понеділок, 27 липня 2009 р.

Новини про візит патріарха Кирила від Радіо Свобода

27.07.2009
Ющенко: Розкол у церкві має бути подоланий

Церковний розкол негативно впливає на соціальну стабільність в Україні, заявив Президент Віктор Ющенко після зустрічі з предстоятелем Російської православної церкви Кирилом
«Православне возз’єднання – це не тільки проблема церковна... це проблема, що накладає відбиток на соціальну стабільність», – заявив Президент.
Ющенко зазначив, що влада не втручається в справи церкви, однак не може залишатися осторонь від настільки важливого для країни питання.
Президент також вказав на важливість того, щоб це питання обговорювалося всіма духовними лідерами й висловив упевненість у тому, що церковний розкол в Україні буде подоланий.
Водночас глава держави назвав «дуже важливим для України» візит патріарха Кирила.
«Цей візит є важливим, тому що цей візит духовний», – наголосив Президент.
Віктор Ющенко подякував патріарху РПЦ за вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні. При цьому глава держави зазначив, що Україна не вважає провиною Росії й російського народу Голодомор 1932-33 років.
Ющенко висловив сподівання на «позитвні сигнали»
Україна сподівається отримати багато позитивних сигналів, яких потребує православ’я, під час візиту предстоятеля Російської православної церкви Кирила. Про це заявив український Президент Віктор Ющенко на початку зустрічі з патріархом РПЦ, повідомляє прес-служба глави держави.
Президент висловив сподівання на продовження діалогу щодо перспектив розвитку православ’я в Україні, який українська сторона, за його словами, дуже цінує.
За оцінкою Ющенка, в Україні православ’я має сприятливі умови для розвитку, свідченням чого є відновлення і передання церкві соборів, храмів та інших культових споруд.
Президент України висловив переконання, що державна політика щодо церкви є правильною, хоча в українському православ’ї є проблеми, «зокрема існування чотирьох православних конфесій».
За словами Ющенка, ця проблема дісталася Україні у спадок і є не лише проблемою України й українського православ’я.
Зі свого боку патріарх Кирило, відзначаючи історичну роль Києва у розвитку православ’я, зазначив, що Київ для нього – «наш руський Єрусалим і Константинополь в одній особі». Тому свій візит до України патріарх розглядає не лише як пасторський, а й убачає в ньому паломницьку місію, передає слова глави РПЦ прес-служба Президента України.
Після зустрічі Президент Віктор Ющенко і патріарх Кирило поклали квіти й горщики зі свічками до Меморіалу жертв Голодомору 1932-33 років.


Релігійні лідери застерігають патріарха Кирила від політичних заяв

Релігійні лідери висловлюються за незалежність українського православ’я та застерігають патріарха Кирила від політичних заяв.
Про це йдеться в заявах предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату Філарета (Денисенка), митрополита УАПЦ Мефодія та глави Української Греко-католицької церкви кардинала Любомира Гузара.
Релігійні лідери зазначають, що намір патріарха РПЦ відвідати вірян в Україні є природним, і вони вітають цей намір.
Водночас, як заявляє предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Філарет, «разом із церковними справами Російський патріарх буде прагнути облаштувати і справи політичні. Бо хоча на патріаршому престолі Москви владика Кирило перебуває лише півроку, насправді саме він як керівник Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату протягом останніх майже двадцяти років значною мірою провадив політику РПЦ щодо України... Він несе відповідальність за використання структур Московського патріархату в Україні як знаряддя російської державної політики».
Кардинал Любомир Гузар застеріг патріарха Кирила від використання церкви як знаряддя, за допомогою якого Росія хотіла б не допустити повної самостійності України. «Не є таємницею те, що Росія хоче зберегти Україну під своїм впливом, що вона не погоджується з нашими прагненнями як держави і як народу... Якщо Церква, не дай Боже, стане засобом утримання України як частини Російської держави, то це дуже небезпечна гра», – йдеться в заяві кардинала.
Зі свого боку, предстоятель Української автокефальної православної церкви, митрополит Мефодій (Кудряков), звертаючись до пастви та духовенства, закликав їх «із розумінням та толерантністю поставитися до високого церковного гостя, який подорожуватиме Україною».
Він також висловив очікування, які покладає на візит Московського Патріарха. «Ми молимося, аби ця проща до святої київської землі стала для нового предстоятеля Руської Церкви точкою відліку для вироблення нової – вільної від ідеологічних стереотипів – позиції Московського патріархату стосовно українського церковного питання», – йдеться у заяві предстоятеля УАПЦ.
Джерело

неділю, 26 липня 2009 р.

Що дасть Україні візит предстоятеля РПЦ патріарха Кирила?

«Недоброзичливці постійно роздмухують усілякі скандали навколо його імені, зокрема, висувають звинувачення в торгівлі алмазами, нафтою, тютюновими виробами. Деякі ЗМІ називають його «тютюновим митрополитом» і докоряють пристрастю до бізнесу».

Що ж дасть його приїзд в Україну? Чого ми хочемо від нього?
Нагадаємо про найважливіші події у відносинах Української Православної Церкви і Російської Православної Церкви і висловимо свої сподівання.

