної партії проголосували за новий Закон про референдум. Відповідно до нової редакції, на референдум можна виносити тільки одне питання. Значить, обговорювати деталі змін до Конституції з народом стало вже неможливо.

Щоправда, завершити тайний план про розділ влади не вдалося. Тепер змовники все заперечують. Обидві сторони стверджують, що не є авторами оприлюдненого пресою варіанта конституційних змін. Мовляв, у них є свої власні, демократичні, законопроекти. Однак, їх ніхто з учасників перемовин досі не пред'явив громадськості. Швидше за все, тому що інших документів просто немає. Змовників видав Володимир Литвин, який раніше публічно підтримав широку коаліцію. Він стверджує, що оприлюднений в ЗМІ текст - справжній, від першого до останнього слова.

Виникає багато запитань до учасників перемовин. Громадяни повинні знати, кому і чому вигідно обирати Президента в парламенті, хто планував продовжити повноваження нинішньої Верховної Ради. Потребують відповідей і багато інших запитань. Але за пошуком винних важливо не втратити суті того, що відбувається. Важливо усвідомити, що загроза узурпації влади в Україні не зникла.

Це правда, що всі політики прагнуть влади. Більшість з них не бажає звітувати перед народом. Частина - взагалі готова на все заради досягнення своїх цілей. В світовій історії є чимало тому прикладів.

Злочинна змова не відбулася. Деякі політики в останній момент все ж таки злякалися відповідальності перед народом за свої дії. Нас з вами щодня бомбардують десятками повідомлень про політичний процес, які не викликають у більшості людей нічого, крім огиди й апатії. Вони хочуть, щоб ми відвернулися від політики, не цікавилися нею. За завісою загального розчарування й байдужості вони хочуть вершити свої справи. Головна небезпека виходить не від Тимошенко, Ющенка або Януковича. Саме від нашої з вами активної позиції залежить:

- чи залишиться народ єдиним джерелом влади в цій країні,

- кому буде служити держава - народу або тіньовим структурам,

- чи стануть будь-коли партії інструментом захисту інтересів народу чи залишаться засобом просування вузькокорпоративних інтересів.

Я переконаний - всі конструктивні сили повинні приєднатися до моєї ініціативи з проведення референдуму для захисту Конституції і гарантій конституційної стабільності.

Конституційний обман

Проект змін Конституції був виписаний на догоду приватним інтересам окремих груп впливу. Майже за кожною з новел стоїть конкретний інтерес.

Остаточні результати виборів до Верховної Ради визначаються у другому турі, в якому беруть участь дві політичні партії, які набрали найбільшу кількість голосів виборців?

Усі знають, про які дві партії ідеться.

Партія, яка перемогла в другому турі голосування, незалежно від кількості голосів виборців, отримує абсолютну більшість у парламенті, всупереч духу демократії та принципу пропорційності, а з решти фракцій в обов'язковому порядку формується опозиція?

Кожен школяр скаже, які партії виграють від цього.

На посаду Прем'єр-міністра висувається кандидатура лідера політичної партії, яка стала більшістю?

Чи є у вас сумніви, під кого це написано?

Рішення політичних партій та індивідуальні акти Президента, Верховної Ради, Кабінету міністрів можна оскаржити тільки в апеляційному суді міста Києва?

Хто сумнівається, кому дістанеться контроль над цим судом?

Дізнання та досудове слідство будуть здійснюватися десятком різних відомств без взаємного узгодження? Як ви гадаєте, хто очолить ці відомства з повноваженнями прокуратури при повній відсутності громадського контролю? І цю норму хочуть закріпити назавжди!

Частину держави взагалі хочуть вивести з-під громадського контролю. У проекті проглядається образ нової, сильної і безконтрольної, гілки влади - назвемо її "судово-виборчою". Адже згідно з проектом, не можна оскаржити в судових інстанціях рішення, діяльність або бездіяльність будь-якої виборчої комісії. Скаржитися можна тільки в Центральну виборчу комісію.

