З Новим роком!

Рік Новий - казковий час,
Хай порадує він вас!
Хай добром зустріне зрання,
Тож приймайте привітання:
Будьте мудрі та здорові,
Щастя, радощів й любові,
Я бажаю вам багато,
Щоб життя було, як свято!
З Новим 2010 роком!

Ідейно-політичні засади ОУН на виборах Президента України 2010 року

21 жовтня 2009 року "Народна правда" (Артем Циганок) опублікувала передвиборче звернення до національно-свідомих громадян України. Подаємо його нижче.

Провід Українських Націоналістів доводить до відома членства ОУН та націоналістичних формацій та широкого загалу Ідейні засади ОУН у виборах Президента України 17 січня 2010 року.
Організація Українських Націоналістів підтримуватиме кандидата у Президенти України, програма якого відповідає таким ідейно-політичним засадам.

У внутрішній політиці найважливішим вважаємо:

1. Прагнення кандидата у Президенти розбудувати Українську національну державу на своїй етнічній території з урахуванням історичних реалій, поваги до територіальної цілісності та непорушності існуючих державних кордонів.

2. Готовність кандидата у Президенти ініціювати скликання Конституційної Асамблеї для прийняття нової Конституції України.

3. Збереження у державі президентсько-парламентської форми правління.

4. Збалансування функцій та повноважень різних гілок влади з метою уникнення появи неконституційних центрів державного впливу.

5. Використання національно-свідомих кадрів у системі державного управління.

6. Удосконалення виборчого законодавства задля реалізації справжнього народовладдя.

7. Забезпечення функціонування української мови як державної та її безперешкодне використання як засобу спілкування та інформаційного забезпечення у всіх сферах державного і суспільного життя. Передбачити правову відповідальність за порушення законів про державність української мови.

8. Введення системи іспитів з української
мови, історії та Конституції України для набуття українського громадянства та прийняття на державну службу.

9. Введення графи "національність" у паспорт та інші документи, що посвідчують і характеризують особу.

10. Збереження в Україні єдиного громадянства. Забезпечення закордонним українцям певних пільг при набутті громадянства та навчанні дітей у вищих навчальних закладах.

11.Визнання на державному рівні статусу учасника визвольних змагань за всіма, хто боровся за незалежність України і державність української нації.

12. Зміцнення обороноздатності Української держави. Професіоналізація та переозброєння Збройних Сил України сучасними видами озброєнь з метою забезпечення надійного захисту суверенітету і територіальної цілісності держави.

Зовнішня політика України має базуватися на таких основних засадах:

1. Визначальним напрямком зовнішньої політики України має стати опора на власні сили, зміцнення й утвердження Української національної держави.

2. Україна може входити тільки в ті безпекові чи економічні об'єднання, функціонування яких відповідає національним інтересам.

3. Покладаючись на власні сили українського народу, використовувати кожний сприятливий момент кон'юнктури міжнародного становища для посилення позицій та підвищення авторитету нашої держави на міжнародній арені.

4. Послідовно зміцнювати політичні, економічні та культурні зв'язки з країнами Заходу, забезпечуючи природнє повернення України до Спільноти європейських держав.

5. Забезпечити повернення історичної, культурної та інтелектуальної спадщини, привласненої Російською та іншими державами.

6. Відновити переговори з Російською Федерацією щодо української частки майна колишнього СРСР за кордоном та урегулювання проблеми вкладів громадян до Ощадбанку колишнього СРСР.

7. Відповідно до міжнародних правових норм провести делімітацію і демаркацію кордону з Росією, включаючи і морські кордони.

8. Забезпечити державний захист громадян України та закордонних українців в усіх куточках Землі.

9. Домагатися від Росії та інших країн, де компактно проживають українці, збереження їх культурної ідентичності, зокрема, всебічного розввитку української мови, національних освітніх, культурних та інформаційних програм.

Організація Українських Націоналістів за жодних обставин не підтримуватиме тих кандидатів у Президенти України, які:

• у своїй програмі і політичній практиці ігнорують принципи національного державотворення;

• виступають за надання російській мові статусу другої державної чи "офіційної";

• заперечують європейське майбутнє Української держави;

• виступають проти державного визнання боротьби ОУН і УПА, інших українських збройних формувань, що змагалися за незалежність України;

• домагаються включення України у геополітичні об'єднання, що ставлять за мету відновлення у різних формах Російської імперії чи колишнього Радянського Союзу;

• виступають проти принципу соборності українських земель у єдиній унітарній самостійній державі;

• зневажають українські культурні і духовні цінності, історію і традиції українського народу;

• не визнають права українців на власну помісну Церкву.