1. Українська Православна Церква від Хрещення Руси-України до повного поневолення Москвою (період з 988 по 1686 р.) була Митрополією Константинопольського Патріархату.
2. Українську Церкву заснував Андрій Первозванний, тому ця церква, яка була найстаріша на Сході слов’янства, була апостольною з великими правами.
3. У 1448 році від Київської Митрополії відокремилася Московська епархія, яка була самоназвана Московською Патріархією.
4. У 1458 році невизнана Московська єпархія остаточно відірвалася від Київської метрополії.
5. Тільки через 141 рік (у 1589 р.) Московська епархія отримала визнання Константинопольського Патріархату.
6. Після приєднання України до Московії у 1654 р. Українська Церква ще 32 роки боролась проти поневолення Москвою.
7. За свідченням грецьких істориків, у 1684 році (за часів лівобережного гетьмана I.Самойловича) Московська Патріархія звернулася до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй Українську Митрополію (тобто отримати право рукоположіння Київських митрополитів), але отримала відмову.
8. 8 листопада 1685 р. митрополит Київський Гедеон Четвертинський силою був приведений до присяги на вірність московському патріархові, таємно висвячений у Москві в сан Київського митрополита єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського, а титул Київського митрополита «екзарх Вселенського Престолу» був у нього забраний.
9. У 1686 році Константинопольський Патріарх Діонісій погодився на підпорядкування Московській Патріархії Української Церкви, але через рік (1687) його за це було засуджено на Царгородському патріаршому соборі та позбавлено сану, а саме підпорядкування визнано актом хабарництва та скасовано.
10. Московський Патріархат — має ту канонічну територію, яка існувала у тої Церкви до 1686 року.
11. З відновленням Української держави на початку ХХ ст. 1 січня 1919 р. була проголошена автокефалія Української Церкви згідно з 17 правилом ІV всесвітнього собору.
12. 13 листопада 1924 р. Царгородський патріарх Григорій Сьомий у грамоті (томосі) Вселенської Патріархії, яка була підписана ним і ще 12 східними митрополитами, визнав незаконність передачі Київської метрополії Москві: «В історії написано, що перше відділення від нашого престолу Київської Митрополії та православних митрополій Литви і Польщі, що залежали від неї, й приєднання їх до Святої Московської Церкви відбулося цілком не за приписами канонічних правил, а також не було додержано всього того, що було встановлене про повну церковну автономію Київського Митрополита, що носив титул екзарха Вселенського Престолу".
13. У відповідь на звернення українського єпископату до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і всього єпископату РПЦ 25—27 жовтня 1990 року було прийняте Ухвалення Архієрейського Собору РПЦ, за яким Українській Православній Церкві було надано незалежність і самостійність в управлінні та права широкої автономії, а митрополитові України був наданий титул «Блаженнійший митрополит Київський і всієї України».
14. У кінці жовтня 1990 р. українським єпископатом одноголосно був обраний Предстоятелем новоутвореної (рішенням архієрейського собору РПЦ від 27-28.10.1990 р.) Української Православної Церкви Філарет (Денисенко) і найменований "Блаженнійшим митрополитом Київським i всієї України".
15. У зв’язку з проголошенням 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України Акту про державну незалежність України та згідно канонів Церкви (34 Апостольське правило), стало питання про автокефалію Православ’я в Україні та про дарування УПЦ повної канонічної самостійності – автокефалії. Архієрейський собор РПЦ 31 березня - 4 квітня 1992 р. відмовив у цьому проханні, а Блаженнійшому митрополиту Київському і всієї України Філарету запропонували написати заяву до собору УПЦ про залишення поста Предстоятеля Церкви.
16. Філарет не визнав рішень Московського Синоду і розіслав Апеляцію до всіх Предстоятелів Помісних православних церков.
17. 6-7 травня 1992 р. – Синод РПЦ засудив діяльність Філарета, усунув його з керівництва Церкви і пригрозив заборонити у служінні.
18. 27 травня 1992 р. митрополит Харківський і Богодухівський Никодим (Руснак), порушивши Статут УПЦ, зібрав 18 архієреїв Церкви у Харкові. На цьому зібранні (за відсутності Філарета) 16 голосами новим Предстоятелем УПЦ було обрано митрополита Ростовського і Новочеркаського, керуючого справами РПЦ Володимира (Сабодана).
19. 27 травня 1992 р. митрополит Філарет оприлюднив відкритого листа патріарху Олексію ІІ і Священному Синоду РПЦ, в якому охарактеризував збори у Харкові незаконними і такими, що не мають канонічної сили для УПЦ. "Архієреї в Харкові не зберегли самостійності і незалежності та підкорилися рішенням Московського Священного Синоду від 7 і 21 травня 1992 р., тоді коли його влада не поширюється на управління УПЦ, яка має свій Священний Синод... Учасники Харківських зборів порушили також Статут про управління УПЦ, прийнятий на Помісному Соборі УПЦ в листопаді 1990 р. і зареєстрований державними органами України" (було грубо порушено близько десяти статей Статуту УПЦ).
20. 11 червня 1992 р. Архієрейський собор РПЦ вкотре засудив спроби УПЦ отримати автокефалію.
21. 20 червня 1992 р. Блаженнійший Митрополит Володимир прибув у Київ. Свою першу проповідь Владика Володимир почав словами: «Я прибув не у відрядження і не з-за кордону, я прибув на рідну землю (родом із Хмельниччини – прим.) служити людям і незалежній Україні» (правда, в жодній з УПЦ МП богослужіння до цього часу не ведеться українською мовою, а в багатьох приходах УПЦ МП священнослужителі ведуть антиукраїнську пропаганду).
22. 25-26 червня 1992 р. відбувся Всеукраїнський Православний Собор, який об’єднав УАПЦ і УПЦ в УПЦ Київського патріархату. Предстоятелем Церкви став патріарх Мстислав.
23. Після смерті патріарха Мстислава 11 червня 1993 р., патріархом Київським і всієї Русі-України став митрополит Чернігівський і Сумський Володимир (Романюк).
24. Після смерті патріарха Володимира (14 липня 1995) Священний Синод обрав патріаршим Місцеблюстителем митрополита Філарета.
25. 20-21 жовтня 1995 р. митрополит Філарет обраний Всеукраїнським Помісним Собором патріархом Київським і всієї Русі-України. 22 жовтня відбулась інтронізація патріарха.
26. Але РПЦ не здається і 20 лютого 1997 р. Архієрейський Собор РПЦ оголосив анафему (відлучив від Церкви) Предстоятеля УПЦ Київського Патріархату. Про канонічність цього акту йдеться у пункті 10.
27. Патріарх Філарет, став ініціатором канонізації Київського митрополита Петра Могили. Архієрейський Собор, що відбувся в Київському Володимирському соборі 12 грудня 1996, зачислив митрополита Петра до сонму святих. 24 травня 1997 р. почалося відновлення Золотоверхого Михайлівського монастиря.
28. Що ми чекаємо від предстоятеля РПЦ Кирила (Гундяєва)? Рішення Архієрейського собору РПЦ про дарування УПЦ повної канонічної самостійності – автокефалії. Це буде найкращим його проявом справедливості і милосердя по відношенню до українського народу, значним внеском у розвиток Вселенського Православ’я, у зміцнення дружби між російським і українським народами, у становлення злагоди в українському суспільстві. Так, на наш погляд повинен діяти лауреат міжнародної Ловійської премії миру, присудженої йому в 1993 році Суспільним Комітетом «Мирний форум Ловіїса» за миротворчу діяльність (Фінляндія).
29. Надіємося, що це не про предстоятеля РПЦ Кирила йдеться на одному з сайтів: «Недоброзичливці постійно роздмухують усілякі скандали навколо його імені, зокрема, висувають звинувачення в торгівлі алмазами, нафтою, тютюновими виробами. Деякі ЗМІ називають його «тютюновим митрополитом» і докоряють пристрастю до бізнесу».
30. Будемо сподіватися, що візит патріарха Кирила пройде з користю для нашої держави і нашого народу
©Східний_Погляд