До речі, згідно проекту конституційних змін, кандидати в члени Центральної виборчої комісії та територіальних комісій повинні мати юридичну освіту і величезний стаж юридичної практики. А відбиратися вони мають системою територіальних кваліфікаційно-дисциплінарних комісій на чолі з Вищою кваліфікаційно-дисциплінарною комісією України.

На засіданні цієї комісії обираються судді апеляційних судів і Верховного суду України. Рішення Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії України є остаточними і не підлягають оскарженню в судових інстанціях.

Як ви думаєте, якому заслуженому юристу України дістанеться контроль над цим органом?

Замість кульгавої пострадянської влади нам пропонують спорудити систему за латиноамериканським зразком. Замість анархії десятків партій, в яких списки купуються і продаються, пропонують віддати всю владу в країні двом безконтрольним мегапартіям, а точніше - групам, які їх контролюють.

Замість реформи правоохоронної сфери пропонують створити поліцейську державу. Замість свавілля і беззаконня в судовій системі пропонують свавілля і беззаконня одного-двох керівників судової системи. Фактично, мова йде про заміну державної влади особистою владою незмінних політичних лідерів.

Я радий, що не всі піддалися на солодкі вмовляння політичних банкрутів, які за допомогою радикальних конституційних змін хотіли утримати владу, яка іде з рук, ціною її повної делегітимізаціі.

Запобігти узурпації

Сьогодні немає гарантії, що узурпувати владу не спробують ще раз, до або після президентських виборів. І Янукович, і Тимошенко, і Ющенко знову заявляють, що потрібно міняти Конституцію, і міняти негайно. Вони мотивують це тим, що необхідно рятувати країну від кризи. Але я переконаний: в умовах політичної і економічної кризи, напередодні старту президентської виборчої кампанії такі ініціативи, навпаки, остаточно дестабілізують ситуацію в країні.

Ми цього не допустимо.

Історія, як відомо, повторюється. У 2004 році зміни до Конституції вносилися прямо під час президентських виборів, і сьогодні ми спостерігаємо фактично те ж саме. Ми повинні раз і назавжди припинити цей цирк на політичній арені. Ми повинні раз і назавжди поставити крапку на спробах шахраювати за рахунок Основного Закону, за рахунок гідності та громадянських прав українців.

Я переконаний - найближчим часом потрібно усунути будь-які лазівки, які дозволять політикам і в майбутньому спекулювати на Конституції.

В Україні намічається порочна політична традиція - міняти Конституцію перед кожними виборами, коли зміни безпосередньо впливають на їх результат. Це симптом глибокої хвороби держави.

Сьогодні я категорично проти будь-яких конституційних змін.

Більшість політиків і експертів погоджуються, що в нинішній редакції Основного Закону є недоліки. Але політики не повинні перекроювати Конституцію під себе. Політики не повинні приймати рішення про скасування або перенесення виборів за кілька місяців до них лише тому, що хтось боїться втратити владу. Те, якою повинна бути Конституція, вирішить тільки народ України.

Я переконаний:

- Будь-які конституційні зміни повинні прийматися тільки після винесення на загальнонародний референдум, після широкого громадського обговорення.

- Необхідно гарантувати, що в разі проведення референдуму прийняті зміни будуть включені в текст Основного Закону. Політики повинні нести персональну відповідальність за втілення прийнятих під час референдуму змін.

- Терміни проведення всіх виборів повинні бути гарантовані Конституцією. Вони повинні бути чітко прописані таким чином, щоб жоден політик, який хоче самовільно продовжити свої повноваження, не міг би цього зробити.

Я ініціюю референдум з цих питань невідкладно. Закликаю всіх громадян підтримати наш референдум. Це й стане справжнім проявом національного єднання і політичного консенсусу.

Наша спільна мета - встановити в Україні конституційну стабільність.

понеділок, 29 червня 2009 р.

