Показ дописів із міткою православ'я. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою православ'я. Показати всі дописи

неділя, 15 січня 2012 р.

130 років з дня народження великого Українця – Івана Огієнка (митрополита Іларіона)

15 січня цього року виповнюється 130 років від дня народження Івана Івановича Огієнка (15.01.1882 – 29.03.1972) – видатного українського ученого, державного, освітнього і релігійного (митрополит Іларіон) діяча, мовознавця, історика, педагога.
Іван Огієнко народився 15 січня (за деякими джерелами 14 січня) 1882  року в селі Брусилові Радомишльського повіту на Київщині (нині – районний центр Житомирської області) у бідній селянській родині.
Після закінчення початкової школи у 1896 році Іван Огієнко навчається у Київській військовій фельдшерській школі, а по закінченню її працює помічником лікаря психіатричного відділення Київського військового шпиталю. Самостійно вивчає латинську і грецьку мови, готується до вступу на історико-філологічний факультет Київського університету. У 1903-1909 рр. навчався на медичному та історико-філологічному факультетах Київського університету св. Володимира Великого.

пʼятниця, 14 серпня 2009 р.

Павло Жебрівський: Московський патріархат – це дзеркало російської держави

“Московський патріархат не зацікавлений у створенні єдиної помісної української церкви з двох основних причин”. Першою причиною народний депутат Жебрівський, назвав “економічну”. Він нагадав, що “половина приходів церкви Московського патріархату знаходиться в Україні, тому, в разі створення єдиної православної церкви в Україні, церква МП позбавиться значних фінансових ресурсів”.
Про це та інше читайте тут >>>>>

CONTRA SPEM SPERO або ВСУПЕРЕЧ НАДІЇ СПОДІВАЮСЬ

Як уже повідомлялося в ЗМІ, з 27 липня по 5 серпня 2009 р. в Україні перебував з так званим «пасторським візитом» предстоятель Російської православної церкви Кирило (Гундяєв). Чого ми чекали від цього візиту? Розуміння і порозуміння. Розуміння непростої ситуації в державі, яка знаходиться, як дехто стверджує, «на канонічній території Московського патріархату», розуміння необхідності забезпечення в цій державі (або, як на те пішло, у цьому куточку «канонічної території МП») миру, злагоди і спокою. Найкращим проявом цього розуміння мало бути дарування УПЦ повної канонічної самостійності – автокефалії. Але, не зважаючи на високий духовний сан, предстоятель РПЦ Кирило ще цього не розуміє або не хоче розуміти.
Не шукав Кирило в Україні, яку він вважає лише «канонічною територією МП», й порозуміння з братами по вірі – декількома мільйонами православних віруючих, які переконані, що в Україні має бути єдина автокефальна помісна церква. Його безапеляційна заява, що «В Україні є помісна церква, і якби її не було, то не було б сьогодні й України», є прозорим натяком на можливі радикальні дії, але які? Це залишається великим запитанням для нас усіх.
У ході візиту предстоятелем РПЦ Кирилом був продемонстрований наддержавний характер цієї церкви. Вперше в історії РПЦ був проведений Священний синод на території іншої держави, мета якого показати, хто «в домі господар». Про планування проведення синоду РПЦ у Києві мали б знати наші високопосадовці і, поважаючи суверенітет держави, відмовити у проведенні цього заходу. Але спрацював стереотип – проявився синдром меншовартості.
Хоча перед візитом Кирила в Україну було обіцяно, що це не буде політичний візит, але без політики і політиків він не обійшовся. Йдеться не про діючих керівників держави, а про лідерів окремих партій, які весь час «супроводжували» Кирила і «світилися в кадрі» та імена яких він згадував у своїх проповідях перед мирянами.
Здивували і деякі ЗМІ, які, захлинаючись, по 24 години на добу розповідали про цей візит – це, в першу чергу, проросійський (а може вже й російський) канал «Інтер» та інші.
Які уроки дав нам цей візит?
В Україні церква відділена від держави, але її діяльність повинна контролюватися державою. Церкви, які зареєстровані в Україні, мають працювати на Україну. Як це зробити – побачимо у програмах кандидатів у президенти.
В Україні немає згуртованого суспільства, здатного відстоювати свої ідеали, захищати свою країну. В країні загалом близько 10 мільйонів віруючих ГКЦ, УАПЦ, УПЦ КП, а з протестами проти візиту московського патріарха Кирила на вулиці вийшло всього декілька сотень чоловік у той час, коли його вітали тисячі віруючих. Тому так рішуче відмовив московських патріарх у створенні помісної церкви. Як і на яких засадах будуть гуртувати українське суспільство розкажуть у своїх передвиборчих програмах кандидати на найвищу посаду в державі.
Візит патріарха Кирила в Україну дав упевненість керівникам Росії, які не забарилися з емоційними висловлюваннями і претензіями до нашої держави, які щойно прозвучали з вуст президента Медведєва. По-різному відповіли на недружню до України заяву російського президента, в тому числі й претенденти на найвище крісло в Україні. Будьмо уважні до цих відповідей і не наробімо дурниць на виборі.
Ще багато уроків можна почерпнути та зробити висновків з цього візиту. Але будемо сподіватися на краще.
DUM SPIRO, SPERO або ДОКИ ДИХАЮ, СПОДІВАЮСЬ
©Східний Погляд

понеділок, 27 липня 2009 р.