Джерела:
1. Богдан Червак. Член Політради ВО "Свобода"
2. Главред, «Патріарх Кирил: соратники, вороги, захоплення, компромат»
3. Огієнко І. Нариси з історії Української Православної Церкви// Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с.586 – 608.
4. Сабодан
5. Філарет

пʼятницю, 24 липня 2009 р.

Сергій Шелухін – невтомний борець за волю України



Шелухін Сергій Павлович – видатний український громадсько-політичний і державний діяч, правознавець, учений, історик і поет.
Народився С.Шелухін 6 жовтня 1864 року в селі Деньги (Денеги) Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині Черкаська область) в родині дворян. Батько Сергія Павло Якович Шелухін, відставний капітан, походив з козацького роду. Дворянський титул був наданий прадіду Сергія Василеві Кіндратовичу Шолусі у 1795 році за військові заслуги його батька Кіндрата та діда Івана Шолухи, які служили в козацькому війську.
З дитинства хлопчик був допитливим, цікавився своїм родоводом. Навчався на юридичному факультеті Володимирського (Київського) університету. Під час навчання в університеті С.Шелухін був активним учасником національного відродження, членом “української громади”, захищав ідеали незалежної соборної України.
Поетичні твори С.Шелухін друкував під псевдонімом Прокопенко.
Після закінчення університету, працював у судових установах Єлисаветграда, Кам’янця-Подільського, Кишенева, займав посади слідчого судді, згодом – прокурора, почесного судді та члена окружного суду в Одесі.
З 1905 р. він стає активним учасником українського національного руху: виступає безпосереднім організатором одеського товариства “Просвіта” і займається широкою просвітницькою діяльністю; є автором меморандуму про підтримку прав української нації; підтримує діяльність товариства “Українська хата”; напередодні революції очолює Український Революційний Керуючий Комітет в Одесі та пропагує самостійницькі ідеї.
З квітня 1917 р. С.Шелухін стає членом Української Центральної Ради та одним з провідних діячів української партії соціалістів-федералістів. На початку грудня 1917 р. він очолив позапартійну фракцію самостійників в Українській Центральній раді, котра відстоювала ідеали самостійного державного існування України. Займав посади генерального судді УНР, міністра судових справ в уряді В.Голубовича (лютий-квітень 1918 р.). У 1918 р. за сумлінне виконання обов’язків та служіння національній ідеї він отримав чин генерала.
С.Шелухін був головою української делегації на мирних переговорах з РРФСР, членом державного сенату (липень 1918 р.), членом Генерального суду, виконуючим обов’язки міністра юстиції в уряді В.Чехівського (1919 р.). входив до складу української делегації на мирних переговорах у Парижі (1919 р.).
У 1921 р. змушений емігрувати до Чехословаччини, де продовжує активну громадсько-політичну діяльність. Він стає членом Правничого товариства у Празі, а у 1921 р. його було обрано головою Всеукраїнської Національної Ради, опозиційно налаштованої до С.Петлюри.
Перебуваючи в еміграції, С.Шелухін співпрацює з Музеєм визвольної боротьби України в Празі, з Українським соціологічним інститутом, очолює наукову колегію Українського національного музею-архіву. В січні 1923 р. його було обрано головою товариства “Ліга української культури”, він тісно співпрацює з Союзом українських журналістів у Відні, згодом стає почесним членом товариства “Єдність” у Празі. С.Шелухін відстоював ідею організації національної церкви: у 1925 р. його було призначено уповноваженим представником від Української Автокефальної Православної Церкви.
Як учений, професор Шелухін Сергій Павлович багато часу відводив науково-педагогічній роботі: публічно читав реферати на суспільно-політичні теми; працював над теорією походження українського народу; викладав в Українському вільному університеті, де з 1924 р. по 1938 р. очолював кафедру цивільного права, історію українського права; мав студії в Українському педагогічному інституті ім. М.Драгоманова (Прага).
Він є автором ряду праць, які не втратили своєї актуальності й сьогодні: «Руська Правда», «Закупи з «Руської Правди», «Історикоправні підстави української державності», «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів», «Україна» та ін.
У своїх роботах С.Шелухін доводить, що «противники свободи Українського народу, не маючи інших аргументів, використовують … вигадки про існування «Єдиної Руської народності» і не існування Української народності, тенденційне перекручування значення назви «Україна», заперечення існування України й Українського народу як окремої цілості і настроювання проти українського руху…»
(С.Шелухін. Україна. Прага, 1936).
Аналізуючи праці С.Шелухіна, можна виділити основні причини поразки української революції 1917-1920 років: відсутність у діях державної влади правильної політичної орієнтації, орієнтація на чужі політичні сили в 1917 р. спричинила руйнування єдиного фронту національного руху, поглибила непорозуміння між українським народом та національною інтелігенцією, позбавила політичну еліту самостійності у прийнятті важливих державних рішень; низький професійний рівень діяльності української дипломатичної служби, що створило проблеми, пов’язані з визнанням України як незалежної держави на міжнародній світовій арені; відсутність добре організованої української армії; незадовільна правова державна організація та юридична некомпетентність провідних політичних діячів УНР; відсутність в УНР налагодженої інформаційної системи, що сприяло поширенню неправдивої інформації про перебіг політичних процесів в Україні; важке фінансове становище УНР і т.п.
Як це характерно для нашого сьогодення! Коли б наші державні мужі хоча б трохи цікавилися історією боротьби українського народу за самостійність і незалежність України, скільки помилок можна було б уникнути!
У працях С.Шелухіна відслідковуються фактори, які можуть сприяти встановленню незалежної Української держави: державотворцями можуть бути представники політичної еліти, які в своїй роботі будуть керуватися лише національними інтересами; державотворця має характеризувати безкорисна відданість державній ідеї, самостійність у прийнятті рішень, глибокі знання та практичний досвід державотворення, критичний розум, творчість у політичній діяльності, національна свідомість; чітке усвідомлення історично-правових підстав українського народу на реалізацію ідеї самостійного державно-політичного існування.
У одній з останніх свої праць «Україна» (1936 р.) С.П.Шелухін зазначає: «Конче потрібна велика праця над собою, щоб переробити себе на справжніх патріотів, державників, самостійників, демократів, хто соціаліст – на соціальних соціалістів, на свідомих діячів, що йдуть правдивим шляхом патріотизму, викинути з ужитку словесний потік і бутафорію, оперувати науковими аргументами, уникати баламутства, керуватися вимогами моралі і не приймати псевдонауку за науку, демагогії за демократичність, частини за ціле, егоїзму за альтруїзм. Прсті люди, живучи традиціями, вели боротьбу за права і свободу Батьківщини, віддаючи їй і за неї життя своє, а вмирали як патріоти з іменем України в серці й на устах, черпаючи собі сили не з красномовства відчахнутої інтелігенції, а з традицій предків, і слухаючи голосу їх крові з рідної землі, политою тою кров’ю за неї й свободу. Ті, що так умирали, не боролися один прот одного за владу над народом, не творили особистих, групових, партійних інтриг за міністерські портфелі й кількість їх для партії в кабінеті та за вищі посади й вищу платню, не жили з матері України, а жили для матері України, жертвуючи для неї всім – і своєю родиною, і своїм життям. … Слава всім, хто боровся і поліг за волю України!»
Самовіддана і виснажлива праця підірвала здоров’я С.П.Шелухіна, він помер 25 грудня 1938 р. у Празі.
Ім’я С.П.Шелухіна, патріота України й незламного борця за волю українського народу, вічно житиме в серцях українців.
Вічна Слава Героям України!
© Східний Погляд

