Показ дописів із міткою визначні українські діячі. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою визначні українські діячі. Показати всі дописи

неділя, 15 січня 2012 р.

130 років з дня народження великого Українця – Івана Огієнка (митрополита Іларіона)

15 січня цього року виповнюється 130 років від дня народження Івана Івановича Огієнка (15.01.1882 – 29.03.1972) – видатного українського ученого, державного, освітнього і релігійного (митрополит Іларіон) діяча, мовознавця, історика, педагога.
Іван Огієнко народився 15 січня (за деякими джерелами 14 січня) 1882  року в селі Брусилові Радомишльського повіту на Київщині (нині – районний центр Житомирської області) у бідній селянській родині.
Після закінчення початкової школи у 1896 році Іван Огієнко навчається у Київській військовій фельдшерській школі, а по закінченню її працює помічником лікаря психіатричного відділення Київського військового шпиталю. Самостійно вивчає латинську і грецьку мови, готується до вступу на історико-філологічний факультет Київського університету. У 1903-1909 рр. навчався на медичному та історико-філологічному факультетах Київського університету св. Володимира Великого.

пʼятниця, 18 лютого 2011 р.

Вона з’явилася, спалахнула – і згоріла на криваво-чорнім небі війни й революції...(Пам'яті Олени Теліги)

Не цвітуть на вікні герані –
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.
(О.Теліга. Чоловікові)
Олена Теліга (21.07.1906 – 21.02.1942) – видатна українська поетеса, публіцистка, громадська і політична діячка, невтомний борець за незалежність України.
Олена Іванівна Шовгенєва (дівоче прізвище) народилася 21 липня 1906 року в місті Іллінську під Москвою у напівукраїнській шляхетній родині. Мати майбутньої поетеси Уляна Степанівна Качковська була родом з Поділля. Батько Іван Опанасович Шовгенєв деякий час жив і працював у Москві, а з 1911 року – виконував обов'язки професора у Санкт-Петербурзькому університеті.
У 1918 році родина Шовгенєвих з трьома дітьми (Олена та старші брати Андрій і Сергій) переїздить до Києва, де в 1918 – 1920 роках батько Олени був професором Київського політехнічного інституту (гідротехнічне та меліоративне відділення інженерного факультету). У травні 1920 року інженера Шовгенєва І.О. було призначено на посаду директора департаменту водного та дорожного господарства міністерства шляхів, а 14 листопада 1920 року разом з іншими урядовцями УНР він був евакуйований до Тарнова (Польща), де жив зі старшим сином Андрієм до квітня 1922 року. 24 квітня 1922 року І. Шовгенєв з 21-річним сином переїхав до Чехії.

четвер, 15 жовтня 2009 р.

«І горів, і яснів, і страждав, і вмирав він для неї!» Пам'яті борця за волю українського народу Степану Бандері присвячується

50 років тому 15 жовтня 1959 року перестало битися серце Степана Бандери – полум’яного борця за незалежність і державність України.
Поставив свічку і прочитав молитву за нього у Свято-Георгіївському православному храмі. Хоча він був греко-католиком, але Бог - єдиний - почує наші молитви.
Що ще можна зробити задля збереження пам'яті про нього?
Сказати правду про нього, відкинути брехню і міфи, якими супроводжується ще й до цього часу його ім'я.
Головною метою його життя була Україна.
Нижче подаю з деякими змінами статтю, яку я вчора опублікував на сайті "Народна правда".



