Державний Прапор України як символ миру і добра

Прапор Руси повіває
Синьо-жовтий, злотом тканий,
А на нім завіт сіяє
Мономахом ще нам даний.
Гей! Єднайтесь рідні діти,
Бо в єдності наша сила –
Єдність може лиш злучити,
Що незгода розлучила…
М.Рус

Після провалу в Москві серпневого путчу 1991 року 23 серпня група народних депутатів України внесла блакитно-жовте знамено у сесійну залу Верховної Ради тоді ще УРСР, яке всі депутати зустріли стоячи і тривалими аплодисментами, а наступного дня – 24 серпня, – Верховна Рада проголосила Акт про незалежність України. З цього дня над будинком Верховної Ради замайорів синьо-жовтий прапор. А невдовзі, 1 грудня 1991 року, після всенародного референдуму на політичній карті світу з'явилася нова незалежна, суверенна, соборна держава Україна, якій необхідні були всі атрибути державності: Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Без цього неможливо увійти рівноправним членом у світове співтовариство.

Історія українського національного прапора

Старовинні українські стяги мали трикутну форму, а на рубежі ХІІІ-ХІV ст. з’явилися чотирикутні стяги. Прапор Київського князівства був червоного кольору із золотим тризубом, а корогва Галицько-Волинського князівства – була голубою з золотим левом. Князь Данило Галицький, засновуючи на честь свого сина Лева місто Львів (перша згадка 1256 р.), подарував його жителям герб, на якому зображено золотого лева на синьому тлі. А прапори зазвичай виготовлялися відповідно до кольорів герба тієї чи іншої землі або країни.

Синьо-жовті козацькі знамена зображені на картині «Запорожці пишуть письмо турецькому султану» І.Рєпіна, консультантом якого був відомий історик, археограф та етнограф Д.Яворницький.

У ХVІІІ ст. поширилися стяги з поєднанням жовтого і синього кольорів. У 1717 р. для пошиття прапорів Полтавського козацького полку були закуплені голуба і жовта тканини, а у 1758 р. були розроблені ескізи знамен Лубенського полку: на голубому фоні зображення козака з самопалом на золотому щиті.

Синьо-жовті поєднання отримали логічне оформлення як національні кольори українського народу в Новітні часи (XIX і XX ст.).

Вперше жовто-блакитний прапор із двох горизонтальних смуг приблизно такої ж форми, як тепер, створила Головна Руська рада (Львів), яка почала боротьбу за відродження української нації. У червні 1848 року на міській ратуші Львова вперше замайорів жовто-блакитний прапор. Започатковану ідею підхопили просвітянські та спортивні організації, зокрема відомі в усьому слов'янському світі "Соколи". Для проведення першого крайового зльоту у Львові (1910 р.) спеціально було виготовлено жовто-блакитний прапор. Відтоді й починається широке використання прапора - спершу на західноукраїнських землях, а згодом і на Лівобережній Україні.

Особливо великого розмаху використання національної символіки набуло під час святкування 100-літнього ювілею від дня народження Т.Г. Шевченка. Жовто-блакитні прапори супроводжували урочистості не лише в Україні (як Правобережній, так і Лівобережній), а й у Москві, Петербурзі, Оренбурзі, Омську, Відні, Празі, Варшаві, Кракові та інших містах.

Наступним поштовхом до поширення національної символіки стала Лютнева революція 1917 р. в Росії, після якої національно-визвольний рух вийшов на новий рівень. 29 березня 1917 року у Києві відбулася масова маніфестація, на якій робітники, солдати, інтелігенція йшли під червоними та жовто-блакитними прапорами. Під такими ж прапорами відбулися багатолюдні мітинги і маніфестації в Харкові, Севастополі та багатьох інших містах України.

18 травня 1917 року в Києві відкрився І Український військовий з’їзд, на який Петроградська делегація прислала синьо-жовтий прапор з написом: «Хай живе національно-територіальна автономія». Влітку 1917 року частина кораблів Чорноморського флоту підняла українські національні прапори, а 22 листопада в Києві під національними і червоними прапорами святкували проголошення Української Народної Республіки.

У березні 1918 року Центральна Рада ухвалила Закон про Державний прапор республіки, затвердивши блакитно-жовтий прапор символом Української Народної Республіки.

13 листопада 1918 року синьо-жовтий прапор став державним символом і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

20 березня 1920 р. було затверджено крайовий синьо-жовтий прапор Підкарпатської Русі, яка входила до складу Чехословаччини.