Джерела:
1. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с.562 – 571.
2. Веб-сторінка: Він вірив у будучину України і жив та працював заради неї

неділю, 5 липня 2009 р.

Володимир Винниченко – український державотворець із Херсонщини





Про В.Винниченка можна ще
прочитати тут >>

Володимир Кирилович Винниченко – людина непростої долі, відомий політичний діяч і письменник, публіцист, справжній патріот України. Народився 28 липня 1880 року в с. Веселий Кут поблизу міста Єлисаветграда Херсонської губернії в робітничо-селянській родині.
Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав з села до міста Єлисаветграду й одружився з удовою Євдокією Павленко, яка від першого шлюбу мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Володимир.
В народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми надзвичайними здібностями, і через те вчителі переконали батьків у необхідності продовження освіти сина. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченні школи Володимира віддали до Єлисаветградської гімназії, де він зустрівся з певними проблемами: учителі, а за ними й гімназисти зустріли хлопця насмішками. Його українська мова, бідна одежа викликали до нього вороже ставлення російських та зрусифікованих дітей. У свідомості Володимира зародилася думка, що на світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих, на тих, що говорять "панською мовою", і тих, з мови яких сміються.
Але малий Володимир міг постояти за себе: його навчання супроводжували бійки з учнями. Протести хлопця проти соціальної та національної нерівності поклали основи його революційності на все життя.
В старших класах гімназії Винниченко бере участь у революційній організації, за що його виключають з гімназії. Але це його не зламало. Він складає екстерном іспит до Златопільської гімназії і отримує "атестат зрілості", який дав йому право у 1901 році вступити на юридичний факультет Київського університету. Невгамовний юнак того ж року створює таємну студентську революційну організацію "Студентська громада", за що у 1902 році був уперше заарештований й посаджений до київської в'язниці. Через декілька місяців за браком доказів Володимира звільняють.
Цього ж року посилає перше своє оповідання "Народний діяч" до "Літературно-Наукового Вісника" в Галичині. Але це оповідання було надруковане лише у 1906 році.
Подальша доля Винниченка позначена переслідуваннями та арештами за революційні переконання, поширення нелегальної літератури та партійну роботу: спочатку у першій Революційній українській партії (РУП), потім в Українській соціал-демократичній партії (УСДРП), яка виокремилася з РУП у 1905 році. РУП першою в ХХ столітті поставила питання про українську державність.
Незважаючи на велику зайнятість, постійні переслідування та арешти, Винниченко вимагає від адміністрації університету допущення до державних іспитів і витримує їх з успіхом.
Після поразки революції 1905 року Винниченко емігрує за кордон. Там він працює в закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздить на Україну в партійних справах.
У 1906 році, мандруючи Україною, пише цілу низку оповідань: "На пристані", "Раб краси", "Уміркований та щирий", "Голод", "Малорос-європеєць", "Ланцюг" та інші. До 1917 року веде активну революційну роботу, пише книги та брошури на революційну тему. В цей період він написав багато творів на соціальні та етичні теми: "Дисгармонія", "Щаблі життя", "Контрасти" та інші. Видає журнал "Промінь" у Москві.
Винниченко-письменник стає особистістю, справжньою подією в українській літературі початку ХХ століття. Його талант найкраще виражається в побудові сюжетів. У своїх нарисах, оповіданнях, драматичних творах, повістях він виводить він виводить живих людей, яким притаманні любов і ненависть, великодушність і заздрість, амбіції і мстивість.
1917 рік застає Винниченка в Москві, звідки він переїжджає на Україну. Тут Винниченко працює на українську революцію: стає одним з організаторів і керівників Центральної Ради Української народної республіки (УНР); очолює делегацію до Петрограду на переговори з російським Тимчасовим урядом; очолює перший уряд Центральної Ради — Генеральний секретаріат. Він же і генеральний секретар внутрішніх справ.
Винниченкові, юристу за фахом, належать всі законодавчі акти УНР. Було проголошено декілька універсалів, але найбільше значення для становлення Української державності мав IV Універсал, яким 22 січня 1918 року була проголошена незалежність України.
29 квітня 1918 року в Україні відбувся державний заколот, в результаті якого до влади прийшов гетьман П. Скоропадський. Керівники поваленої УНР 14 листопада 1918 року утворюють Директорію – керівний орган протигетьманського руху, а вже через місяць повстанські війська ввійшли до Києва. Так була відновлена УНР.