Степан Андрійович Бандера – видатний політичний діяч першої половини ХХ століття, безстрашний борець за державність України, один з лідерів українського національного визвольного руху, голова проводу (керівництва) революційної гілки ОУН.
Постать С. Бандери – безкомпромісного борця за свободу свого народу і за звільнення своєї країни від іноземних поневолювачів – лякала більшовицьких лідерів. Ще у 30-х роках, коли, завдяки проведеним Оунівцями акціям і наступним судовим процесам, по світу розійшлася правда про вчинений більшовиками в радянській Україні голод, С. Бандера став ворогом номер один для керівництва СРСР. З того часу радянські пропагандисти (безродні, даниленки, дмитруки, довгані, дубини, римаренки та ін.) в комуністичній пресі («Правда Украины», «Радянська Україна» та ін.) не скупилися на негативні слова, даючи характеристику С. Бандері: патологічний вбивця і переконаний фашист, агент гітлерівських спецслужб і майстер «чорних справ», авантюрист і провокатор, розбійник і грабіжник. Йому приписують зраду (не уточнюючи кому він зраджував) і ненависть до народів інших національностей, комплекс фізичної неповноцінності («этот с детства болезненный человек», «этот низкорослый юноша») і кар'єризм («честолюбивый недоучившийся агроном, не имевший еще никаких заслуг перед движением, поставил своей целью вывести из руководства ОУН Е. Коновальца»).
У яких тільки мислимих і немислимих гріхах його не звинувачували?!
Яким же він був, Степан Бандера?
Народився С. Бандера 1 січня 1909 року в с. Старий Угринів поблизу Калуша (нині Івано-Франківська область). Батько Степана, Андрій, був греко-католицьким священиком родом із Стрия, а мати – Мирослава – дочка священика В. Глодзінського з Старого Угринова. Сім’я А. Бандери була багатодітною.
Світогляд Степана формувався з раннього дитинства: у будинку батьків часто збиралися активні учасники національного руху Галичини. Великий вплив на формування патріотичних поглядів хлопця мали його дядьки – брати матері, відомі громадські та політичні діячі: Павло Глодзінський, Ярослав Весоловський.
Хвилюючі події відродження і відбудови української держави справили сильне враження на десятирічного хлопця. Як він зазначає в автобіографії, «особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомості мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народною Республікою в одну державу, в січні 1919 р.»
Початкову освіту Степан разом з сестрами і братами отримав у домі батьків. У 1919 році батьки віддають Степана до Стрийської гімназії. Галичина у той час перебувала під владою Польщі, яка наполегливо проводила політику полонізації. У полонізованих навчальних закладах із старшокласників почали формуватися підпільні учнівські групи опору, якими керувала Українська військова організація (УВО) на чолі з Є. Коновальцем. Степан уже з п’ятого класу бере активну участь у їхній діяльності. Активна громадська робота не перешкоджає Степану добре навчатися у гімназії.
Певний досвід громадської роботи С. Бандера отримав також у легальних юнацьких скаутських організаціях: ім. кн. Ярослава Осмомисла та у «Загоні Червона Калина». Із «Загону Червона Калина» вийшло чимало видатних діячів Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).
Польська поліція слідкувала за активними діями галицького юнака, тому, після закінчення Степаном гімназії у 1927 році, йому було відмовлено у видачі закордонного паспорта для від’їзду до Чехії (місто Подєбради) на навчання в Українській господарській академії. Це не схвилювало юнака: він займається господарством, культурно-освітньою діяльністю у рідному селі, керує хором та театральним гуртком, засновує спортивне товариство «Луг» і проводить підпільну роботу по лінії УВО у довколишніх селах.
З 1928 року по 1934 рік С. Бандера навчається на агрономічному відділі Високої політехнічної школи (Львівський політехнічний інститут), але через ув’язнення за політичну діяльність диплома він так і не отримав. Навчаючись у Львові і маючи досвід революційної роботи, С. Бандера стає активним членом ОУН і керівником відділу з поширення підпільної літератури, частина якої видавалася за межами Польщі («Сурма», «Розбудова нації» та ін), а частина («Юнак», «Бюлетень Крайової екзекутиви ОУН та ЗУЗ») – у Галичині.
З 1931 року С. Бандера входить до складу Крайової екзекутиви (виконавчого органу) ОУН і очолює відділ пропаганди у Західній Україні. Незважаючи на молодість, він зумів підняти пропагандистську діяльність ОУН на високий рівень: ідеї націоналізму пропагувались не лише серед української інтелігенції та студентства, а й серед широких мас населення. Для цього використовувалися панахиди, святкові маніфестації, вшанування пам’яті загиблих героїв у дні національних свят, антимонопольні акції (відмова українців від алкогольних напоїв та тютюну польського виробництва), шкільні акції (проти скорочення шкіл з українською мовою навчання, проти навчання польською мовою та проти призначення вчителів-поляків).
У 1932 році С. Бандера стає заступником, а влітку 1933 року, у віці 24-х років, провідником Крайової екзекутиви ОУН.
З метою привернення уваги світової громадськості до проблеми українців Галичини та Східної України, С. Бандера змінює тактику діяльності ОУН і розпочинає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади та більшовиків. 21 жовтня 1933 року в консульстві СРСР (Львів) був застрелений співробітник ДПУ А. Майлов студентом Львівського університету М. Лемиком, який тут же здався поліції і заявив, що помстився за штучний голодомор, який влаштували більшовики в Україні. Судовий процес над ним показав на весь світ, що голодомор в Україні – дійсний факт, що замовчується як більшовицькою і польською пресою, так і офіційною владою обох країн.
У 1934 році відбулося політичне вбивство Г. Мацейком польського міністра внутрішніх справ, генерала Б. Пєрацького як помста за «умиротворення» в Галичині 1930 року.
У 1935-36 рр. у Варшаві тривав судовий процес над дванадцятьма членами ОУН, яких звинувачували у співучасті у вбивстві Б. Пєрацького. Підсудні поводилися сміливо, по-геройськи: відмовлялися відповідати польською мовою, віталися словами «Слава Україні!». За вироком суду С. Бандера та два його товариша отримали довічне ув’язнення.
Після варшавського процесу у травні 1936 року розпочався львівський процес за справою вбивства двох агентів польської поліції. Перед судом на цей раз постало 27 осіб, яких звинувачували у належності до ОУН. На суді С. Бандера, пояснюючи мету та шляхи боротьби проти більшовизму, заявив: «ОУН виступає проти більшовизму тому, що більшовизм – це система, за допомогою якої Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність… Більшовизм методами фізичного знищення бореться на східноукраїнських землях із українським народом, а саме – масовими розстрілами у підземеллях ГПУ, знищенням голодом мільйонів людей та постійними засланнями до Сибіру, на Соловки… Більшовики застосовують фізичні методи, тому і ми застосовуємо у боротьбі з ними фізичні методи…». Його знову засудили на довічне ув’язнення.
Варшавський та львівський судові процеси широко висвітлювалися в пресі, тому ім’я Степана Бандери стало популярним та загальновідомим, а через гідну поведінку членів ОУН на обох судових процесах значно зріс її авторитет на західноукраїнських землях.
У в’язниці С. Бандера просидів до вересня 1939 року. Після нападу Німеччини на Польщу із польських в’язниць були звільнені українські політв’язні. З Бреста разом з іншими Оунівцями С. Бандера пішки добирається до Львова. Тут він налагоджує зв’язки з осередками ОУН, розробляє стратегію майбутньої боротьби і нелегально переходить німецько-радянський кордон. Прибувши до Кракова, активно включається в політичне життя.
Ще до звільнення С. Бандери з тюрми, після вбивства у 1938 році Є. Коновальця, в ОУН виникла суперечка щодо тактики ведення боротьби. Наступника Є. Коновальця – А. Мельника – звинуватили у пасивності дій та за надмірну опору на іноземні держави. Галицькі радикально настроєні Оунівці підтримували діяльного і вольового С. Бандеру. У 1940 році відбувся розкол ОУН на дві фракції: ОУН-бандерівці та ОУН-мельниківці. Чвари між двома фракціями завдали великої шкоди українському національно-визвольному рухові. Вони послабили моральний авторитет ОУН.
Пізніше, у повоєнні часи, цим розколом ОУН досить вправно скористались енкаведисти та кагебісти, які досить уміло «зіштовхували» ці дві фракції між собою для взаємознищення.
Перед початком німецько-радянської війни С. Бандера ініціює створення Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність. Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 року проголошено Акт відновлення Української держави у Львові, але це не входило у плани Німеччини, тому Гітлер доручив своїй поліції негайно ліквідувати цю «змову українських самостійників». Німці заарештували С. Бандеру вже через декілька днів після проголошення Акту відновлення Української держави. Німецьким в'язнем у концтаборі «Заксенхаузен» був Степан Бандера до грудня 1944 р. Тоді було звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з ув'язнення з метою приєднати ОУН і УПА до німецьких військ, як союзника проти Москви. Першою умовою С. Бандера поставив визнання Акта відновлення Української держави та створення окремої від німецьких збройних сил української армії. Оскільки німці не погодилися визнати незалежність України, то німецьку пропозицію Степан Бандера рішуче відкинув і на співпрацю не пішов.
Подальші роки його життя стали часом боротьби та важкої праці за межами України, задля якої він «і горів, і яснів, і страждав, і вмирав…».
У повоєнні роки радянські спецоргани декілька разів пробували фізично знищити головного провідника ОУН, але служба безпеки ОУН виявляла засланих до Німеччини агентів Кремля і попереджувала вбивство. Було повідомлення і про підготовку нового замаху зі застосуванням «нового виду зброї», але вимагалась надто велика сума грошей. С. Бандера не погодився на такі витрати.
А 15 жовтня 1959 року його не стало. Причиною смерті стало отруєння синильною кислотою. Його безпосередній вбивця – Б. Ліщинський – сам здався американській поліції Західного Берліна у 1961 році, заявивши, що він є співробітником КДБ і діяв за наказом цієї організації.
50 років тому перестало битися серце С. Бандери – полум’яного борця за незалежність і державність України. Світла пам'ять про видатного політичного діяча, славного сина українського народу ніколи не згасне у наших серцях!
Слава Україні!
Слава Героям України!

вівторок, 18 серпня 2009 р.