15 березня 1939 р. у м. Хусті Перший Сейм Карпатської України (після розпаду Чехословаччини і анексії Чехії Німеччиною) прийняв державний блакитно-жовтий прапор. Під цим прапором населення Західної України зустрічало Червону Армію у вересні 1939 року.

Державний прапор у радянській Україні

У період 1917 – першої половини 1919 рр. в Україні синьо-жовтий прапор використовувався більшовиками разом із червоним. Лише з другої половини 1919 року з ідеологічних міркувань прапор УРСР мав червоний колір з абревіатурою назви республіки, облямованою золотою рамкою.

У довоєнні часи Україна майоріла червоним кольором, який був присутній на прапорах, плакатах, вивісках, афішах. Блакитно-жовтий прапор був заборонений. Було навіть заборонене і вилучене із словників слово «блакитний» і замінене російським «голубой - голубий».

У 1949 р. Організація Об'єднаних Націй поставила вимогу замінити прапор УРСР, який на той час нарівні з союзним та білоруським був однаковим – червоного кольору, вони різнилися лише абревіатурою.

21 листопада 1949 року Президія Верховної Ради УРСР ухвалила новий прапор. Він зберігав традиційно червоний колір, затверджений Москвою як обов'язковий для всіх союзних республік, а також мав загальносоюзну емблему – золоті серп і молот з п'ятикутною зіркою. Національні особливості України відображала синя смуга внизу розміром у третину полотнища (невідомо було, що вона символізувала: чи море, чи небо).

Повернення українського національного прапора

З активізацією демократичного руху кінця 80-х рр. ХХ століття в Україні стало актуальним питання про повернення національної символіки. 23 березня 1990 р. за рішенням сесії Тернопільської міської ради над будівлею Тернопільської міської ради поруч із державним прапором замайорів блакитно-жовтий національний прапор. У новітньому трактуванні символами України є безхмарне небо або синій колір, як символ миру, - та жовті пшеничні лани або символ достатку - жовтий колір.

28 квітня національний прапор з’являється поруч із державним на будівлі Львівської обласної ради. 24 липня 1990 р. (після прийняття декларації про державний суверенітет Росії 12 червня 1990 р. – з цього дня Росія щорічно святкує свій день незалежності!) на Хрещатику біля Київради піднято синьо-жовте знамено.

А далі – 1991 рік і відомі події 23 і 24 серпня.

28 січня 1992 року сесія Верховної Ради України прийняла Постанову "Про Державний прапор України". Ним став саме національний синьо-жовтий стяг з відношенням сторін (довжини до ширини) 3:2.

23 серпня 2004 р. було офіційно встановлене державне свято – День державного прапора України.

Указом Президента від 7 серпня 2009 року заснована щорічна офіційна церемонію підняття прапора 23 серпня о 9-й годині по всій Україні.

Наші святині і ми

Український національний синьо-жовтий прапор є Державним прапором суверенної держави, її офіційною емблемою. Опис державних символів України та порядок їх використання, згідно ст. 20 Конституції України, встановлюються законами України. Статтею 65 Основного Закону України покладені певні обов’язки і на громадян «…шанування її державних символів є обов’язком громадян України».

У нашій демократичній країні кожний громадянин сам визначається, наскільки йому шанобливо відноситися до державної символіки. На жаль, це не визначається ні займаною посадою, ні заробітною платнею, а лише совістю, людяністю, громадянською позицією і сумлінням кожного із нас.

Дуже боляче читати повідомлення наступного змісту: «В Одеському ВУЗі державний прапор України використовували, як ганчірку для підлоги», - повідомляється на одному із сайтів новин від 08.08.2009 р. І далі: «7 серпня біля входу у шостий корпус вул. Пушкінська № 26 Одеського державного економічного університет, що знаходиться на вул. Пушкінській, один із студентів виявив на підлозі державний прапор України, котрий використовувався як ганчірка для ніг.

Комендант, який прибув на місце події, намагався пояснити, що це помилка прибиральниці, хоча остання все заперечувала. Зовнішній вигляд прапора свідчить про те, що його неодноразово використовували як ганчірку для підлоги, тобто це слід розцінювати як свідомий і цілеспрямований акт наруги над державним символом України, який необхідно кваліфікувати як злочин. Адже згідно зі ст. 338 Кримінального кодексу України наруга над державним прапором України карається позбавленням волі на строк до трьох років.»