Новини про візит патріарха Кирила від Радіо Свобода

27.07.2009
Ющенко: Розкол у церкві має бути подоланий

Церковний розкол негативно впливає на соціальну стабільність в Україні, заявив Президент Віктор Ющенко після зустрічі з предстоятелем Російської православної церкви Кирилом
«Православне возз’єднання – це не тільки проблема церковна... це проблема, що накладає відбиток на соціальну стабільність», – заявив Президент.
Ющенко зазначив, що влада не втручається в справи церкви, однак не може залишатися осторонь від настільки важливого для країни питання.
Президент також вказав на важливість того, щоб це питання обговорювалося всіма духовними лідерами й висловив упевненість у тому, що церковний розкол в Україні буде подоланий.
Водночас глава держави назвав «дуже важливим для України» візит патріарха Кирила.
«Цей візит є важливим, тому що цей візит духовний», – наголосив Президент.
Віктор Ющенко подякував патріарху РПЦ за вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні. При цьому глава держави зазначив, що Україна не вважає провиною Росії й російського народу Голодомор 1932-33 років.
Ющенко висловив сподівання на «позитвні сигнали»
Україна сподівається отримати багато позитивних сигналів, яких потребує православ’я, під час візиту предстоятеля Російської православної церкви Кирила. Про це заявив український Президент Віктор Ющенко на початку зустрічі з патріархом РПЦ, повідомляє прес-служба глави держави.
Президент висловив сподівання на продовження діалогу щодо перспектив розвитку православ’я в Україні, який українська сторона, за його словами, дуже цінує.
За оцінкою Ющенка, в Україні православ’я має сприятливі умови для розвитку, свідченням чого є відновлення і передання церкві соборів, храмів та інших культових споруд.
Президент України висловив переконання, що державна політика щодо церкви є правильною, хоча в українському православ’ї є проблеми, «зокрема існування чотирьох православних конфесій».
За словами Ющенка, ця проблема дісталася Україні у спадок і є не лише проблемою України й українського православ’я.
Зі свого боку патріарх Кирило, відзначаючи історичну роль Києва у розвитку православ’я, зазначив, що Київ для нього – «наш руський Єрусалим і Константинополь в одній особі». Тому свій візит до України патріарх розглядає не лише як пасторський, а й убачає в ньому паломницьку місію, передає слова глави РПЦ прес-служба Президента України.
Після зустрічі Президент Віктор Ющенко і патріарх Кирило поклали квіти й горщики зі свічками до Меморіалу жертв Голодомору 1932-33 років.


Релігійні лідери застерігають патріарха Кирила від політичних заяв

Релігійні лідери висловлюються за незалежність українського православ’я та застерігають патріарха Кирила від політичних заяв.
Про це йдеться в заявах предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату Філарета (Денисенка), митрополита УАПЦ Мефодія та глави Української Греко-католицької церкви кардинала Любомира Гузара.
Релігійні лідери зазначають, що намір патріарха РПЦ відвідати вірян в Україні є природним, і вони вітають цей намір.
Водночас, як заявляє предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Філарет, «разом із церковними справами Російський патріарх буде прагнути облаштувати і справи політичні. Бо хоча на патріаршому престолі Москви владика Кирило перебуває лише півроку, насправді саме він як керівник Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату протягом останніх майже двадцяти років значною мірою провадив політику РПЦ щодо України... Він несе відповідальність за використання структур Московського патріархату в Україні як знаряддя російської державної політики».
Кардинал Любомир Гузар застеріг патріарха Кирила від використання церкви як знаряддя, за допомогою якого Росія хотіла б не допустити повної самостійності України. «Не є таємницею те, що Росія хоче зберегти Україну під своїм впливом, що вона не погоджується з нашими прагненнями як держави і як народу... Якщо Церква, не дай Боже, стане засобом утримання України як частини Російської держави, то це дуже небезпечна гра», – йдеться в заяві кардинала.
Зі свого боку, предстоятель Української автокефальної православної церкви, митрополит Мефодій (Кудряков), звертаючись до пастви та духовенства, закликав їх «із розумінням та толерантністю поставитися до високого церковного гостя, який подорожуватиме Україною».
Він також висловив очікування, які покладає на візит Московського Патріарха. «Ми молимося, аби ця проща до святої київської землі стала для нового предстоятеля Руської Церкви точкою відліку для вироблення нової – вільної від ідеологічних стереотипів – позиції Московського патріархату стосовно українського церковного питання», – йдеться у заяві предстоятеля УАПЦ.
Джерело

неділя, 26 липня 2009 р.

Що дасть Україні візит предстоятеля РПЦ патріарха Кирила?

«Недоброзичливці постійно роздмухують усілякі скандали навколо його імені, зокрема, висувають звинувачення в торгівлі алмазами, нафтою, тютюновими виробами. Деякі ЗМІ називають його «тютюновим митрополитом» і докоряють пристрастю до бізнесу».