Дмитро Донцов – видатний ідеолог українського націоналізму



Дмитро Іванович Донцов – політичний діяч, ідеолог українського націоналізму, український літературний критик, есеїст і публіцист, – народився 29 серпня 1883 р. у м. Мелітополі Херсонської губернії (нині Запорізька обл.) в сім’ї крупного землевласника. Навчався у реальному училищі в Мелітополі, в Царськосельському ліцеї, студіював право у Петербурзькому (1901-1907 рр.) та Віденському (1909-1911 рр.) університетах. Докторську дисертацію з права захистив у Львові 1917 р.
Під час навчання у Петербурзі підтримував контакти з революційним рухом у Києві, був активним членом УСДРП, за що його двічі (1905, 1907) заарештовували. У 1908 р. переїздить до Львова де у 1912 р. одружується. Друкується у часописах «Дзвін», «Наша дума» та «Украинская жизнь», працює як журналіст у Відні, Берліні. Після заснування 4 серпня 1914 р. Союзу Визволення України (СВУ) стає його першим головою, однак уже у вересні виходить із цієї організації.
У 1917 р. повертається до Києва, підтримує Українську народну республіку М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюри. У 1918 р. стає членом Головної Управи партії українських хліборобів-демократів, очолює Українську Телеграфічну Аґенцію (УТА) гетьмана П.Скоропадського. Після повалення Директорії у 1919-21 рр. очолює прес-бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія).
З 1922 р. по 1939 р. Д.Донцов живе у Львові, редагує часописи «Літературно-Науковий Вісник» (1922-32 рр.), «Заграва» (1923-24 рр.) та «Вісник» (1933-39 рр.). Його бурхлива редакційна та видавнича діяльність розпочалася при безпосередній організаційній та фінансовій допомозі Є.Коновальця та Української Військової Організації (УВО).
Невдача із створенням Партії Національної Революції, органом якої мала бути «Заграва» і за якою також стояла УВО, була причиною того, що Д.Донцов відійшов від політичної діяльності і почав виступати як незалежний редактор і публіцист. Друкувався в українській, а також у німецькій, швейцарській та польській пресі.
Перед початком війни, у 1939 р. Д.Донцов був ув’язнений польською владою до Берези Картузької. Після звільнення з табору він переїздить до Бухареста, де видає журнал «Батава» (1941 р.), а через деякий час після короткого перебування у Львові Д.Донцов емігрує за кордон. Спочатку була Чехословаччина, Німеччина, Франція, Великобританія, США, а згодом - Канада.
У 1948-53 рр. викладав українську літературу в Монреальському університеті (Канада). За кордоном випускає ряд концептуальних праць - «Московська отрута» (Торонто, 1955 р.), «Від містики до політики» (Торонто, 1957 р.), «Хрестом і мечем» (Торонто, 1967 р.) тощо. До останніх днів життя багато друкується в періодиці української діаспори.
Помер Дмитро Іванович Донцов 30 березня 1973 року у Монреалі (Канада).
Д.Донцов вважався одним з найбільших ворогів радянського режиму. Постать Д.Донцова стала однією з найбільш суперечливих і ключових в історії України ХХ століття. Його погляди еволюціонували від соціал-демократії до націоналізму, від атеїзму до ідей воюючої церкви. У 1913 р. він виступає на 2 Всеукраїнському студентському з’їзді у Львові з рефератом «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», в якому обґрунтовує концепцію сепаратизму України від Росії, що викликало гостру критику з боку російських революціонерів та чорносотенників: В.Леніна, П.Мілюкова та інших.
Пізніше, у працях «Підстави нашої політики» (Відень, 1921 р.), «Націоналізм» (Львів-Жовква, 1926 р.) та «Дух нашої давнини» (Прага, 1944 р.), Д.Донцов розвинув доктрину українського націоналізму. Особливо він наголошує на духовному відокремленні України від Росії, культуру якої вважав антиіндивідуалістичною, азіатською.
Своїм головним завданням він вважав виховання «провідної верстви» української нації в дусі активізму, особливі надії покладаючи на молодь. Обстоював ідею виховання української нації в дусі сильних народів. На формування світогляду Д.Донцова великий вплив мали М.Міхновський, В.Липинський, але на відміну від консервативного В.Липинського, який вважав, що треба йти від держави до нації, Д.Донцов стверджував, що тільки сформована нація може створити власну державу.
Д.Донцов критикував демократичну систему, але це ще не дає підстав зараховувати його до тоталітарних мислителів. Він бачив Україну сучасною цивілізованою європейською державою, започаткував в українській політиці й політології широке геополітичне мислення. Його погляди характеризують ірраціоналізм, ідеалізм та плекання культу сильної людини.
Великий вплив мала діяльність Д.Донцова у міжвоєнній Галичині та на еміграції. Завдяки йому створювалася специфічна атмосфера, в якій виховувалася українська молодь, що пізніше вливалася до лав Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА). Д.Донцов не тільки вплинув на особистості Є.Коновальця, С.Бандери, Я.Стецька, але також безпосередньо на формування ОУН, хоч сам він ніколи членом ОУН не був. Його політична філософія і публіцистика великою мірою позначилася на формуванні ідеології так званого «інтегрального націоналізму».
Усупереч звинуваченням недругів, у своїй видавничій діяльності Д.Донцов ніколи не користувався грошима правлячих режимів, зокрема польського і нацистського урядів, і не служив їм, про що вже існують відповідні наукові дослідження і публікації.
Д.Донцов був освіченою людиною, вільно читав німецькою, англійською, французькою, іспанською та італійською мовами. Свої матеріали писав німецькою та англійською мовами, слідкував за публікаціями популярних європейських інтелектуалів, з якими знайомиться в оригіналі. Навколо «Літературно-Наукового Вісника» і пізніше «Вісника» він згуртовує групу провідних літераторів, есеїстів і публіцистів, яку пізніше називали «вістниківцями» і «празькою школою», до якої входили Є.Маланюк, О.Ольжич, Ю.Клен, О.Теліга, Ю.Липа та інші.
Літературознавча концепція Д.Донцова характеризується як націоналістична або неоромантична. Для радянських пропагандистів Д.Донцов був постійним об’єктом нищівної критики і лайки. Вони не могли йому пробачити українськості, згадували про його російські корені: «Она (сім’я) чтила свои российские корни, в ней никто не говорил по-украински!». Комуністичні ідеологи роблять закид, що він не мав своїх поглядів, а міняв їх у залежності від ситуації. Ми бачимо, що це звинувачення безпідставне, оскільки Д.Донцов був вірним своїм принципам і позиціям до кінця своїх днів.
Ще одним звинуваченням сучасних українофобів на адресу Д.Донцова є спрямування його робіт на «социальную дифференциацию, разжигание национализма, нагнетание вражды и ненависти к русскому народу. Пытается насадить в общественном сознании культ Мазепы». Прагнення українського народу побудувати свою державу подається як «разжигание национализма, нагнетание вражды и ненависти к русскому народу».
Починаючи від 60-х років, окремі твори Д.Донцова нелегально поширювались у дисидентських колах. Нині деякі з них перевидані в Україні.
Безкорисна відданість національній ідеї, творчість і постать Д.Донцова викликають велику зацікавленість як у сучасних українських політичних колах, так і в гуманітарних галузях і не залишають байдужими українців-патріотів.
Слава Україні! Слава Героям України!

Джерела:

3. Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова
4. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с.492 – 551.
5. Без права на реабілітацію

пʼятниця, 24 липня 2009 р.