Ухвала ПУН від 26.09.2009 з питання виборів-2010

«І горів, і яснів, і страждав, і вмирав він для неї!» Пам'яті борця за волю українського народу Степану Бандері присвячується

50 років тому 15 жовтня 1959 року перестало битися серце Степана Бандери – полум’яного борця за незалежність і державність України.
Поставив свічку і прочитав молитву за нього у Свято-Георгіївському православному храмі. Хоча він був греко-католиком, але Бог - єдиний - почує наші молитви.
Що ще можна зробити задля збереження пам'яті про нього?
Сказати правду про нього, відкинути брехню і міфи, якими супроводжується ще й до цього часу його ім'я.
Головною метою його життя була Україна.
Нижче подаю з деякими змінами статтю, яку я вчора опублікував на сайті "Народна правда".

Степан Андрійович Бандера – видатний політичний діяч першої половини ХХ століття, безстрашний борець за державність України, один з лідерів українського національного визвольного руху, голова проводу (керівництва) революційної гілки ОУН.

Постать С. Бандери – безкомпромісного борця за свободу свого народу і за звільнення своєї країни від іноземних поневолювачів – лякала більшовицьких лідерів. Ще у 30-х роках, коли, завдяки проведеним Оунівцями акціям і наступним судовим процесам, по світу розійшлася правда про вчинений більшовиками в радянській Україні голод, С. Бандера став ворогом номер один для керівництва СРСР. З того часу радянські пропагандисти (безродні, даниленки, дмитруки, довгані, дубини, римаренки та ін.) в комуністичній пресі («Правда Украины», «Радянська Україна» та ін.) не скупилися на негативні слова, даючи характеристику С. Бандері: патологічний вбивця і переконаний фашист, агент гітлерівських спецслужб і майстер «чорних справ», авантюрист і провокатор, розбійник і грабіжник. Йому приписують зраду (не уточнюючи кому він зраджував) і ненависть до народів інших національностей, комплекс фізичної неповноцінності («этот с детства болезненный человек», «этот низкорослый юноша») і кар'єризм («честолюбивый недоучившийся агроном, не имевший еще никаких заслуг перед движением, поставил своей целью вывести из руководства ОУН Е. Коновальца»).

У яких тільки мислимих і немислимих гріхах його не звинувачували?!

Яким же він був, Степан Бандера?

Народився С. Бандера 1 січня 1909 року в с. Старий Угринів поблизу Калуша (нині Івано-Франківська область). Батько Степана, Андрій, був греко-католицьким священиком родом із Стрия, а мати – Мирослава – дочка священика В. Глодзінського з Старого Угринова. Сім’я А. Бандери була багатодітною.

Світогляд Степана формувався з раннього дитинства: у будинку батьків часто збиралися активні учасники національного руху Галичини. Великий вплив на формування патріотичних поглядів хлопця мали його дядьки – брати матері, відомі громадські та політичні діячі: Павло Глодзінський, Ярослав Весоловський.

Хвилюючі події відродження і відбудови української держави справили сильне враження на десятирічного хлопця. Як він зазначає в автобіографії, «особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомості мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народною Республікою в одну державу, в січні 1919 р.»

Початкову освіту Степан разом з сестрами і братами отримав у домі батьків. У 1919 році батьки віддають Степана до Стрийської гімназії. Галичина у той час перебувала під владою Польщі, яка наполегливо проводила політику полонізації. У полонізованих навчальних закладах із старшокласників почали формуватися підпільні учнівські групи опору, якими керувала Українська військова організація (УВО) на чолі з Є. Коновальцем. Степан уже з п’ятого класу бере активну участь у їхній діяльності. Активна громадська робота не перешкоджає Степану добре навчатися у гімназії.

Певний досвід громадської роботи С. Бандера отримав також у легальних юнацьких скаутських організаціях: ім. кн. Ярослава Осмомисла та у «Загоні Червона Калина». Із «Загону Червона Калина» вийшло чимало видатних діячів Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).