22 січня 1919 року був проголошений Ат Злуки УНР та ЗУНР. Але після цього для молодої держави настали тяжкі часи: з півночі наступали війська більшовицької Росії, на півдні висадилися війська Антанти, з Дону наступала армія генерала А. Денікіна, західні землі окупувала Польща. Україна опинилася в кільці. У лютому 1919 року Директорія залишає Київ, а через деякий час В.Винниченко емігрує за кордон. Як представник групи лівих соціалістів за кордоном намагався домовитися з урядом В.Леніна про самостійність України, але переговори пройшли безрезультатно.
У квітні 1920 року В.Винниченко повертається в Україну. Він робить спробу співпрацювати з більшовиками, але V Всеукраїнський з’їзд оголошує його ворогом народу.
Знову еміграція: Чехія, Німеччина, Прага. У лютому 1925 року переїздить до Франції (Париж‎). Весь цей час В.Винниченко не покидає свою літературну діяльність. Надзвичайно популярною за кордоном була драматургія В.Винниченка. П’єси «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Гріх» перекладено німецькою та іншими мовами і поставлено на сценах багатьох Європейських країн. Його п’єси ставились у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Чернівцях, Москві, Саратові, Тифлісі, Ростові-на-Дону, Баку та інших містах СРСР.
З 1934 року живе у хуторі поблизу міста Мужен. Від цієї дати В. Винниченко жив у своєму хуторі з короткими виїздами до Парижа й Праги аж до кінця свого життя. Під час війни він не мав змоги виїхати з голодного департаменту Альп-Марітім і під постійною загрозою арешту та депортації німцями допомагав, як міг, тим, що ховались від німецьких окупантів.
Роки війни надірвали вже ослаблене здоров'я Винниченка. Він помер 6 березня 1951 року. Прах видатного українського діяча, творця Української держави покоїться на цвинтарі французького міста Мужен.
Перебуваючи за кордоном, В. Винниченко ізолювався від активного українського політичного життя, але свої погляди на становлення державності України він виклав у багатьох своїх працях, які надзвичайно актуальні і по сьогоднішній день: «Відродження нації», «Революція в небезпеці», «Заповіт борцям за визволення» тощо.

суботу, 4 липня 2009 р.

"За референдум. Ініціатива Арсенія Яценюка"

Цими вихідними на вулицях багатьох українських міст з'явилися молоді люди, які пропонували перехожим газету-листівку - "За референдум. Ініціатива Арсенія Яценюка".
Матеріали цієї газети-листівки взяті з сайту А.Яценюка "Фронт змін".
На наш погляд, цікаві думки висловлює у деяких своїх публікаціях відомий молодий політик щодо внесення змін до Основного Закону України. Подаємо дві такі публікації.


1. «Захист від дурня»

26.06.2009 Арсеній Яценюк, УНІАН

«Захистом від дурня» технарі називають дії, що запобігають випадковому або навмисному втручанню ззовні в роботу будь-якого складного механізму. Якщо в якогось цікавого самодєлкіна з трьома класами освіти і викруткою в руках раптом виникне спокуса зламати корпус, наприклад, телескопа і подлубатися в його лінзах, щоб поліпшити видимість, то шанси на подібне втручання повинні бути зведені до мінімуму - умільцеві доведеться довго боротися зі складною клямкою, що не дасть дістатися до нутрощів приладу. З найпростішою формою «захисту від дурня» ми стикаємося щодня. Працюючи на комп`ютері, ви не можете змінити файл або якусь програму, вимкнути системний блок без того, що б машина ввічливо не запитала: «Ви впевнені в здійснюваній дії?». І лише після того, як ви підтвердите свій намір, машина її виконає. На кшталт того, що не будь дурнем – двічі подумай, а потім роби.

Конституція – складний механізм, що регулює основні сфери життя держави, визначає права й обов`язки її громадян і посадових осіб, формує систему важелів і противаг між гілками влади. Природно, що в такого механізму повинна бути надійна система захисту від некомпетентного або умисного втручання. Як показали нещодавні події, в нашій Конституції «захист від дурня» практично не працює.

Адже що відбулося зовсім недавно? Лідери двох найбільших парламентських партій, прикриваючись гаслами про порятунок Вітчизни в умовах світової кризи, затіяли конституційний переворот. Пішли на це тільки тому, що процедура змін до Конституції сьогодні фактично повністю віддана на відкуп Верховній Раді і її головним гравцям. Адже навіть судді Конституційного Суду, які повинні будуть зробити експертизу проекту Основного Закону, сьогодні, по суті, є заручниками парламентських інтриг. У такій ситуації можливі найнеймовірніші для конституційного процесу речі.