Сергій Шелухін – невтомний борець за волю України



Шелухін Сергій Павлович – видатний український громадсько-політичний і державний діяч, правознавець, учений, історик і поет.
Народився С.Шелухін 6 жовтня 1864 року в селі Деньги (Денеги) Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині Черкаська область) в родині дворян. Батько Сергія Павло Якович Шелухін, відставний капітан, походив з козацького роду. Дворянський титул був наданий прадіду Сергія Василеві Кіндратовичу Шолусі у 1795 році за військові заслуги його батька Кіндрата та діда Івана Шолухи, які служили в козацькому війську.
З дитинства хлопчик був допитливим, цікавився своїм родоводом. Навчався на юридичному факультеті Володимирського (Київського) університету. Під час навчання в університеті С.Шелухін був активним учасником національного відродження, членом “української громади”, захищав ідеали незалежної соборної України.
Поетичні твори С.Шелухін друкував під псевдонімом Прокопенко.
Після закінчення університету, працював у судових установах Єлисаветграда, Кам’янця-Подільського, Кишенева, займав посади слідчого судді, згодом – прокурора, почесного судді та члена окружного суду в Одесі.
З 1905 р. він стає активним учасником українського національного руху: виступає безпосереднім організатором одеського товариства “Просвіта” і займається широкою просвітницькою діяльністю; є автором меморандуму про підтримку прав української нації; підтримує діяльність товариства “Українська хата”; напередодні революції очолює Український Революційний Керуючий Комітет в Одесі та пропагує самостійницькі ідеї.
З квітня 1917 р. С.Шелухін стає членом Української Центральної Ради та одним з провідних діячів української партії соціалістів-федералістів. На початку грудня 1917 р. він очолив позапартійну фракцію самостійників в Українській Центральній раді, котра відстоювала ідеали самостійного державного існування України. Займав посади генерального судді УНР, міністра судових справ в уряді В.Голубовича (лютий-квітень 1918 р.). У 1918 р. за сумлінне виконання обов’язків та служіння національній ідеї він отримав чин генерала.
С.Шелухін був головою української делегації на мирних переговорах з РРФСР, членом державного сенату (липень 1918 р.), членом Генерального суду, виконуючим обов’язки міністра юстиції в уряді В.Чехівського (1919 р.). входив до складу української делегації на мирних переговорах у Парижі (1919 р.).
У 1921 р. змушений емігрувати до Чехословаччини, де продовжує активну громадсько-політичну діяльність. Він стає членом Правничого товариства у Празі, а у 1921 р. його було обрано головою Всеукраїнської Національної Ради, опозиційно налаштованої до С.Петлюри.
Перебуваючи в еміграції, С.Шелухін співпрацює з Музеєм визвольної боротьби України в Празі, з Українським соціологічним інститутом, очолює наукову колегію Українського національного музею-архіву. В січні 1923 р. його було обрано головою товариства “Ліга української культури”, він тісно співпрацює з Союзом українських журналістів у Відні, згодом стає почесним членом товариства “Єдність” у Празі. С.Шелухін відстоював ідею організації національної церкви: у 1925 р. його було призначено уповноваженим представником від Української Автокефальної Православної Церкви.
Як учений, професор Шелухін Сергій Павлович багато часу відводив науково-педагогічній роботі: публічно читав реферати на суспільно-політичні теми; працював над теорією походження українського народу; викладав в Українському вільному університеті, де з 1924 р. по 1938 р. очолював кафедру цивільного права, історію українського права; мав студії в Українському педагогічному інституті ім. М.Драгоманова (Прага).
Він є автором ряду праць, які не втратили своєї актуальності й сьогодні: «Руська Правда», «Закупи з «Руської Правди», «Історикоправні підстави української державності», «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів», «Україна» та ін.
У своїх роботах С.Шелухін доводить, що «противники свободи Українського народу, не маючи інших аргументів, використовують … вигадки про існування «Єдиної Руської народності» і не існування Української народності, тенденційне перекручування значення назви «Україна», заперечення існування України й Українського народу як окремої цілості і настроювання проти українського руху…»
(С.Шелухін. Україна. Прага, 1936).
Аналізуючи праці С.Шелухіна, можна виділити основні причини поразки української революції 1917-1920 років: відсутність у діях державної влади правильної політичної орієнтації, орієнтація на чужі політичні сили в 1917 р. спричинила руйнування єдиного фронту національного руху, поглибила непорозуміння між українським народом та національною інтелігенцією, позбавила політичну еліту самостійності у прийнятті важливих державних рішень; низький професійний рівень діяльності української дипломатичної служби, що створило проблеми, пов’язані з визнанням України як незалежної держави на міжнародній світовій арені; відсутність добре організованої української армії; незадовільна правова державна організація та юридична некомпетентність провідних політичних діячів УНР; відсутність в УНР налагодженої інформаційної системи, що сприяло поширенню неправдивої інформації про перебіг політичних процесів в Україні; важке фінансове становище УНР і т.п.
Як це характерно для нашого сьогодення! Коли б наші державні мужі хоча б трохи цікавилися історією боротьби українського народу за самостійність і незалежність України, скільки помилок можна було б уникнути!
У працях С.Шелухіна відслідковуються фактори, які можуть сприяти встановленню незалежної Української держави: державотворцями можуть бути представники політичної еліти, які в своїй роботі будуть керуватися лише національними інтересами; державотворця має характеризувати безкорисна відданість державній ідеї, самостійність у прийнятті рішень, глибокі знання та практичний досвід державотворення, критичний розум, творчість у політичній діяльності, національна свідомість; чітке усвідомлення історично-правових підстав українського народу на реалізацію ідеї самостійного державно-політичного існування.
У одній з останніх свої праць «Україна» (1936 р.) С.П.Шелухін зазначає: «Конче потрібна велика праця над собою, щоб переробити себе на справжніх патріотів, державників, самостійників, демократів, хто соціаліст – на соціальних соціалістів, на свідомих діячів, що йдуть правдивим шляхом патріотизму, викинути з ужитку словесний потік і бутафорію, оперувати науковими аргументами, уникати баламутства, керуватися вимогами моралі і не приймати псевдонауку за науку, демагогії за демократичність, частини за ціле, егоїзму за альтруїзм. Прсті люди, живучи традиціями, вели боротьбу за права і свободу Батьківщини, віддаючи їй і за неї життя своє, а вмирали як патріоти з іменем України в серці й на устах, черпаючи собі сили не з красномовства відчахнутої інтелігенції, а з традицій предків, і слухаючи голосу їх крові з рідної землі, политою тою кров’ю за неї й свободу. Ті, що так умирали, не боролися один прот одного за владу над народом, не творили особистих, групових, партійних інтриг за міністерські портфелі й кількість їх для партії в кабінеті та за вищі посади й вищу платню, не жили з матері України, а жили для матері України, жертвуючи для неї всім – і своєю родиною, і своїм життям. … Слава всім, хто боровся і поліг за волю України!»
Самовіддана і виснажлива праця підірвала здоров’я С.П.Шелухіна, він помер 25 грудня 1938 р. у Празі.
Ім’я С.П.Шелухіна, патріота України й незламного борця за волю українського народу, вічно житиме в серцях українців.
Вічна Слава Героям України!
© Східний Погляд

Джерела:
1. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с.562 – 571.
2. Веб-сторінка: Він вірив у будучину України і жив та працював заради неї

неділя, 5 липня 2009 р.

Володимир Винниченко – український державотворець із Херсонщини





Про В.Винниченка можна ще
прочитати тут >>

Володимир Кирилович Винниченко – людина непростої долі, відомий політичний діяч і письменник, публіцист, справжній патріот України. Народився 28 липня 1880 року в с. Веселий Кут поблизу міста Єлисаветграда Херсонської губернії в робітничо-селянській родині.
Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав з села до міста Єлисаветграду й одружився з удовою Євдокією Павленко, яка від першого шлюбу мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Володимир.
В народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми надзвичайними здібностями, і через те вчителі переконали батьків у необхідності продовження освіти сина. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченні школи Володимира віддали до Єлисаветградської гімназії, де він зустрівся з певними проблемами: учителі, а за ними й гімназисти зустріли хлопця насмішками. Його українська мова, бідна одежа викликали до нього вороже ставлення російських та зрусифікованих дітей. У свідомості Володимира зародилася думка, що на світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих, на тих, що говорять "панською мовою", і тих, з мови яких сміються.
Але малий Володимир міг постояти за себе: його навчання супроводжували бійки з учнями. Протести хлопця проти соціальної та національної нерівності поклали основи його революційності на все життя.
В старших класах гімназії Винниченко бере участь у революційній організації, за що його виключають з гімназії. Але це його не зламало. Він складає екстерном іспит до Златопільської гімназії і отримує "атестат зрілості", який дав йому право у 1901 році вступити на юридичний факультет Київського університету. Невгамовний юнак того ж року створює таємну студентську революційну організацію "Студентська громада", за що у 1902 році був уперше заарештований й посаджений до київської в'язниці. Через декілька місяців за браком доказів Володимира звільняють.
Цього ж року посилає перше своє оповідання "Народний діяч" до "Літературно-Наукового Вісника" в Галичині. Але це оповідання було надруковане лише у 1906 році.
Подальша доля Винниченка позначена переслідуваннями та арештами за революційні переконання, поширення нелегальної літератури та партійну роботу: спочатку у першій Революційній українській партії (РУП), потім в Українській соціал-демократичній партії (УСДРП), яка виокремилася з РУП у 1905 році. РУП першою в ХХ столітті поставила питання про українську державність.
Незважаючи на велику зайнятість, постійні переслідування та арешти, Винниченко вимагає від адміністрації університету допущення до державних іспитів і витримує їх з успіхом.
Після поразки революції 1905 року Винниченко емігрує за кордон. Там він працює в закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздить на Україну в партійних справах.
У 1906 році, мандруючи Україною, пише цілу низку оповідань: "На пристані", "Раб краси", "Уміркований та щирий", "Голод", "Малорос-європеєць", "Ланцюг" та інші. До 1917 року веде активну революційну роботу, пише книги та брошури на революційну тему. В цей період він написав багато творів на соціальні та етичні теми: "Дисгармонія", "Щаблі життя", "Контрасти" та інші. Видає журнал "Промінь" у Москві.
Винниченко-письменник стає особистістю, справжньою подією в українській літературі початку ХХ століття. Його талант найкраще виражається в побудові сюжетів. У своїх нарисах, оповіданнях, драматичних творах, повістях він виводить він виводить живих людей, яким притаманні любов і ненависть, великодушність і заздрість, амбіції і мстивість.
1917 рік застає Винниченка в Москві, звідки він переїжджає на Україну. Тут Винниченко працює на українську революцію: стає одним з організаторів і керівників Центральної Ради Української народної республіки (УНР); очолює делегацію до Петрограду на переговори з російським Тимчасовим урядом; очолює перший уряд Центральної Ради — Генеральний секретаріат. Він же і генеральний секретар внутрішніх справ.
Винниченкові, юристу за фахом, належать всі законодавчі акти УНР. Було проголошено декілька універсалів, але найбільше значення для становлення Української державності мав IV Універсал, яким 22 січня 1918 року була проголошена незалежність України.
29 квітня 1918 року в Україні відбувся державний заколот, в результаті якого до влади прийшов гетьман П. Скоропадський. Керівники поваленої УНР 14 листопада 1918 року утворюють Директорію – керівний орган протигетьманського руху, а вже через місяць повстанські війська ввійшли до Києва. Так була відновлена УНР.
22 січня 1919 року був проголошений Ат Злуки УНР та ЗУНР. Але після цього для молодої держави настали тяжкі часи: з півночі наступали війська більшовицької Росії, на півдні висадилися війська Антанти, з Дону наступала армія генерала А. Денікіна, західні землі окупувала Польща. Україна опинилася в кільці. У лютому 1919 року Директорія залишає Київ, а через деякий час В.Винниченко емігрує за кордон. Як представник групи лівих соціалістів за кордоном намагався домовитися з урядом В.Леніна про самостійність України, але переговори пройшли безрезультатно.
У квітні 1920 року В.Винниченко повертається в Україну. Він робить спробу співпрацювати з більшовиками, але V Всеукраїнський з’їзд оголошує його ворогом народу.
Знову еміграція: Чехія, Німеччина, Прага. У лютому 1925 року переїздить до Франції (Париж‎). Весь цей час В.Винниченко не покидає свою літературну діяльність. Надзвичайно популярною за кордоном була драматургія В.Винниченка. П’єси «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Гріх» перекладено німецькою та іншими мовами і поставлено на сценах багатьох Європейських країн. Його п’єси ставились у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Чернівцях, Москві, Саратові, Тифлісі, Ростові-на-Дону, Баку та інших містах СРСР.
З 1934 року живе у хуторі поблизу міста Мужен. Від цієї дати В. Винниченко жив у своєму хуторі з короткими виїздами до Парижа й Праги аж до кінця свого життя. Під час війни він не мав змоги виїхати з голодного департаменту Альп-Марітім і під постійною загрозою арешту та депортації німцями допомагав, як міг, тим, що ховались від німецьких окупантів.
Роки війни надірвали вже ослаблене здоров'я Винниченка. Він помер 6 березня 1951 року. Прах видатного українського діяча, творця Української держави покоїться на цвинтарі французького міста Мужен.
Перебуваючи за кордоном, В. Винниченко ізолювався від активного українського політичного життя, але свої погляди на становлення державності України він виклав у багатьох своїх працях, які надзвичайно актуальні і по сьогоднішній день: «Відродження нації», «Революція в небезпеці», «Заповіт борцям за визволення» тощо.