Польська поліція слідкувала за активними діями галицького юнака, тому, після закінчення Степаном гімназії у 1927 році, йому було відмовлено у видачі закордонного паспорта для від’їзду до Чехії (місто Подєбради) на навчання в Українській господарській академії. Це не схвилювало юнака: він займається господарством, культурно-освітньою діяльністю у рідному селі, керує хором та театральним гуртком, засновує спортивне товариство «Луг» і проводить підпільну роботу по лінії УВО у довколишніх селах.

З 1928 року по 1934 рік С. Бандера навчається на агрономічному відділі Високої політехнічної школи (Львівський політехнічний інститут), але через ув’язнення за політичну діяльність диплома він так і не отримав. Навчаючись у Львові і маючи досвід революційної роботи, С. Бандера стає активним членом ОУН і керівником відділу з поширення підпільної літератури, частина якої видавалася за межами Польщі («Сурма», «Розбудова нації» та ін), а частина («Юнак», «Бюлетень Крайової екзекутиви ОУН та ЗУЗ») – у Галичині.

З 1931 року С. Бандера входить до складу Крайової екзекутиви (виконавчого органу) ОУН і очолює відділ пропаганди у Західній Україні. Незважаючи на молодість, він зумів підняти пропагандистську діяльність ОУН на високий рівень: ідеї націоналізму пропагувались не лише серед української інтелігенції та студентства, а й серед широких мас населення. Для цього використовувалися панахиди, святкові маніфестації, вшанування пам’яті загиблих героїв у дні національних свят, антимонопольні акції (відмова українців від алкогольних напоїв та тютюну польського виробництва), шкільні акції (проти скорочення шкіл з українською мовою навчання, проти навчання польською мовою та проти призначення вчителів-поляків).

У 1932 році С. Бандера стає заступником, а влітку 1933 року, у віці 24-х років, провідником Крайової екзекутиви ОУН.

З метою привернення уваги світової громадськості до проблеми українців Галичини та Східної України, С. Бандера змінює тактику діяльності ОУН і розпочинає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади та більшовиків. 21 жовтня 1933 року в консульстві СРСР (Львів) був застрелений співробітник ДПУ А. Майлов студентом Львівського університету М. Лемиком, який тут же здався поліції і заявив, що помстився за штучний голодомор, який влаштували більшовики в Україні. Судовий процес над ним показав на весь світ, що голодомор в Україні – дійсний факт, що замовчується як більшовицькою і польською пресою, так і офіційною владою обох країн.

У 1934 році відбулося політичне вбивство Г. Мацейком польського міністра внутрішніх справ, генерала Б. Пєрацького як помста за «умиротворення» в Галичині 1930 року.

У 1935-36 рр. у Варшаві тривав судовий процес над дванадцятьма членами ОУН, яких звинувачували у співучасті у вбивстві Б. Пєрацького. Підсудні поводилися сміливо, по-геройськи: відмовлялися відповідати польською мовою, віталися словами «Слава Україні!». За вироком суду С. Бандера та два його товариша отримали довічне ув’язнення.

Після варшавського процесу у травні 1936 року розпочався львівський процес за справою вбивства двох агентів польської поліції. Перед судом на цей раз постало 27 осіб, яких звинувачували у належності до ОУН. На суді С. Бандера, пояснюючи мету та шляхи боротьби проти більшовизму, заявив: «ОУН виступає проти більшовизму тому, що більшовизм – це система, за допомогою якої Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність… Більшовизм методами фізичного знищення бореться на східноукраїнських землях із українським народом, а саме – масовими розстрілами у підземеллях ГПУ, знищенням голодом мільйонів людей та постійними засланнями до Сибіру, на Соловки… Більшовики застосовують фізичні методи, тому і ми застосовуємо у боротьбі з ними фізичні методи…». Його знову засудили на довічне ув’язнення.

Варшавський та львівський судові процеси широко висвітлювалися в пресі, тому ім’я Степана Бандери стало популярним та загальновідомим, а через гідну поведінку членів ОУН на обох судових процесах значно зріс її авторитет на західноукраїнських землях.

У в’язниці С. Бандера просидів до вересня 1939 року. Після нападу Німеччини на Польщу із польських в’язниць були звільнені українські політв’язні. З Бреста разом з іншими Оунівцями С. Бандера пішки добирається до Львова. Тут він налагоджує зв’язки з осередками ОУН, розробляє стратегію майбутньої боротьби і нелегально переходить німецько-радянський кордон. Прибувши до Кракова, активно включається в політичне життя.