Чого коштувала одна норма проекту, що просочився у ЗМІ, щодо нової системи обрання Верховної Ради! Нам, громадянам України, пропонували двічі голосувати за партійні списки. Після першого туру з числа партій, що пройшли у Раду нам пропонували проголосувати вже тільки за дві, що набрали найбільшу кількість голосів. У першому турі всі партії були рівні, але у другому дві ставали «равніші» за решту! Партія-переможниця другого туру отримувала більшість у парламенті – 226 місць, а решту автоматично зараховували в опозицію. По суті, порушувався один з основних принципів парламентаризму – пропорційне представництво громадян в головному законодавчому органі країни перетворювалося на порожній звук. А як вам норма про те, що лідер партії парламентської більшості автоматично висувається на пост прем`єра? А як же інакше, адже переможець отримує все!

Друга «найрівніша» партія теж не пасла задніх – без неї не можна було вибрати президента в парламенті (за нього повинні були проголосувати дві третини депутатів). Отже в Конституції, по суті, можна було залишати порожні графи проти вищих державних посад, і «найрівніші» депутати вписували б імена своїх лідерів. І таких «прозорих натяків» в ПриБЮТівському проекті Основного Закону країни було чимало. Де можна оскаржити партійні рішення й акти президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів? Тільки в одному суді країни - Апеляційному суді міста Києва! Чом би одразу не вписати в Конституцію партійні квоти двох «найрівніших» партій, за якими туди призначатимуться судді?! За що можна позбавити ліцензії будь-який телеканал країни? За «дезинформацію суспільства»! То чом би одразу не вписати назви каналів, які щоб уникнути «дезинформації» повинні бути передані в надійні руки «найрівніших» партійців?! І таких прикладів безліч. Не Основний Закон країни, а якийсь шлюбний контракт між БЮТом і Партією регіонів! І якби широка ПриБЮТівськая коаліція відбулася й нова редакцію була прийнята, то нам, громадянам України, довелося б виконувати умови цього контракту. При тому, що термін його дії депутати збиралися встановити без нашої згоди, заднім числом – просто продовжуючи власні повноваження принамні ще на два роки. Фактично, до Конституції вписали імена прем`єра, президента і чотирьохсот п`ятдесяти депутатів. Таку конституційну реформу можна порівняти тільки з крадіжкою – у нас хотіли вкрасти країну! Не вийшло. Але чи надовго?

Ось тут саме час обмовитися – я принципово не проти можливості зміни чинної Конституції. Можливість із часом змінювати Основний Закон країни є одним з основних принципів світового конституційного права. Створюючи конституції, їх автори чудово розуміли – ніщо на цьому світі не вічне. У статті 28 конституцій Франції 1793 року було записано: «Народ завжди зберігає за собою право перегляду, перетворення і зміни своїй конституції. Жодне покоління не може підпорядкувати своїм законам покоління майбутні».

Але всі зміни повинні бути чітко вивірені, зважені і протестовані на предмет їх відповідності інтересам суспільства, а не окремих партій та їх спонсорів. І, звісно, зміни до Конституції не можуть вноситися на догоду політичній кон’юнктурі або відповідно до рейтингових показників найбільших учасників виборчого процесу. Не можна щоразу змінювати Основний Закон перед черговими президентськими виборами – країні потрібна конституційна стабільність! У нашої Конституції повинен бути надійний «захист від дурня».

Будь-який студент-юрист, який прослухав курс конституційного права зарубіжних країн, підтвердить, що в ньому є навіть особливий термін – «жорсткість писаної конституції». Він умовний – це все ж таки юриспруденція, а не інженерний предмет «опір матеріалів» – але достатньо показовий. Пам`ятаю майже дослівно: «До жорстких конституцій належать ті, що змінюються парламентом одного і того ж скликання кваліфікованою більшістю в палаті або палатах, і конституції, змінні повторним голосуванням через певний термін, але парламентом того ж скликання. До таких конституцій можна віднести німецький Основний закон, змінний рішенням 2/3 голосів в кожній із двох законодавчих палат”.

І ще: “Якщо ж потрібне затвердження змін на референдумі або голосування в парламенті наступного скликання, або затвердження поправок органами суб`єктів федерації, або застосування будь-яких інших процедур, що ратифікують внесені зміни, то такі конституції можна віднести до наджорстких”. Наджорсткі – конституції сучасної Японії (1947 р.) і Данії (1953 р.) - у них досі не було внесено жодної поправки. Сюди ж можна додати й конституції Франції, Ірландії, США. В американську, яку вважають класичною для сучасного розуміння конституцією, за більш ніж 200-річну її історію було внесено всього 27 поправок. Перші десять – знаменитий «Білль про права».

Очевидно, для нашої країни, що продовжує формуватися, має недобудовану політичну систему та яскраво виражений декоративний характер політичних партій, жорсткість і стійкість Конституції явно недостатня. На жаль, наша Конституція – «пластилінова». У чому не досконалий наш механізм зміни Основного Закону? Він цілком і повністю залежить від Ради і партій, що її формують. Наші парламентські партії – є радше бізнес-проектами, ніж ідеологічними організаціями з серйозними демократичними традиціями. У лідерів цих партій і їхніх інвесторів завжди є спокуса – використати отриману від виборців владу, м`яко кажучи, не за призначенням. Якщо брати дрібно, то «відпиляти» шматок від бюджету, провести «потрібний» закон для підтримки власного бізнесу. А якщо по-крупному – то змінити Конституцію. Або не змінювати її, якщо це не вигідно депутатам. Пам`ятаєте конституційний референдум 2000 року, де ми серед іншого проголосували за скасування депутатської недоторканності? Депутати успішно проігнорували результати нашого тодішнього волевиявлення – не зібрали потрібної кількості голосів для внесення змін до Конституції.