Роздуми з приводу тринадцятої річниці прийняття Конституції України

У зв’язку з розпадом СРСР, 24 серпня 1991 pоку була проголошена незалежність України, яку на сьогоднішній день визнали понад 130 країн світу. Потрібно відмітити, що Росія проголосила свою незалежність 12 червня 1990 року – значно раніше серпневого путчу 1991 року, який, як вважається, поклав початок розпаду СРСР.
Після серпневих подій 1991 року в Україні розпочалася активна діяльність по створенню демократичної правової держави, яка проходила в дуже складних умовах. Потрібно було перейти від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому вже 17 вересня 1991 року Верховною Радою УРСР був прийнятий закон, яким до Конституції колишньої УРСР були внесені зміни і доповнення, що мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова "Українська Радянська Соціалістична Республіка" і "Українська РСР" були замінені на історичну назву нашої держави — "Україна". В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як рівноправного учасника міжнародних відносин.
Але «підлатана» конституція колишньої республіки не відповідала вимогам конституції суверенної держави. Тому одразу ж розпочалася робота по створенню Конституції України – Основного Закону нашої держави.
28 червня 2009 року минуло 13 років з дня прийняття Конституції – Основного Закону України.
В преамбулі до Основного Закону говориться: «Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійснення українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію – Основний Закон України».
Прийняття Конституції України було кроком до зміцнення позицій нашої держави серед країн світової спільноти та укріплення суверенітету і незалежності.
Зупинимось на окремих положеннях Конституції. У розділі І «Загальні засади» стверджується, що Україна є: суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1); унітарною державою, територія якої в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (стаття 2); республікою, в якій єдиним джерелом влади є народ з виключним правом визначати і змінювати конституційний лад в Україні (стаття 5). Як хочеться, щоб наші політики перед черговими виборами будь-якого рівня переглядали Основний Закон України – її Конституцію і дотримувалися основних положень, прописаних в ній, а також несли відповідальність за свої дії у передвиборчий і між виборчий період, коли йде явне порушення статті 1, 2, 5 та інших Основного Закону держави.
Як сказав один політик – «біда не в тому, що у нас погані закони, а в тому, що ми не виконуємо тих, що є». А не виконують їх саме високопосадовці.
Зупинимося ще на одній статті Основного Закону – статті 10, у якій записано, що «державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Ця стаття носить явно декларативний характер. За 18 років незалежності мовна ситуація в Україні не тільки не покращилася, а значно погіршилася.
Ми є свідками того, коли деякі обласні ради приймають сумнівні рішення про територіальні мови, чим значно послаблюють позицію України серед країн світової спільноти, ставлять під загрозу втрати Україною суверенітету і власної державності, дають привід іноземним державам втручатися у внутрішні справи нашої держави, роз’єднують народ. Такі дії не можна розцінити інакше, ніж антиукраїнські. Але найбільша наша біда в тому, що такі екстремістські дії як окремих осіб, так і антиукраїнських об’єднань не знаходять відповідної правової оцінки та громадського осуду.
Минуло 13 років з часу прийняття Конституції. Ця подія мала надзвичайно важливе і позитивне значення для становлення нашої держави, для об’єднання нашого народу. Не можна сказати, що це був досконалий в усіх відношеннях Основний Закон. Але у первозданному вигляді, на наш погляд, це був один з найдосконаліших Законів.
Але комусь щось захотілося «поправити», переформатувати, зробити Основний Закон країни «під себе». Від цього Україна та Український народ не виграє, а тільки втрачає. Не забуваймо статтю 5, у якій зазначається, що «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».
Безумовно, Основний Закон України потребує доопрацювання. На наш погляд, потрібно підсилити статті, що стосуються суверенітету та незалежності України, передбачити сувору відповідальність осіб та організацій, які ведуть антиукраїнську пропаганду, розпалюють міжетнічну ворожнечу, принижують честь та гідність громадян, а також дії яких загрожують Україні втратою територіальної цілісності, економічної та політичної незалежності.
Загальний висновок. Ми маємо Конституцію, яка відповідає основним вимогам до основного закону держави. Деякі положення Основного Закону України потрібно доопрацювати. Але, і це головне, ми повинні почати Основний Закон України виконувати – від Президента України до прибиральника вулиці, адже, як стверджує стаття 24 Конституції, «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом».

 Східний Погляд
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...