Ще до звільнення С. Бандери з тюрми, після вбивства у 1938 році Є. Коновальця, в ОУН виникла суперечка щодо тактики ведення боротьби. Наступника Є. Коновальця – А. Мельника – звинуватили у пасивності дій та за надмірну опору на іноземні держави. Галицькі радикально настроєні Оунівці підтримували діяльного і вольового С. Бандеру. У 1940 році відбувся розкол ОУН на дві фракції: ОУН-бандерівці та ОУН-мельниківці. Чвари між двома фракціями завдали великої шкоди українському національно-визвольному рухові. Вони послабили моральний авторитет ОУН.

Пізніше, у повоєнні часи, цим розколом ОУН досить вправно скористались енкаведисти та кагебісти, які досить уміло «зіштовхували» ці дві фракції між собою для взаємознищення.

Перед початком німецько-радянської війни С. Бандера ініціює створення Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність. Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 року проголошено Акт відновлення Української держави у Львові, але це не входило у плани Німеччини, тому Гітлер доручив своїй поліції негайно ліквідувати цю «змову українських самостійників». Німці заарештували С. Бандеру вже через декілька днів після проголошення Акту відновлення Української держави. Німецьким в'язнем у концтаборі «Заксенхаузен» був Степан Бандера до грудня 1944 р. Тоді було звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з ув'язнення з метою приєднати ОУН і УПА до німецьких військ, як союзника проти Москви. Першою умовою С. Бандера поставив визнання Акта відновлення Української держави та створення окремої від німецьких збройних сил української армії. Оскільки німці не погодилися визнати незалежність України, то німецьку пропозицію Степан Бандера рішуче відкинув і на співпрацю не пішов.

Подальші роки його життя стали часом боротьби та важкої праці за межами України, задля якої він «і горів, і яснів, і страждав, і вмирав…».

У повоєнні роки радянські спецоргани декілька разів пробували фізично знищити головного провідника ОУН, але служба безпеки ОУН виявляла засланих до Німеччини агентів Кремля і попереджувала вбивство. Було повідомлення і про підготовку нового замаху зі застосуванням «нового виду зброї», але вимагалась надто велика сума грошей. С. Бандера не погодився на такі витрати.

А 15 жовтня 1959 року його не стало. Причиною смерті стало отруєння синильною кислотою. Його безпосередній вбивця – Б. Ліщинський – сам здався американській поліції Західного Берліна у 1961 році, заявивши, що він є співробітником КДБ і діяв за наказом цієї організації.

50 років тому перестало битися серце С. Бандери – полум’яного борця за незалежність і державність України. Світла пам'ять про видатного політичного діяча, славного сина українського народу ніколи не згасне у наших серцях!

Слава Україні!

Слава Героям України!

Державний Прапор України як символ миру і добра

Прапор Руси повіває
Синьо-жовтий, злотом тканий,
А на нім завіт сіяє
Мономахом ще нам даний.
Гей! Єднайтесь рідні діти,
Бо в єдності наша сила –
Єдність може лиш злучити,
Що незгода розлучила…
М.Рус

Після провалу в Москві серпневого путчу 1991 року 23 серпня група народних депутатів України внесла блакитно-жовте знамено у сесійну залу Верховної Ради тоді ще УРСР, яке всі депутати зустріли стоячи і тривалими аплодисментами, а наступного дня – 24 серпня, – Верховна Рада проголосила Акт про незалежність України. З цього дня над будинком Верховної Ради замайорів синьо-жовтий прапор. А невдовзі, 1 грудня 1991 року, після всенародного референдуму на політичній карті світу з'явилася нова незалежна, суверенна, соборна держава Україна, якій необхідні були всі атрибути державності: Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Без цього неможливо увійти рівноправним членом у світове співтовариство.

Історія українського національного прапора

Старовинні українські стяги мали трикутну форму, а на рубежі ХІІІ-ХІV ст. з’явилися чотирикутні стяги. Прапор Київського князівства був червоного кольору із золотим тризубом, а корогва Галицько-Волинського князівства – була голубою з золотим левом. Князь Данило Галицький, засновуючи на честь свого сина Лева місто Львів (перша згадка 1256 р.), подарував його жителям герб, на якому зображено золотого лева на синьому тлі. А прапори зазвичай виготовлялися відповідно до кольорів герба тієї чи іншої землі або країни.