Свого часу я п`ять разів ставив на голосування Верховної Ради питання про зняття депутатської недоторканості. І лише з п`ятого разу було набрано необхідні 226 голосів, з урахуванням мого голосу. Сьогодні є серйозні підстави вважати, що необхідних для внесення відповідних змін до Конституції 300 голосів не набереться ніколи. Таким чином, владу народу ігнорували і продовжують ігнорувати.

Я не технар, я - політик, але для мене очевидно – «захист від дурня» нашої Конституції, механізм її змін в обхід думки громадян країни треба змінювати. Новим «захистом від дурня» нашої Конституції повинен стати референдум. Я впевнений, що на ньому ми повинні обговорити три тези:

- Будь-які конституційні зміни повинні прийматися лише після винесення на загальнонародний референдум, за результатами широкого громадського обговорення.

- Необхідно добитися гарантій, що у разі проведення референдуму всі прийняті зміни будуть внесені до тексту Основного Закону. Політики мають нести персональну відповідальність за втілення прийнятих під час референдуму змін.

- А ще необхідно на референдумі внести до Конституції норму, згідно з якою терміни проведення всіх виборів мають бути визначені лише Основним Законом і прописані так, щоб жоден політик, який хоче самовільно продовжити свої повноваження, не міг би цього зробити.

Чому референдум? Це пряма форма народовладдя і конституційних змін, передбачена світовим досвідом конституційного права. До того ж, у нашій ситуації, коли більшість інститутів влади у країні працюють тільки самі на себе, навряд чи їх можна назвати здоровими і здатними до дій на користь громадян України. Отже референдум, від результатів якого не можна буде відмахнутися, треба зробити нормою.

Чому я пропоную провести референдум зараз? Конституцію треба навчитися виконувати, і це – перше завдання громадян і політиків. Навчитися змінювати Конституцію – це окреме і складне завдання. Проблеми нашої країни – не в Конституції, а в політиках, що не виконують Конституцію. Такі політики вважають,що можна легко змінити Основний Закон заради захоплення влади.

Вважаю, що нам усім досить таємних переговорів у захищених від прослуховування кімнатах і шлюбних контрактів мегапартий. Розумію, що нам потрібен реальний механізм народовладдя, а не чергова спроба підкрутити щось гаєчним ключем в Основному Законі на користь тих чи інших політиків. Лише загальнонародний референдум зможе стати для нашої Конституції найжорсткішим «захистом від дурня».

2. Як зупинити конституційне шахрайство

18.06.2009 Арсеній Яценюк, для Української правди

Політична брехня давно нікого не дивує в Україні. Але цинізм організаторів переговорного процесу між Партією Регіонів і Блоком Юлії Тимошенко знищив останні залишки довіри до політичних сил.

Близько року дві найбільші політичні сили вели таємні переговори. Публічно говорили тільки про те, що переговори тривають і натякали на можливість створення нової коаліції. Кілька тижнів тому про ці перемовини дізналася вся країна. З'ясувалося, що метою перемовників було не лише створення широкої коаліції, але й внесення змін до Конституції. Але навіть після того як історія отримала скандальний розголос, деталі коаліційних домовленостей та змін в Основний Закон України від людей продовжують приховувати.

Так діють вуличні шахраї, які перекочують наперстки на очах роззяв, але ніколи не показують кульки. Тільки вуличними злочинцями займається міліція. Але хто може поставити на місце могутні політичні сили? І як запобігти реальній небезпеці узурпації влади?

Загроза не зникла

4 червня в авторитетних ЗМІ таки з'явився варіант змін до Конституції. Цей проект, за задумом сторін, повинна була прийняти Верховна Рада – та сама, котрій сьогодні не довіряють 98% українців.

Оприлюднений текст показав: після довгих переговорів сторони впритул підійшли до злочинної змови: про передачу на 10 років всієї влади в державі двом партіям, а точніше - тіньовим групам впливу, які прикриваються своїми політичними лідерами.

5 червня змовники зробили перший крок до зміни Основного Закону. Практично без обговорення 296 депутатів Партії Регіонів, БЮТ і Комуністичної партії проголосували за новий Закон про референдум. Відповідно до нової редакції, на референдум можна виносити тільки одне питання. Значить, обговорювати деталі змін до Конституції з народом стало вже неможливо.

Щоправда, завершити тайний план про розділ влади не вдалося. Тепер змовники все заперечують. Обидві сторони стверджують, що не є авторами оприлюдненого пресою варіанта конституційних змін. Мовляв, у них є свої власні, демократичні, законопроекти. Однак, їх ніхто з учасників перемовин досі не пред'явив громадськості. Швидше за все, тому що інших документів просто немає. Змовників видав Володимир Литвин, який раніше публічно підтримав широку коаліцію. Він стверджує, що оприлюднений в ЗМІ текст - справжній, від першого до останнього слова.

Виникає багато запитань до учасників перемовин. Громадяни повинні знати, кому і чому вигідно обирати Президента в парламенті, хто планував продовжити повноваження нинішньої Верховної Ради. Потребують відповідей і багато інших запитань. Але за пошуком винних важливо не втратити суті того, що відбувається. Важливо усвідомити, що загроза узурпації влади в Україні не зникла.

Це правда, що всі політики прагнуть влади. Більшість з них не бажає звітувати перед народом. Частина - взагалі готова на все заради досягнення своїх цілей. В світовій історії є чимало тому прикладів.

Злочинна змова не відбулася. Деякі політики в останній момент все ж таки злякалися відповідальності перед народом за свої дії. Нас з вами щодня бомбардують десятками повідомлень про політичний процес, які не викликають у більшості людей нічого, крім огиди й апатії. Вони хочуть, щоб ми відвернулися від політики, не цікавилися нею. За завісою загального розчарування й байдужості вони хочуть вершити свої справи. Головна небезпека виходить не від Тимошенко, Ющенка або Януковича. Саме від нашої з вами активної позиції залежить:

- чи залишиться народ єдиним джерелом влади в цій країні,

- кому буде служити держава - народу або тіньовим структурам,

- чи стануть будь-коли партії інструментом захисту інтересів народу чи залишаться засобом просування вузькокорпоративних інтересів.