Можна покарати винуватців чи винуватця. І не дивно буде, коли ним буде ця нещасна прибиральниця‎, а може й студент, який «виніс сміття з хати», у нас знають на кого «стрілки перевести». Вислизнуть, як це часто в нас буває, чистими з цієї історії керівники ВНЗу. Хіба що громадські організації міста, якщо їм вистачить сили волі, зможуть довести цю історію до логічного кінця.

Хотілось би, щоб День державного прапора України громадяни нашої країни відзначали дійсно як державне свято.

Джерела:

1. Гречило А. Національний прапор // Бібліотека журналу «Пам’ятки України», Книга 1. Національна символіка. – К., 2-е вид., 1991. – с. 13-23.

2. «Джерело важливої інформації» (Інтернет-ресурс)

http://jeynews.com.ua/news/d0/33716

3. «Історія державного прапора» (Інтернет-ресурс)

http://www.partyofregions.org.ua/contrprop/resonance/44ead44f394ec/

4. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К.: Українська Правнича Фундація, 1996. – 56 с.

5. «Україна понад усе!» (Інтернет-ресурс)

http://upu.org.ua/category/теги/державний-прапор-україни

6. Якимович Б. До питання про національну символіку // Бібліотека журналу «Пам’ятки України», Книга 1. Національна символіка. – К., 2-е вид., 1991. – с. 5-10.

©Східний Погляд

Україна на межі втрати незалежності - повідомляють Закарпатські новини

За 18 років незалежності самореалізацію України як держави можна оцінити на 2 із плюсом. Такі дані експертного опитування, проведеного Інститутом Антикризових Стратегій на початку серпня цього року. Детальніше про це читайте тут: >>>>>

Дмитро Донцов – видатний ідеолог українського націоналізму

Дмитро Іванович Донцов – політичний діяч, ідеолог українського націоналізму, український літературний критик, есеїст і публіцист, – народився 29 серпня 1883 р. у м. Мелітополі Херсонської губернії (нині Запорізька обл.) в сім’ї крупного землевласника. Навчався у реальному училищі в Мелітополі, в Царськосельському ліцеї, студіював право у Петербурзькому (1901-1907 рр.) та Віденському (1909-1911 рр.) університетах. Докторську дисертацію з права захистив у Львові 1917 р.

Під час навчання у Петербурзі підтримував контакти з революційним рухом у Києві, був активним членом УСДРП, за що його двічі (1905, 1907) заарештовували. У 1908 р. переїздить до Львова де у 1912 р. одружується. Друкується у часописах «Дзвін», «Наша дума» та «Украинская жизнь», працює як журналіст у Відні, Берліні. Після заснування 4 серпня 1914 р. Союзу Визволення України (СВУ) стає його першим головою, однак уже у вересні виходить із цієї організації.

У 1917 р. повертається до Києва, підтримує Українську народну республіку М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюри. У 1918 р. стає членом Головної Управи партії українських хліборобів-демократів, очолює Українську Телеграфічну Аґенцію (УТА) гетьмана П.Скоропадського. Після повалення Директорії у 1919-21 рр. очолює прес-бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія).

З 1922 р. по 1939 р. Д.Донцов живе у Львові, редагує часописи «Літературно-Науковий Вісник» (1922-32 рр.), «Заграва» (1923-24 рр.) та «Вісник» (1933-39 рр.). Його бурхлива редакційна та видавнича діяльність розпочалася при безпосередній організаційній та фінансовій допомозі Є.Коновальця та Української Військової Організації (УВО).

Невдача із створенням Партії Національної Революції, органом якої мала бути «Заграва» і за якою також стояла УВО, була причиною того, що Д.Донцов відійшов від політичної діяльності і почав виступати як незалежний редактор і публіцист. Друкувався в українській, а також у німецькій, швейцарській та польській пресі.

Перед початком війни, у 1939 р. Д.Донцов був ув’язнений польською владою до Берези Картузької. Після звільнення з табору він переїздить до Бухареста, де видає журнал «Батава» (1941 р.), а через деякий час після короткого перебування у Львові Д.Донцов емігрує за кордон. Спочатку була Чехословаччина, Німеччина, Франція, Великобританія, США, а згодом - Канада.

У 1948-53 рр. викладав українську літературу в Монреальському університеті (Канада). За кордоном випускає ряд концептуальних праць - «Московська отрута» (Торонто, 1955 р.), «Від містики до політики» (Торонто, 1957 р.), «Хрестом і мечем» (Торонто, 1967 р.) тощо. До останніх днів життя багато друкується в періодиці української діаспори.