неділя, 28 червня 2009 р.

Павло Чубинський – автор українського національного гімну



Додаткова інформація про П.Чубинського

Читайте ще тут

Павло Платонович Чубинський – автор тексту українського національного гімну «Ще не вмерла Україна», – відомий український поет, видатний етнограф, фольклорист, географ-краєзнавець.
Народився П.Чубинський на хуторі біля м. Борисполя Київської області 27 січня 1839 р. в небагатій дворянській родині.
Навчався Павло Чубинський у другій Київській гімназії, а згодом у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. У студентські роки відзначавсь великою громадсько-політичною активністю, любив спілкуватися з селянами, у канікулярний час збирав етнографічний матеріал у Переяславі, Золотоноші та інших містах і селах.
Після закінчення юридичного факультету Петербурзького університету, де відвідував також лекції видатних географів, у 1861 р. Павло Чубинський повернувся в Україну. Але вже у 1862 р. його висилають на 6,5 років до Архангельської губернії за українофільську діяльність та за складання «возмутітєльних» пісень.
В Архангельську Чубинський працює судовим слідчим, бере участь в експедиціях, збирає етнографічний матеріал. Його цікавлять економіка та природні умови Півночі. Результатом спостережень та узагальнень з даних питань стала наукова праця «О промышленном состоянии Севера и мерах к его развитию», яка була опублікована в журналі «Записки для чтения». У 1866 році географічне товариство нагороджує П.Чубинського срібною медаллю за «полезные его труды».
У 1867 р. П.Чубинський зібрав величезний матеріал про торгівлю хлібом на Півночі та про природу Північно-Двінського басейну, пропонує сміливий проект будівництва В’ятсько-Двінської залізниці, про що зробив доповідь у 1868 році на засіданні Географічного товариства у Петербурзі.
Павло Чубинський завжди пам’ятав про Україну. Перебуваючи в Архангельську, він пише нарис про народні правові звичаї в Україні. У 1869 році він приїздить до Петербурга, а пізніше, за клопотанням Семенова-Тянь-Шанського, одержує дозвіл повернутися в Україну і очолити етнографо-статистичну експедицію Географічного товариства до Південно-Західного краю тодішньої Російської імперії. Експедиція під керівництвом П.Чубинського зібрала надзвичайно великий і цінний матеріал (12 томів), але було видано лише 7 томів у 1878 році під назвою «Труды этнографо-статистической экспедиции в Западно-Русский край».
За цю унікальну працю П.Чубинського нагороджено золотою медаллю Російського Географічного товариства (1873 р.), премією Російської Академії наук (1879 р.), а також золотою медаллю виставки Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875 р.).
З 1873 по 1876 р. Павло Платонович Чубинський працює в Географічному товаристві у Києві, яке згодом було закрито, а Чубинського «как неисправимого и опасного в крае агитатора» було вислано з Києва. За час існування товариства було видано 2 томи наукових праць, створена бібліотека, яка нараховувала більше тисячі цінних наукових видань, а також створено музей, в якому було більше 3 тисяч експонатів.
Прожив П.П.Чубинський рівно 45 років. Помер 26 січня 1884 року. Похований у м. Борисполі на Книшевому кладовищі.
Російський історик О.Пипін понад століття тому про Павла Чубинського писав: «Це був своєрідний талант, людина невгамовної енергії і глибокої відданості своїй справі», а академік Л.Берг назвав П.П.Чубинського видатним діячем Географічного товариства Росії.

Ще не вмерла Україна *Слова: Павло Чубинський

Первісний варіант тексту читайте тут

Ще не вмерла Україна,
І слава, і воля!
Ще нам, браття-молодці,
Усміхнеться доля!
Згинуть наші вороги,
Як роса на сонці;
Запануєм, браття й ми
У своїй сторонці.

Приспів:
Душу, тіло ми положим
За свою свободу
І покажем, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!

Наливайко, Залізняк
І Тарас Трясило
Кличуть насъ із-за могил
На святеє діло.
І згадаймо славну смерть
Лицарства-козацтва,
Щоб не втратить марне нам
Своєго юнацтва.

Приспів.

Ой Богдане, Богдане
Славний нашъ гетьмане!
На-що віддав Україну
Москалям поганим?!
Щоб вернути її честь,
Ляжем головами,
Назовемся України
Вірними синами!

Приспів.

Наші браття Слав'яне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щоб ми
По-заду зістались.
Поєднаймось разом всі,
Братчики-Слав'яне:
Нехай гинуть вороги,
Хай воля настане!

Приспів.


Ще не вмерла Україна
Слова: Павло Чубинський,
С. Данилович.
Музика: Михайло Вербицький


Національний Гімн (Славень) України

Національний Гімн України (повна версія):

Ще не вмерла Україна, і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:
Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Приспів.

А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відоб'ється, згомонить степами,
України слава стане поміж народами.

Приспів.


-----
* Державний Гімн України (офіційна версія):

"Ще не вмерла України** і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду".


* "Державним Гімном України є національний гімн на музику
М. Вербицького із словами першого куплету та приспіву твору
П. Чубинського в такій редакції...
(Закон України "Про Державний Гімн України")


** "...як Державний гімн Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна". У той же час перша строфа гімну, згідно з пропозицією президента, звучатиме
"Ще не вмерла України і слава, і воля"."

вівторок, 2 червня 2009 р.