Синьо-жовті козацькі знамена зображені на картині «Запорожці пишуть письмо турецькому султану» І.Рєпіна, консультантом якого був відомий історик, археограф та етнограф Д.Яворницький.

У ХVІІІ ст. поширилися стяги з поєднанням жовтого і синього кольорів. У 1717 р. для пошиття прапорів Полтавського козацького полку були закуплені голуба і жовта тканини, а у 1758 р. були розроблені ескізи знамен Лубенського полку: на голубому фоні зображення козака з самопалом на золотому щиті.

Синьо-жовті поєднання отримали логічне оформлення як національні кольори українського народу в Новітні часи (XIX і XX ст.).

Вперше жовто-блакитний прапор із двох горизонтальних смуг приблизно такої ж форми, як тепер, створила Головна Руська рада (Львів), яка почала боротьбу за відродження української нації. У червні 1848 року на міській ратуші Львова вперше замайорів жовто-блакитний прапор. Започатковану ідею підхопили просвітянські та спортивні організації, зокрема відомі в усьому слов'янському світі "Соколи". Для проведення першого крайового зльоту у Львові (1910 р.) спеціально було виготовлено жовто-блакитний прапор. Відтоді й починається широке використання прапора - спершу на західноукраїнських землях, а згодом і на Лівобережній Україні.

Особливо великого розмаху використання національної символіки набуло під час святкування 100-літнього ювілею від дня народження Т.Г. Шевченка. Жовто-блакитні прапори супроводжували урочистості не лише в Україні (як Правобережній, так і Лівобережній), а й у Москві, Петербурзі, Оренбурзі, Омську, Відні, Празі, Варшаві, Кракові та інших містах.

Наступним поштовхом до поширення національної символіки стала Лютнева революція 1917 р. в Росії, після якої національно-визвольний рух вийшов на новий рівень. 29 березня 1917 року у Києві відбулася масова маніфестація, на якій робітники, солдати, інтелігенція йшли під червоними та жовто-блакитними прапорами. Під такими ж прапорами відбулися багатолюдні мітинги і маніфестації в Харкові, Севастополі та багатьох інших містах України.

18 травня 1917 року в Києві відкрився І Український військовий з’їзд, на який Петроградська делегація прислала синьо-жовтий прапор з написом: «Хай живе національно-територіальна автономія». Влітку 1917 року частина кораблів Чорноморського флоту підняла українські національні прапори, а 22 листопада в Києві під національними і червоними прапорами святкували проголошення Української Народної Республіки.

У березні 1918 року Центральна Рада ухвалила Закон про Державний прапор республіки, затвердивши блакитно-жовтий прапор символом Української Народної Республіки.

13 листопада 1918 року синьо-жовтий прапор став державним символом і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

20 березня 1920 р. було затверджено крайовий синьо-жовтий прапор Підкарпатської Русі, яка входила до складу Чехословаччини.

15 березня 1939 р. у м. Хусті Перший Сейм Карпатської України (після розпаду Чехословаччини і анексії Чехії Німеччиною) прийняв державний блакитно-жовтий прапор. Під цим прапором населення Західної України зустрічало Червону Армію у вересні 1939 року.

Державний прапор у радянській Україні

У період 1917 – першої половини 1919 рр. в Україні синьо-жовтий прапор використовувався більшовиками разом із червоним. Лише з другої половини 1919 року з ідеологічних міркувань прапор УРСР мав червоний колір з абревіатурою назви республіки, облямованою золотою рамкою.

У довоєнні часи Україна майоріла червоним кольором, який був присутній на прапорах, плакатах, вивісках, афішах. Блакитно-жовтий прапор був заборонений. Було навіть заборонене і вилучене із словників слово «блакитний» і замінене російським «голубой - голубий».

У 1949 р. Організація Об'єднаних Націй поставила вимогу замінити прапор УРСР, який на той час нарівні з союзним та білоруським був однаковим – червоного кольору, вони різнилися лише абревіатурою.