Помер Дмитро Іванович Донцов 30 березня 1973 року у Монреалі (Канада).

Д.Донцов вважався одним з найбільших ворогів радянського режиму. Постать Д.Донцова стала однією з найбільш суперечливих і ключових в історії України ХХ століття. Його погляди еволюціонували від соціал-демократії до націоналізму, від атеїзму до ідей воюючої церкви. У 1913 р. він виступає на 2 Всеукраїнському студентському з’їзді у Львові з рефератом «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», в якому обґрунтовує концепцію сепаратизму України від Росії, що викликало гостру критику з боку російських революціонерів та чорносотенників: В.Леніна, П.Мілюкова та інших.

Пізніше, у працях «Підстави нашої політики» (Відень, 1921 р.), «Націоналізм» (Львів-Жовква, 1926 р.) та «Дух нашої давнини» (Прага, 1944 р.), Д.Донцов розвинув доктрину українського націоналізму. Особливо він наголошує на духовному відокремленні України від Росії, культуру якої вважав антиіндивідуалістичною, азіатською.

Своїм головним завданням він вважав виховання «провідної верстви» української нації в дусі активізму, особливі надії покладаючи на молодь. Обстоював ідею виховання української нації в дусі сильних народів. На формування світогляду Д.Донцова великий вплив мали М.Міхновський, В.Липинський, але на відміну від консервативного В.Липинського, який вважав, що треба йти від держави до нації, Д.Донцов стверджував, що тільки сформована нація може створити власну державу.

Д.Донцов критикував демократичну систему, але це ще не дає підстав зараховувати його до тоталітарних мислителів. Він бачив Україну сучасною цивілізованою європейською державою, започаткував в українській політиці й політології широке геополітичне мислення. Його погляди характеризують ірраціоналізм, ідеалізм та плекання культу сильної людини.

Великий вплив мала діяльність Д.Донцова у міжвоєнній Галичині та на еміграції. Завдяки йому створювалася специфічна атмосфера, в якій виховувалася українська молодь, що пізніше вливалася до лав Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА). Д.Донцов не тільки вплинув на особистості Є.Коновальця, С.Бандери, Я.Стецька, але також безпосередньо на формування ОУН, хоч сам він ніколи членом ОУН не був. Його політична філософія і публіцистика великою мірою позначилася на формуванні ідеології так званого «інтегрального націоналізму».

Усупереч звинуваченням недругів, у своїй видавничій діяльності Д.Донцов ніколи не користувався грошима правлячих режимів, зокрема польського і нацистського урядів, і не служив їм, про що вже існують відповідні наукові дослідження і публікації.

Д.Донцов був освіченою людиною, вільно читав німецькою, англійською, французькою, іспанською та італійською мовами. Свої матеріали писав німецькою та англійською мовами, слідкував за публікаціями популярних європейських інтелектуалів, з якими знайомиться в оригіналі. Навколо «Літературно-Наукового Вісника» і пізніше «Вісника» він згуртовує групу провідних літераторів, есеїстів і публіцистів, яку пізніше називали «вістниківцями» і «празькою школою», до якої входили Є.Маланюк, О.Ольжич, Ю.Клен, О.Теліга, Ю.Липа та інші.

Літературознавча концепція Д.Донцова характеризується як націоналістична або неоромантична. Для радянських пропагандистів Д.Донцов був постійним об’єктом нищівної критики і лайки. Вони не могли йому пробачити українськості, згадували про його російські корені: «Она (сім’я) чтила свои российские корни, в ней никто не говорил по-украински!». Комуністичні ідеологи роблять закид, що він не мав своїх поглядів, а міняв їх у залежності від ситуації. Ми бачимо, що це звинувачення безпідставне, оскільки Д.Донцов був вірним своїм принципам і позиціям до кінця своїх днів.

Ще одним звинуваченням сучасних українофобів на адресу Д.Донцова є спрямування його робіт на «социальную дифференциацию, разжигание национализма, нагнетание вражды и ненависти к русскому народу. Пытается насадить в общественном сознании культ Мазепы». Прагнення українського народу побудувати свою державу подається як «разжигание национализма, нагнетание вражды и ненависти к русскому народу».

Починаючи від 60-х років, окремі твори Д.Донцова нелегально поширювались у дисидентських колах. Нині деякі з них перевидані в Україні.

Безкорисна відданість національній ідеї, творчість і постать Д.Донцова викликають велику зацікавленість як у сучасних українських політичних колах, так і в гуманітарних галузях і не залишають байдужими українців-патріотів.