"Самостійник" з Полтавщини - Микола Міхновський



«Без своєї національної держави ніяка нація не може жити й розвиватися»
М.Міхновський

Микола Іванович Міхновський народився 1 квітня 1873 року в селі Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині. Його батько, сільський священик, походив із козацького роду. Під впливом батька формувався «самостійницький» світогляд Миколи.
Закінчивши гімназію Микола Міхновський у 1890 році вступив до Київського університету святого Володимира, де вивчав право. Радикально налаштований юнак шукав однодумців і вже у 1891 році увійшов до таємної студентської організації «Братство Тарасівців» і невдовзі став його ідеологом і провідником. Він уклав політичну декларацію Тарасівців, в якій були такі положення:
- розбиття московських кайданів і визволення народів з-під гніту деспотизму й централізму;
- відновлення і вироблення серед інтелігенції, народних мас українських національних почуттів;
- піклування про народний добробут;
- праця в дусі такого ладу, де не буде місця ні визискувачам, ні визискуваним;
- віддання всіх своїх сил на визволення української нації.
Відважно й відкрито кинутий заклик до державної самостійності української нації не знайшов розуміння у більшості тодішньої інтелігенції. Однак це не зупинило М.Міхновського і він сміливо проповідував свої ідеї боротьби за державну незалежність України під гаслом: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ».
У 1893 році Братство Тарасівців зібралося у Києві на з’їзд, що проходив під головуванням Миколи Міхновського. На з’їзді були присутні Михайло Коцюбинський, Євген Тимченко, Володимир Самійленко та брат Міхновського отець Юрій. У другій половині 1893 року Братство Тарасівців викрила царська жандармерія. Багато хто із його членів потрапили до тюрем і були засуджені.
У 1899 році Микола Міхновський переїздить до Харкова і відкриває адвокатську канцелярію. Він швидко завойовує авторитет серед української громадськості зрусифікованого Харкова.
У січні 1900 року М.Міхновський разом з товаришами створює Революційну Українську Партію (РУП). У березні того ж року Міхновський виступає на Шевченківських роковинах перед харківською громадою із доповіддю (того ж року її було видано окремою брошурою під назвою “Самостійна Україна”), у якій наголосив необхідність революційних дій за державницькі права українського народу: «Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що це вже остання боротьба, що потім вже ніколи не настане слушний час до нової боротьби».
Переконавшись у тому, що друзі по РУП не сприймають ідеї самостійності України, М.І.Міхновський у 1902 році засновує Українську Народну Партію (УНП), яка стала першою українською організацією з виразною націоналістичною ідеологією. Політичне кредо партії було сформульоване Міхновським у “Декалозі”: проголошення самостійної республіки, шанування рідної мови і формування у свідомості молодого покоління націоналістичного світогляду. У 1905 році видає перший у ХХ столітті проект конституції України «Основний закон Самостійної України – спілки народу українського».
У своїх публіцистичних творах Міхновський закликав робітників поневолених націй єднатися для спільної боротьби за свої національно-політичні, духовні й економічні інтереси. Він вважав, що « головна причина нещастя нашої нації – брак націоналізму серед широкого загалу її. Ми виходимо на боротьбу не за інтереси якогось класу чи верстви суспільства, бо не віримо, що та чи інша частина суспільства має більше право, чим друга”.
З ініціативи М. Міхновського у 1904 році була створена при УНП окрема бойова структура під назвою “Оборона України”, яку очолював В. Чеховський.
До виборів у Думу (1906) року М. Міхновський видав у Харкові перший наддніпрянський український часопис – “Слобожанщина”, у якому закликав голосувати за українських кандидатів. У редакторській статті М. Міхновський пише: “Хто хоче йти до Думи, назвавшись ім’ям народного представника, тільки на те, щоб збільшити панське панування, хай спиниться, бо він зробить найбільший злочин проти свого народу...” Такі висловлювання не могли сподобатися царським сатрапам і “Слобожанщина” була закрита.
Міхновський був ініціатором скликання Українського військового віча. 23 березня 1917 року у Києві відкрився Військовий з’їзд, на якому головуючим повинен був стати Микола Міхновський, але стараннями соціал-демократів, безпосередньо Володимира Винниченка, було створено збірну президію, котра закликала до “...знищення всяких постійних армій”. У відповідь Микола Міхновський закликав: “Горе тій поневоленій нації, що дочекається панування демократизованої нації, бо тоді українець буде жити в клітці зі свинями, у голоді і хворобах... Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони загиджують саму душу нації”. Завдяки старанням М.Міхновського було започатковано створення Першого українського «охочекомонного» полку ім. гетьмана Б.Хмельницького, Військово-політичного клубу ім. наказного гетьмана П.Полуботка (29 березня 1917 року). Радою клубу було опубліковано відозву до українських вояків, складену М. Міхновським.
Це був не простий час для України. Як свідчить Н. Василенко-Полонська, “ В українському громадянстві позначилися два напрямки: національний, з М. Міхновським на чолі, що стояв за створення власної армії, та соціалістичний з В. Винниченком – табір української революційної демократії, який вважав за...шкідливе, творення власної армії”. Боротьба між цими таборами продовжувалася і на першому Українському Військовому з’їзді. Задуми М. Міхновського про організацію сильного військового центру, що міг би підтримати Центральну Раду, зазнали поразки. Певний час Центральна Рада шукала компромісу із Тимчасовим Урядом, але, наштовхнувшись на невизнання, прийняла Перший Універсал, де проголосила автономію України. У липні Центральна Рада йде на значні поступки Тимчасовому Уряду. Українські патріоти не могли більше терпіти такого приниження і в ніч 18 на 19 липня полуботківці роззброїли усі російські загони у Києві. Заклик до Центральної Ради проголосити цілковиту незалежність від Москви закінчився зрадою. Полк ім. Полуботка був роззброєний і під охороною російських загонів відправлений на румунський фронт.
Повернувшись із фронту, М.І. Міхновський продовжував шукати шляхи вирішення проблеми самостійності України, але Центральна Рада, що не мала ідеологічних засад, йшла на поступки всім урядам, що розташовувались на території України.
М. Міхновський ініціює створення Української Демократично-Хліборобської Партії (УДХП). Перше загальне зібрання Всеукраїнського з’їзду Демократів-Хліборобів відбулося на другий день після обрання Гетьмана і постановило не виступати проти нової влади.
УДХП та інші партії національного спрямування наприкінці травня 1918 року, реально оцінюючи недоліки гетьманського правління, змінюють свою позицію і створюють Український Національний Державний Союз. Автором Меморіалу УНДС став Микола Міхновський.
На зміну гетьманству прийшла Директорія УНР. М. Міхновський, знаючи, що Директорія не встоїть перед більшовицькою навалою, спробував утворити із Є. Коновальцем та П. Балбачаном диктатуру, яка б змогла врятувати Україну, але через хворобу він не зміг зустрітися із ними. Україна захлиналася у крові і зрадах.
З 1918 року Микола Міхновський відійшов від активного політичного життя. Деякий час жив на Кубані, де викладав у Педагогічному інституті. У 1923 році він повернувся до Києва, спробував налагодити контакти із СУМ та СВУ, але за ним постійно стежила ЧК.
3 травня (за деякими відомостями – 5 травня) 1924 року Миколи Міхновського не стало. Що це було – підступне вбивство, чи самогубство? Відповіді немає. Але ми знаємо одне: Україна у той день втратила Героя, який до свого останнього подиху вірив у Самостійну Україну і все своє життя боровся за неї. Його літературна спадщина складає всього 1-2 томи, але його твори, ідеї і думки є надзвичайно актуальними і сьогодні.
Видатний український громадсько-політичний діяч, основоположник та ідеолог українського націоналізму Микола Іванович Міхновський навіки залишиться в пам’яті тих українців, кому не байдужа доля України.
Вічна Слава Героям України!

субота, 14 березня 2009 р.