21 листопада 1949 року Президія Верховної Ради УРСР ухвалила новий прапор. Він зберігав традиційно червоний колір, затверджений Москвою як обов'язковий для всіх союзних республік, а також мав загальносоюзну емблему – золоті серп і молот з п'ятикутною зіркою. Національні особливості України відображала синя смуга внизу розміром у третину полотнища (невідомо було, що вона символізувала: чи море, чи небо).

Повернення українського національного прапора

З активізацією демократичного руху кінця 80-х рр. ХХ століття в Україні стало актуальним питання про повернення національної символіки. 23 березня 1990 р. за рішенням сесії Тернопільської міської ради над будівлею Тернопільської міської ради поруч із державним прапором замайорів блакитно-жовтий національний прапор. У новітньому трактуванні символами України є безхмарне небо або синій колір, як символ миру, - та жовті пшеничні лани або символ достатку - жовтий колір.

28 квітня національний прапор з’являється поруч із державним на будівлі Львівської обласної ради. 24 липня 1990 р. (після прийняття декларації про державний суверенітет Росії 12 червня 1990 р. – з цього дня Росія щорічно святкує свій день незалежності!) на Хрещатику біля Київради піднято синьо-жовте знамено.

А далі – 1991 рік і відомі події 23 і 24 серпня.

28 січня 1992 року сесія Верховної Ради України прийняла Постанову "Про Державний прапор України". Ним став саме національний синьо-жовтий стяг з відношенням сторін (довжини до ширини) 3:2.

23 серпня 2004 р. було офіційно встановлене державне свято – День державного прапора України.

Указом Президента від 7 серпня 2009 року заснована щорічна офіційна церемонію підняття прапора 23 серпня о 9-й годині по всій Україні.

Наші святині і ми

Український національний синьо-жовтий прапор є Державним прапором суверенної держави, її офіційною емблемою. Опис державних символів України та порядок їх використання, згідно ст. 20 Конституції України, встановлюються законами України. Статтею 65 Основного Закону України покладені певні обов’язки і на громадян «…шанування її державних символів є обов’язком громадян України».

У нашій демократичній країні кожний громадянин сам визначається, наскільки йому шанобливо відноситися до державної символіки. На жаль, це не визначається ні займаною посадою, ні заробітною платнею, а лише совістю, людяністю, громадянською позицією і сумлінням кожного із нас.

Дуже боляче читати повідомлення наступного змісту: «В Одеському ВУЗі державний прапор України використовували, як ганчірку для підлоги», - повідомляється на одному із сайтів новин від 08.08.2009 р. І далі: «7 серпня біля входу у шостий корпус вул. Пушкінська № 26 Одеського державного економічного університет, що знаходиться на вул. Пушкінській, один із студентів виявив на підлозі державний прапор України, котрий використовувався як ганчірка для ніг.

Комендант, який прибув на місце події, намагався пояснити, що це помилка прибиральниці, хоча остання все заперечувала. Зовнішній вигляд прапора свідчить про те, що його неодноразово використовували як ганчірку для підлоги, тобто це слід розцінювати як свідомий і цілеспрямований акт наруги над державним символом України, який необхідно кваліфікувати як злочин. Адже згідно зі ст. 338 Кримінального кодексу України наруга над державним прапором України карається позбавленням волі на строк до трьох років.»

Можна покарати винуватців чи винуватця. І не дивно буде, коли ним буде ця нещасна прибиральниця‎, а може й студент, який «виніс сміття з хати», у нас знають на кого «стрілки перевести». Вислизнуть, як це часто в нас буває, чистими з цієї історії керівники ВНЗу. Хіба що громадські організації міста, якщо їм вистачить сили волі, зможуть довести цю історію до логічного кінця.

Хотілось би, щоб День державного прапора України громадяни нашої країни відзначали дійсно як державне свято.

Джерела:

1. Гречило А. Національний прапор // Бібліотека журналу «Пам’ятки України», Книга 1. Національна символіка. – К., 2-е вид., 1991. – с. 13-23.

2. «Джерело важливої інформації» (Інтернет-ресурс)

http://jeynews.com.ua/news/d0/33716

3. «Історія державного прапора» (Інтернет-ресурс)

http://www.partyofregions.org.ua/contrprop/resonance/44ead44f394ec/

4. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К.: Українська Правнича Фундація, 1996. – 56 с.

5. «Україна понад усе!» (Інтернет-ресурс)

http://upu.org.ua/category/теги/державний-прапор-україни

6. Якимович Б. До питання про національну символіку // Бібліотека журналу «Пам’ятки України», Книга 1. Національна символіка. – К., 2-е вид., 1991. – с. 5-10.