Слава Україні! Слава Героям України!

Джерела:

1. Дмитро Донцов – АПОСТОЛ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕЇ

2. КБСЕ (Координаційне Бюро Сучасної Енциклопедії)

3. Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова
4. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с.492 – 551.
5. Без права на реабілітацію

Павло Жебрівський: Московський патріархат – це дзеркало російської держави

“Московський патріархат не зацікавлений у створенні єдиної помісної української церкви з двох основних причин”. Першою причиною народний депутат Жебрівський, назвав “економічну”. Він нагадав, що “половина приходів церкви Московського патріархату знаходиться в Україні, тому, в разі створення єдиної православної церкви в Україні, церква МП позбавиться значних фінансових ресурсів”.
Про це та інше читайте тут >>>>>

CONTRA SPEM SPERO або ВСУПЕРЕЧ НАДІЇ СПОДІВАЮСЬ

Як уже повідомлялося в ЗМІ, з 27 липня по 5 серпня 2009 р. в Україні перебував з так званим «пасторським візитом» предстоятель Російської православної церкви Кирило (Гундяєв). Чого ми чекали від цього візиту? Розуміння і порозуміння. Розуміння непростої ситуації в державі, яка знаходиться, як дехто стверджує, «на канонічній території Московського патріархату», розуміння необхідності забезпечення в цій державі (або, як на те пішло, у цьому куточку «канонічної території МП») миру, злагоди і спокою. Найкращим проявом цього розуміння мало бути дарування УПЦ повної канонічної самостійності – автокефалії. Але, не зважаючи на високий духовний сан, предстоятель РПЦ Кирило ще цього не розуміє або не хоче розуміти.

Не шукав Кирило в Україні, яку він вважає лише «канонічною територією МП», й порозуміння з братами по вірі – декількома мільйонами православних віруючих, які переконані, що в Україні має бути єдина автокефальна помісна церква. Його безапеляційна заява, що «В Україні є помісна церква, і якби її не було, то не було б сьогодні й України», є прозорим натяком на можливі радикальні дії, але які? Це залишається великим запитанням для нас усіх.

У ході візиту предстоятелем РПЦ Кирилом був продемонстрований наддержавний характер цієї церкви. Вперше в історії РПЦ був проведений Священний синод на території іншої держави, мета якого показати, хто «в домі господар». Про планування проведення синоду РПЦ у Києві мали б знати наші високопосадовці і, поважаючи суверенітет держави, відмовити у проведенні цього заходу. Але спрацював стереотип – проявився синдром меншовартості.

Хоча перед візитом Кирила в Україну було обіцяно, що це не буде політичний візит, але без політики і політиків він не обійшовся. Йдеться не про діючих керівників держави, а про лідерів окремих партій, які весь час «супроводжували» Кирила і «світилися в кадрі» та імена яких він згадував у своїх проповідях перед мирянами.

Здивували і деякі ЗМІ, які, захлинаючись, по 24 години на добу розповідали про цей візит – це, в першу чергу, проросійський (а може вже й російський) канал «Інтер» та інші.

Які уроки дав нам цей візит?

В Україні церква відділена від держави, але її діяльність повинна контролюватися державою. Церкви, які зареєстровані в Україні, мають працювати на Україну. Як це зробити – побачимо у програмах кандидатів у президенти.

В Україні немає згуртованого суспільства, здатного відстоювати свої ідеали, захищати свою країну. В країні загалом близько 10 мільйонів віруючих ГКЦ, УАПЦ, УПЦ КП, а з протестами проти візиту московського патріарха Кирила на вулиці вийшло всього декілька сотень чоловік у той час, коли його вітали тисячі віруючих. Тому так рішуче відмовив московських патріарх у створенні помісної церкви. Як і на яких засадах будуть гуртувати українське суспільство розкажуть у своїх передвиборчих програмах кандидати на найвищу посаду в державі.

Візит патріарха Кирила в Україну дав упевненість керівникам Росії, які не забарилися з емоційними висловлюваннями і претензіями до нашої держави, які щойно прозвучали з вуст президента Медведєва. По-різному відповіли на недружню до України заяву російського президента, в тому числі й претенденти на найвище крісло в Україні. Будьмо уважні до цих відповідей і не наробімо дурниць на виборі.

Ще багато уроків можна почерпнути та зробити висновків з цього візиту. Але будемо сподіватися на краще.

DUM SPIRO, SPERO або ДОКИ ДИХАЮ, СПОДІВАЮСЬ

©Східний Погляд