Т.А. Зіньківський про роль інтелігенції у становленні української держави

Стражденник син стражденника народа
Громадський діяч, письменник, фольклорист і публіцист Трохим Аврамович Зіньківський (псевдоніми – Т. Звіздочот, Т. Певний, М. Цупкий та ін.) народився у м. Бердянську 04.08.1861 р. у бідній робітничій родині. Ріс хворобливим і рано помер (20.06.1891). Навчався в Бердянському повітовому училищі, яке закінчив у 1876 р., Феодосійському вчительському інституті, Одеському юнкерському училищі (закінчив у 1882 р.). У 1883 році отримав офіцерське звання. У 1890 закінчив «по першому розряду» Петербурзьку Військово-юридичну академію. У періоди між навчанням працював у Харкові, Києві. Останні роки життя служив у київському військовому суді.
Враження від пережитого в дитячі і юнацькі роки, спостереження над військовим побутом лягли в основу літературної творчості Т.А. Зіньківського. В кінці 80-х – на поч. 90-х рр. виступав у періодичних виданнях із поезіями, байками, оповіданнями («Сидір Макарович Притика», «Моншер-козаче», «Кудою йти»). Написав п’єсу «Сумління», кілька творів для дітей. Окремими збірками вийшли оповідання («Малюнки справжнього життя», 1889) і байки («Байки М. Цупкого», 1889). Автор публіцистичних та літературно-критичних статей («Тарас Шевченко в світлі європейської критики», 1890–1891, та ін.). Склав граматику української мови (не збереглася). Записував народні пісні, казки («Історична казка»), повір’я («Надзвичайне повідомлення», 1883). Переклав з російської низку творів М. Салтикова-Щедріна, а також поезії з грецької, французької, німецької мов. Твори Т.А. Зіньківського, що друкувались у різних журналах, зібрані в двох томах «Писання Трохима Зiнькiвського», опублікованих у Львові 1893 та 1896 р.
За політичними переконаннями Т.А. Зіньківський був українофілом (у 1886 став учасником київського українофільського гуртка), підтримував постійні контакти з учасниками громадівського руху, дружив з Б.Грінченком.
Трохим Зіньківський жив і працював у тій частині Російської імперії, яка у той час зазнала бурхливого економічного піднесення, зумовленого стрімким розвитком капіталістичних відносин і культурне життя якої було спотворене антиукраїнськими Валуєвським та Емським указами. Але це не завадило йому займатися упорядкуванням української граматики (не збереглася), популярної української історії, історії української писемності, мріяв про підготовку української енциклопедії.
Т.А. Зіньківський у своїх публіцистичних творах висвітлив роль і місце української інтелігенції на різних етапах вітчизняної історії, дав їй можливість критично глянути самій на себе, зрозуміти, що саме вона повинна стати ідейним натхненником, рушієм державницьких планів, діянь свого народу. У своїх творах він яскраво відобразив духовне протистояння між українським народом і його інтелігенцією. Він стверджував, що українське громадське життя йшло двома неоднаковими шляхами. Український народ виробив основи своєї власної культури, яка опирається на демократичний ґрунт, а українська інтелігенція навпаки – йшла і йде в чужий «панський табір».
Зіньківський добре розумівся і вникав у суспільне життя того часу, бачив негативне і позитивне, вказував, де треба українській інтелігенції, яка сама не бачила, чи не хотіла бачити об’єктивної реальності, міняти підхід до справи, де слід посилити свою працю на благо народу, а де й необхідно припинити непотрібну і шкідливу боротьбу у власному таборі. До “справжньої української інтелігенції” він відносив тих представників української еліти, які безкорисливо, самовіддано працювали для рідного народу. Це такі визначні постаті, як Іван Вишенський і Петро Могила, Іван Мазепа і Павло Полуботок, Григорій Сковорода й Іван Котляревський та багато інших, які працювали на благо свого народу, інколи навіть не шкодуючи свого життя.
Т.А. Зінківський зробив глибокий аналіз становища тогочасної української інтелігенції в Російській імперії. Він вирізняв серед неї чотири групи. Перша група – псевдо інтелігенція, “низькі малоросіяни”, що, видершись з дьохтярів та шмаровозів, гордо додає до свого прізвища, яке закінчується на о, ще літеру в.
Друга група — це нова категорія української інтелігенції на «московський кшталт», тобто вихована в московському дусі.
Третя група — «гармонійні інтелігенти», в яких однаково співіснують два поняття “заразом москаля і українця”.
Четверта група — «химерна категорія української інтелігенції, що призначається до свого українського коша, але в практичному житті зостається одним з тих ремінчиків московського батога, що ним тяжко катує москаль заковану в кайдани Україну». Це ті, хто зве себе «українофілами», «щирими українцями».
Як відомо, демократизм російської інтелігенції закінчується, як правило, завжди там, де починається українське чи будь-яке інше національне питання. Т.А. Зінківського постійно дивувало те, що російські радикали байдуже споглядали на деспотизм однієї національності над іншою, зокрема російської над українською. А будь-які спроби інтелігенції покривджених народів чи самих покривджених народів щодо захисту своєї національної гідності, всіляко ганьбили в шовіністично налаштованій російській пресі.
Т.А. Зіньківський у праці “Національне питання в Росії” порушив надзвичайно гостру проблему того часу: навчання українських дітей і студентів рідною мовою. Він показав також, як наполегливо і послідовно нищилась, нівечилась праця письменників, які писали про рідні краї.
Проблема української інтелігенції, яка посіла основне місце в художній та публіцистичній спадщині Т.А. Зіньківського, залишається проблемою номер один і в незалежній Україні. Як нам сьогодні бракує отої «справжньої української інтелігенції», яка б змогла зорганізувати і повести за собою український народ! Але де її знайти, оту «справжню українську інтелігенцію»?
Поки-що маємо тільки «дьохтярів», «шмаровозів», «колхозників» та їм подібних.

Джерела:
1. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с. 32-46.
2. Т. Перун. Проблема української інтелігенції у творчій спадщині Т.Зіньківського. – Інтернет ресурс.

середа, 11 лютого 2009 р.

Вірний син України – донеччанин М.Ю.Шаповал


Ще минуть роки, ще розвіються ілюзії, ще розкриються очі бідних, замріяних робітників і селян, що не бачучи того «лєнінізму» на практиці сліпо захищають оту форму будучого свого рабства…