Я переконаний - всі конструктивні сили повинні приєднатися до моєї ініціативи з проведення референдуму для захисту Конституції і гарантій конституційної стабільності.

Конституційний обман

Проект змін Конституції був виписаний на догоду приватним інтересам окремих груп впливу. Майже за кожною з новел стоїть конкретний інтерес.

Остаточні результати виборів до Верховної Ради визначаються у другому турі, в якому беруть участь дві політичні партії, які набрали найбільшу кількість голосів виборців?

Усі знають, про які дві партії ідеться.

Партія, яка перемогла в другому турі голосування, незалежно від кількості голосів виборців, отримує абсолютну більшість у парламенті, всупереч духу демократії та принципу пропорційності, а з решти фракцій в обов'язковому порядку формується опозиція?

Кожен школяр скаже, які партії виграють від цього.

На посаду Прем'єр-міністра висувається кандидатура лідера політичної партії, яка стала більшістю?

Чи є у вас сумніви, під кого це написано?

Рішення політичних партій та індивідуальні акти Президента, Верховної Ради, Кабінету міністрів можна оскаржити тільки в апеляційному суді міста Києва?

Хто сумнівається, кому дістанеться контроль над цим судом?

Дізнання та досудове слідство будуть здійснюватися десятком різних відомств без взаємного узгодження? Як ви гадаєте, хто очолить ці відомства з повноваженнями прокуратури при повній відсутності громадського контролю? І цю норму хочуть закріпити назавжди!

Частину держави взагалі хочуть вивести з-під громадського контролю. У проекті проглядається образ нової, сильної і безконтрольної, гілки влади - назвемо її "судово-виборчою". Адже згідно з проектом, не можна оскаржити в судових інстанціях рішення, діяльність або бездіяльність будь-якої виборчої комісії. Скаржитися можна тільки в Центральну виборчу комісію.

До речі, згідно проекту конституційних змін, кандидати в члени Центральної виборчої комісії та територіальних комісій повинні мати юридичну освіту і величезний стаж юридичної практики. А відбиратися вони мають системою територіальних кваліфікаційно-дисциплінарних комісій на чолі з Вищою кваліфікаційно-дисциплінарною комісією України.

На засіданні цієї комісії обираються судді апеляційних судів і Верховного суду України. Рішення Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії України є остаточними і не підлягають оскарженню в судових інстанціях.

Як ви думаєте, якому заслуженому юристу України дістанеться контроль над цим органом?

Замість кульгавої пострадянської влади нам пропонують спорудити систему за латиноамериканським зразком. Замість анархії десятків партій, в яких списки купуються і продаються, пропонують віддати всю владу в країні двом безконтрольним мегапартіям, а точніше - групам, які їх контролюють.

Замість реформи правоохоронної сфери пропонують створити поліцейську державу. Замість свавілля і беззаконня в судовій системі пропонують свавілля і беззаконня одного-двох керівників судової системи. Фактично, мова йде про заміну державної влади особистою владою незмінних політичних лідерів.

Я радий, що не всі піддалися на солодкі вмовляння політичних банкрутів, які за допомогою радикальних конституційних змін хотіли утримати владу, яка іде з рук, ціною її повної делегітимізаціі.

Запобігти узурпації

Сьогодні немає гарантії, що узурпувати владу не спробують ще раз, до або після президентських виборів. І Янукович, і Тимошенко, і Ющенко знову заявляють, що потрібно міняти Конституцію, і міняти негайно. Вони мотивують це тим, що необхідно рятувати країну від кризи. Але я переконаний: в умовах політичної і економічної кризи, напередодні старту президентської виборчої кампанії такі ініціативи, навпаки, остаточно дестабілізують ситуацію в країні.

Ми цього не допустимо.

Історія, як відомо, повторюється. У 2004 році зміни до Конституції вносилися прямо під час президентських виборів, і сьогодні ми спостерігаємо фактично те ж саме. Ми повинні раз і назавжди припинити цей цирк на політичній арені. Ми повинні раз і назавжди поставити крапку на спробах шахраювати за рахунок Основного Закону, за рахунок гідності та громадянських прав українців.

Я переконаний - найближчим часом потрібно усунути будь-які лазівки, які дозволять політикам і в майбутньому спекулювати на Конституції.

В Україні намічається порочна політична традиція - міняти Конституцію перед кожними виборами, коли зміни безпосередньо впливають на їх результат. Це симптом глибокої хвороби держави.

Сьогодні я категорично проти будь-яких конституційних змін.

Більшість політиків і експертів погоджуються, що в нинішній редакції Основного Закону є недоліки. Але політики не повинні перекроювати Конституцію під себе. Політики не повинні приймати рішення про скасування або перенесення виборів за кілька місяців до них лише тому, що хтось боїться втратити владу. Те, якою повинна бути Конституція, вирішить тільки народ України.

Я переконаний:

- Будь-які конституційні зміни повинні прийматися тільки після винесення на загальнонародний референдум, після широкого громадського обговорення.

- Необхідно гарантувати, що в разі проведення референдуму прийняті зміни будуть включені в текст Основного Закону. Політики повинні нести персональну відповідальність за втілення прийнятих під час референдуму змін.

- Терміни проведення всіх виборів повинні бути гарантовані Конституцією. Вони повинні бути чітко прописані таким чином, щоб жоден політик, який хоче самовільно продовжити свої повноваження, не міг би цього зробити.

Я ініціюю референдум з цих питань невідкладно. Закликаю всіх громадян підтримати наш референдум. Це й стане справжнім проявом національного єднання і політичного консенсусу.

Наша спільна мета - встановити в Україні конституційну стабільність.
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...