©Східний Погляд

Україна на межі втрати незалежності - повідомляють Закарпатські новини

За 18 років незалежності самореалізацію України як держави можна оцінити на 2 із плюсом. Такі дані експертного опитування, проведеного Інститутом Антикризових Стратегій на початку серпня цього року. Детальніше про це читайте тут: >>>>>

Дмитро Донцов – видатний ідеолог українського націоналізму

Дмитро Іванович Донцов – політичний діяч, ідеолог українського націоналізму, український літературний критик, есеїст і публіцист, – народився 29 серпня 1883 р. у м. Мелітополі Херсонської губернії (нині Запорізька обл.) в сім’ї крупного землевласника. Навчався у реальному училищі в Мелітополі, в Царськосельському ліцеї, студіював право у Петербурзькому (1901-1907 рр.) та Віденському (1909-1911 рр.) університетах. Докторську дисертацію з права захистив у Львові 1917 р.

Під час навчання у Петербурзі підтримував контакти з революційним рухом у Києві, був активним членом УСДРП, за що його двічі (1905, 1907) заарештовували. У 1908 р. переїздить до Львова де у 1912 р. одружується. Друкується у часописах «Дзвін», «Наша дума» та «Украинская жизнь», працює як журналіст у Відні, Берліні. Після заснування 4 серпня 1914 р. Союзу Визволення України (СВУ) стає його першим головою, однак уже у вересні виходить із цієї організації.

У 1917 р. повертається до Києва, підтримує Українську народну республіку М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюри. У 1918 р. стає членом Головної Управи партії українських хліборобів-демократів, очолює Українську Телеграфічну Аґенцію (УТА) гетьмана П.Скоропадського. Після повалення Директорії у 1919-21 рр. очолює прес-бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія).

З 1922 р. по 1939 р. Д.Донцов живе у Львові, редагує часописи «Літературно-Науковий Вісник» (1922-32 рр.), «Заграва» (1923-24 рр.) та «Вісник» (1933-39 рр.). Його бурхлива редакційна та видавнича діяльність розпочалася при безпосередній організаційній та фінансовій допомозі Є.Коновальця та Української Військової Організації (УВО).

Невдача із створенням Партії Національної Революції, органом якої мала бути «Заграва» і за якою також стояла УВО, була причиною того, що Д.Донцов відійшов від політичної діяльності і почав виступати як незалежний редактор і публіцист. Друкувався в українській, а також у німецькій, швейцарській та польській пресі.

Перед початком війни, у 1939 р. Д.Донцов був ув’язнений польською владою до Берези Картузької. Після звільнення з табору він переїздить до Бухареста, де видає журнал «Батава» (1941 р.), а через деякий час після короткого перебування у Львові Д.Донцов емігрує за кордон. Спочатку була Чехословаччина, Німеччина, Франція, Великобританія, США, а згодом - Канада.

У 1948-53 рр. викладав українську літературу в Монреальському університеті (Канада). За кордоном випускає ряд концептуальних праць - «Московська отрута» (Торонто, 1955 р.), «Від містики до політики» (Торонто, 1957 р.), «Хрестом і мечем» (Торонто, 1967 р.) тощо. До останніх днів життя багато друкується в періодиці української діаспори.

Помер Дмитро Іванович Донцов 30 березня 1973 року у Монреалі (Канада).

Д.Донцов вважався одним з найбільших ворогів радянського режиму. Постать Д.Донцова стала однією з найбільш суперечливих і ключових в історії України ХХ століття. Його погляди еволюціонували від соціал-демократії до націоналізму, від атеїзму до ідей воюючої церкви. У 1913 р. він виступає на 2 Всеукраїнському студентському з’їзді у Львові з рефератом «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», в якому обґрунтовує концепцію сепаратизму України від Росії, що викликало гостру критику з боку російських революціонерів та чорносотенників: В.Леніна, П.Мілюкова та інших.

Пізніше, у працях «Підстави нашої політики» (Відень, 1921 р.), «Націоналізм» (Львів-Жовква, 1926 р.) та «Дух нашої давнини» (Прага, 1944 р.), Д.Донцов розвинув доктрину українського націоналізму. Особливо він наголошує на духовному відокремленні України від Росії, культуру якої вважав антиіндивідуалістичною, азіатською.