М.Шаповал. Велика революція і українська визвольна програма. Прага, 1927. С.305-315.
6 червня 1882 р. в селі Сріблянка Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині Артемівський район Донецької області) в сім'ї відставного унтер-офіцера Юхима Олексійовича Шаповала та Наталії Яківни Шаповал народився син Микита. У 1888 – 1889 рр. навчається у церковнопарафіяльній школі. Злиденне життя сім’ї заставило Микиту з раннього віку наймитувати поденщиком у місцевих заможних селян, на шахті та в паровозному депо. Одночасно навчається у Варваропільській (м. Первомайськ Луганської області) та Петро-Мар'ївській народних школах. Освіченість дозволяє Микиті займати посади «конторських» працівників. Протягом 1896-1898 рр. навчається в Комишувахській двокласній школі Міністерства народної просвіти с. Комишуваха Луганської області, після закінчення якої працює помічником лісничого та займає інші посади.
Під час навчання відбулося знайомство Микити з "Кобзарем" Т.Г.Шевченка. Навчаючись у школах та працюючи на шахті, Микита завжди ділився прочитаним зі своїми ровесниками та шахтарями "Голубівської" шахти. Залучившись до співу народних і церковних пісень в Комишувасі, Микита Шаповал став одним з шанованих хлопців у юнацькому гурті. Микита був талановитим юнаком: складав вірші, чудово співав, грав на гітарі. Стихійне просвітництво серед молоді переростає в потребу нести людям українське поетичне слово Т. Шевченка, українські народні пісні, українські традиції та культуру. Юнак постійно працює над собою.
Працюючи у Маяцькому лісництві (1901-1902 рр.) Микита, під впливом ученого-лісівника Олександра Макаренка, знайомиться з соціалістичними ідеями, які на той час особливо приваблювали молодь. Багатство різноманітних політичних, соціальних, національних та інших течій, могли заплутати будь-кого. Не оминула ця хвороба і Микиту, у якого вона дуже швидко пройшла, як тільки він ознайомився з Маніфестом "Самостійна Україна" Миколи Міхновського. Микита Шаповал протягом усього життя не змінив своїх поглядів, за будь-яких ситуацій залишався вірним українській національній ідеї. Нові сприятливі умови для політичного і культурного просвітництва відкрилися перед Шаповалом, коли його взяли до війська. Під час революції 1905 року Микита Шаповал ще більше активізує свою проукраїнську революційну просвітню діяльність. Боротьба за інтереси солдатів, розуміння проблем польського визвольного руху роблять Шаповала лідером військового гарнізону. Його обирають головою революційного комітету. Він вивчив польську мову, перечитав твори польських класиків, написав багато віршів.
Восени 1907 року розпочинається новий період у житті Микити Шаповала. Критика його інтернаціональної просвітительської роботи в Польщі і обмова у "зраді України" сприяли якісним змінам: виходить друком перша збірка віршів "Сни віри" (1908 р.) – поетизований аналіз тогочасної політичної ситуації. Невдовзі життя приводить М.Шаповала до Києва. Він сподівався на високу національну освіченість київської інтелігенції. Але його сподівання не справдились: зрусифіковані літератори і журналісти Києва не були спроможними гуртувати національні кадри. Великий розум, хороші знання і висока національна свідомість дозволяють Микиті Шаповалу організувати формування національної української еліти, для чого разом з П. Богацьким створює і видає часопис "Українська хата" (1909-1914 рр.). Микита Шаповал розумів, що інтелігенцію і народ потрібно навчити правильно сприймати ідеї української державності і незалежності. Головною метою часопису було створити обґрунтовану модель сучасного українського етносу. На той час часопис був єдиним національно-об’єднуючим українським органом.
Надзвичайна роль в просвітній справі М.Шаповала належить поетичному слову, свідченням чого є його поетичний доробок: "Сни віри" (1908 р.), "Самотність" (1910 р.) і "Лісові ритми" (1917 р.). Поезія життєстверджуюча, повна надій, сподівань і віри в невмирущість ідеалів вільнолюбного українського народу. Вона поєднала в собі поетичний оптимізм та сум, вболівання і страждання поета за долю українського народу.
У 1917-18 рр. був членом Центральної і Малої рад. Працював міністром пошти і телеграфу в уряді В.Винниченка, міністром земельних справ за Директорії.
У 1920 році М.Шаповал мусив поїхати з України, оскільки його громадські і політичні переконання не співпадали з новітнім курсом партії більшовиків, і його надзвичайний талант просвітителя і педагога на повну силу розкрився вже в еміграції в Чехії. Тут він створює вищі та середні навчальні заклади - Українську господарську академію, Педагогічний інститут ім. Драгоманова, Соціологічний інститут, Робітничий університет, Студію мистецтв, реальну гімназію, видавничий фонд, Архів-музей.
У науковому світі Микита Шаповал відомий як вчений-соціолог. У березні 1929р. йому, першому з українців, присвоюють науковий ступінь доктора соціології і наукове звання професора. Створений у 1924 р. і керований Шаповалом Український соціологічний інститут стає лідером соціологічної науки світового рівня. Таке визнання не випадкове. Інститут розумів соціологію як єдине ціле трьох її складових - народознавства, господарства і техніки, соціології і політики. В складі інституту працювало 35 академіків (21 дійсний член), які стали авторами десятків ґрунтовних наукових видань.
В еміграції М.Ю.Шаповал написав низку праць, в яких аналізував причини поразки національно-визвольних змагань в Україні. Творчі здобутки Микити Юхимовича надзвичайно великі. Тільки в його архіві зберігається 340 статей, 36 книг, 3 поетичних збірки і 5 підручників.
1932 року серце М.Ю.Шаповала перестало битися. Похований у Ржевницях поблизу Праги.
Джерела:
В.Оліфіренко. Уроки правди і добра.—Донецьк, 1995.
Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с.703 – 713.
В.Терещенко. Микита Шаповал—велетень із Донбасу.—Артемівськ, 2001.

неділя, 8 лютого 2009 р.

Ю.І.Липа - великий Українець з Одеси


Причорноморське українське місто Одеса, в якому сьогодні мешкає трохи більше одного мільйона чоловік, з яких 65% українці, а на одній із центральних вулиць якого – Французькому бульварі, можна прочитати написане метровими літерами гасло: «Укр. мова – это изуродованый (саме так з помилками і написано!) русский язык», а в районі Дерибасівської один із таких же переляканих та обмежених рідкобородих недоумків повідомляє: «Я говорю на русском языке! Хохлы вон из Одессы!», це місто дало борця за волю українського народу і самостійність України, Українця з великої літери – Липу Юрія Івановича.
Відомий громадський і політичний діяч, письменник і публіцист Ю.І.Липа народився 5 травня 1900 р. Його батько, Іван Львович Липа, був цікавою особистістю: лікар, письменник, організатор «Братства тарасівців» та автор його програми, метою якого була боротьба за здобуття Україною незалежності. Родина відіграла важливу роль у формуванні світогляду Ю.Липи.
Початкову освіту він отримав у гімназії №4 м. Одеси. Навчався на юридичному факультеті Новоросійського (Одеського) університету.
Революційні події 1917-1920 років не обійшли стороною сім’ю Ю.Липи. У 1917-1918 році юнак, як пластун Гайдамацької дивізії, бере участь у боротьбі з більшовицькими заколотниками в місті. Батько стає комісаром Одеси від Центральної Ради, згодом лікарським інспектором міста, членом Директорії УНР. Згодом сім’я покидає Одесу і з 1920 р. живе у Польщі.
Освіту (за фахом лікар) Ю.Липа здобув у Познанському університеті. У 1928р. закінчив однорічний курс Школи військових підхорунжих польської армії, а в 1929 р. – Вищу школу політичних наук при Варшавському університеті.
Довоєнні роки Юрія були наповнені великою і плідною працею як на поприщі медицини, так і в областях літератури, історії, політології та філософії.
Свої перші поезії Юрій почав друкувати з дев’ятнадцяти років. Літературне надбання Ю.І.Липи складається з декількох поетичних збірок: «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938); роману у прозі «Козаки в Москві» (1931, 1942, 1957); тритомного збірника оповідань «Нотатник», який перевидавався декілька разів. Але Ю.І.Липі свого часу найбільшу популярність принесли його літературно-критичні і публіцистичні статті та праці, теми яких залишаються актуальними і по сьогоднішній день: «Українська раса», «Українська доба» (1936), трилогія: «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940, 1942, 1947), «Розподіл Росії» (1941, 1954).
У дослідженнях і статтях Ю.І.Липа обґрунтував засади створення Української держави, показав роль особистості українця («одиниці»), окремих соціальних груп (в т.ч. національних меншин, українського жіноцтва) в українському державотворенні. Особливу увагу приділив ролі керівника («провідника») української держави: «…найвищий, найвеличніший провідник для українців – це той, що найповніше висловлює собою моральну справедливість. На другім місці лишень треба згадати про те, що має він бути особисто талановитим, і продовжувати давні традиції, і бути зичливим до людей…» [1, с.661].
Постать Ю.І.Липи була помітною. У 1943 році гітлерівці привезли його до Берліна і там один із керівників рейху запропонував очолити маріонетковий уряд України. Юрій відмовився. Його залишили живим, але це не могло не вплинути на подальший хід подій. У травні 1943 року Юрій Липа одержує категоричний ультиматум від польської Армії Крайової з вимогою негайно покинути Польщу. Він із сім’єю переїжджає в Україну, надає лікарську допомогу місцевому населенню і воякам Української Повстанської Армії. Напередодні вступу червоних військ Ю.І.Липі ще раз запропонували емігрувати. Він свідомо відмовляється...
Ю.І.Липа трагічно загинув у 1944 р. – його закатували енкаведисти.
19 серпня 1944 року до будинку, де мешкав Юрій, під'їхала бричка із чотирма енкаведистами. Липа був у саду зі своїми донечками. Лікарю було сказано: "Собирайтесь, вы нам нужны", а також наказано взяти медичний інструмент. Дружина Галина запитала, куди його забирають. Жінку запевнили, що чоловік невдовзі повернеться. Офіцер сказав: "Даю вам честное слово советского офицера, что через час-два ваш муж будет дома".
Однак він більше не повернувся...
Два дні шукала дружина Юрія. 22 серпня 1944 року тіло Юрія Липи, було знайдене селянами на пустирі в селі Шутови, за чотири кілометри від оселі письменника. На тілі залишились сліди катувань: уколи багнетів, руки і голова потрощені прикладами рушниць, його порізали власними хірургічними інструментами...
Так пішов з життя один з найдостойніших синів України, Українець з великої літери – Ю.І.Липа.
Творча спадщина Ю.І.Липи має надзвичайно важливе значення для державного будівництва і розвитку української культури і в наш час. Пам'ять про нього житиме в віках.
Вічна Слава Героям України!

Література
1. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с. 649-671.
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...