Своїм головним завданням він вважав виховання «провідної верстви» української нації в дусі активізму, особливі надії покладаючи на молодь. Обстоював ідею виховання української нації в дусі сильних народів. На формування світогляду Д.Донцова великий вплив мали М.Міхновський, В.Липинський, але на відміну від консервативного В.Липинського, який вважав, що треба йти від держави до нації, Д.Донцов стверджував, що тільки сформована нація може створити власну державу.

Д.Донцов критикував демократичну систему, але це ще не дає підстав зараховувати його до тоталітарних мислителів. Він бачив Україну сучасною цивілізованою європейською державою, започаткував в українській політиці й політології широке геополітичне мислення. Його погляди характеризують ірраціоналізм, ідеалізм та плекання культу сильної людини.

Великий вплив мала діяльність Д.Донцова у міжвоєнній Галичині та на еміграції. Завдяки йому створювалася специфічна атмосфера, в якій виховувалася українська молодь, що пізніше вливалася до лав Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА). Д.Донцов не тільки вплинув на особистості Є.Коновальця, С.Бандери, Я.Стецька, але також безпосередньо на формування ОУН, хоч сам він ніколи членом ОУН не був. Його політична філософія і публіцистика великою мірою позначилася на формуванні ідеології так званого «інтегрального націоналізму».

Усупереч звинуваченням недругів, у своїй видавничій діяльності Д.Донцов ніколи не користувався грошима правлячих режимів, зокрема польського і нацистського урядів, і не служив їм, про що вже існують відповідні наукові дослідження і публікації.

Д.Донцов був освіченою людиною, вільно читав німецькою, англійською, французькою, іспанською та італійською мовами. Свої матеріали писав німецькою та англійською мовами, слідкував за публікаціями популярних європейських інтелектуалів, з якими знайомиться в оригіналі. Навколо «Літературно-Наукового Вісника» і пізніше «Вісника» він згуртовує групу провідних літераторів, есеїстів і публіцистів, яку пізніше називали «вістниківцями» і «празькою школою», до якої входили Є.Маланюк, О.Ольжич, Ю.Клен, О.Теліга, Ю.Липа та інші.

Літературознавча концепція Д.Донцова характеризується як націоналістична або неоромантична. Для радянських пропагандистів Д.Донцов був постійним об’єктом нищівної критики і лайки. Вони не могли йому пробачити українськості, згадували про його російські корені: «Она (сім’я) чтила свои российские корни, в ней никто не говорил по-украински!». Комуністичні ідеологи роблять закид, що він не мав своїх поглядів, а міняв їх у залежності від ситуації. Ми бачимо, що це звинувачення безпідставне, оскільки Д.Донцов був вірним своїм принципам і позиціям до кінця своїх днів.

Ще одним звинуваченням сучасних українофобів на адресу Д.Донцова є спрямування його робіт на «социальную дифференциацию, разжигание национализма, нагнетание вражды и ненависти к русскому народу. Пытается насадить в общественном сознании культ Мазепы». Прагнення українського народу побудувати свою державу подається як «разжигание национализма, нагнетание вражды и ненависти к русскому народу».

Починаючи від 60-х років, окремі твори Д.Донцова нелегально поширювались у дисидентських колах. Нині деякі з них перевидані в Україні.

Безкорисна відданість національній ідеї, творчість і постать Д.Донцова викликають велику зацікавленість як у сучасних українських політичних колах, так і в гуманітарних галузях і не залишають байдужими українців-патріотів.

Слава Україні! Слава Героям України!

Джерела:

1. Дмитро Донцов – АПОСТОЛ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕЇ

2. КБСЕ (Координаційне Бюро Сучасної Енциклопедії)

3. Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова
4. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с.492 – 551.
5. Без права на реабілітацію

Павло Жебрівський: Московський патріархат – це дзеркало російської держави

“Московський патріархат не зацікавлений у створенні єдиної помісної української церкви з двох основних причин”. Першою причиною народний депутат Жебрівський, назвав “економічну”. Він нагадав, що “половина приходів церкви Московського патріархату знаходиться в Україні, тому, в разі створення єдиної православної церкви в Україні, церква МП позбавиться значних фінансових ресурсів”.
Про це та інше читайте тут >>>>>