Що ж дасть його приїзд в Україну? Чого ми хочемо від нього?
Нагадаємо про найважливіші події у відносинах Української Православної Церкви і Російської Православної Церкви і висловимо свої сподівання.

1. Українська Православна Церква від Хрещення Руси-України до повного поневолення Москвою (період з 988 по 1686 р.) була Митрополією Константинопольського Патріархату.
2. Українську Церкву заснував Андрій Первозванний, тому ця церква, яка була найстаріша на Сході слов’янства, була апостольною з великими правами.
3. У 1448 році від Київської Митрополії відокремилася Московська епархія, яка була самоназвана Московською Патріархією.
4. У 1458 році невизнана Московська єпархія остаточно відірвалася від Київської метрополії.
5. Тільки через 141 рік (у 1589 р.) Московська епархія отримала визнання Константинопольського Патріархату.
6. Після приєднання України до Московії у 1654 р. Українська Церква ще 32 роки боролась проти поневолення Москвою.
7. За свідченням грецьких істориків, у 1684 році (за часів лівобережного гетьмана I.Самойловича) Московська Патріархія звернулася до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй Українську Митрополію (тобто отримати право рукоположіння Київських митрополитів), але отримала відмову.
8. 8 листопада 1685 р. митрополит Київський Гедеон Четвертинський силою був приведений до присяги на вірність московському патріархові, таємно висвячений у Москві в сан Київського митрополита єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського, а титул Київського митрополита «екзарх Вселенського Престолу» був у нього забраний.
9. У 1686 році Константинопольський Патріарх Діонісій погодився на підпорядкування Московській Патріархії Української Церкви, але через рік (1687) його за це було засуджено на Царгородському патріаршому соборі та позбавлено сану, а саме підпорядкування визнано актом хабарництва та скасовано.
10. Московський Патріархат — має ту канонічну територію, яка існувала у тої Церкви до 1686 року.
11. З відновленням Української держави на початку ХХ ст. 1 січня 1919 р. була проголошена автокефалія Української Церкви згідно з 17 правилом ІV всесвітнього собору.
12. 13 листопада 1924 р. Царгородський патріарх Григорій Сьомий у грамоті (томосі) Вселенської Патріархії, яка була підписана ним і ще 12 східними митрополитами, визнав незаконність передачі Київської метрополії Москві: «В історії написано, що перше відділення від нашого престолу Київської Митрополії та православних митрополій Литви і Польщі, що залежали від неї, й приєднання їх до Святої Московської Церкви відбулося цілком не за приписами канонічних правил, а також не було додержано всього того, що було встановлене про повну церковну автономію Київського Митрополита, що носив титул екзарха Вселенського Престолу".
13. У відповідь на звернення українського єпископату до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і всього єпископату РПЦ 25—27 жовтня 1990 року було прийняте Ухвалення Архієрейського Собору РПЦ, за яким Українській Православній Церкві було надано незалежність і самостійність в управлінні та права широкої автономії, а митрополитові України був наданий титул «Блаженнійший митрополит Київський і всієї України».
14. У кінці жовтня 1990 р. українським єпископатом одноголосно був обраний Предстоятелем новоутвореної (рішенням архієрейського собору РПЦ від 27-28.10.1990 р.) Української Православної Церкви Філарет (Денисенко) і найменований "Блаженнійшим митрополитом Київським i всієї України".
15. У зв’язку з проголошенням 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України Акту про державну незалежність України та згідно канонів Церкви (34 Апостольське правило), стало питання про автокефалію Православ’я в Україні та про дарування УПЦ повної канонічної самостійності – автокефалії. Архієрейський собор РПЦ 31 березня - 4 квітня 1992 р. відмовив у цьому проханні, а Блаженнійшому митрополиту Київському і всієї України Філарету запропонували написати заяву до собору УПЦ про залишення поста Предстоятеля Церкви.
16. Філарет не визнав рішень Московського Синоду і розіслав Апеляцію до всіх Предстоятелів Помісних православних церков.
17. 6-7 травня 1992 р. – Синод РПЦ засудив діяльність Філарета, усунув його з керівництва Церкви і пригрозив заборонити у служінні.
18. 27 травня 1992 р. митрополит Харківський і Богодухівський Никодим (Руснак), порушивши Статут УПЦ, зібрав 18 архієреїв Церкви у Харкові. На цьому зібранні (за відсутності Філарета) 16 голосами новим Предстоятелем УПЦ було обрано митрополита Ростовського і Новочеркаського, керуючого справами РПЦ Володимира (Сабодана).
19. 27 травня 1992 р. митрополит Філарет оприлюднив відкритого листа патріарху Олексію ІІ і Священному Синоду РПЦ, в якому охарактеризував збори у Харкові незаконними і такими, що не мають канонічної сили для УПЦ. "Архієреї в Харкові не зберегли самостійності і незалежності та підкорилися рішенням Московського Священного Синоду від 7 і 21 травня 1992 р., тоді коли його влада не поширюється на управління УПЦ, яка має свій Священний Синод... Учасники Харківських зборів порушили також Статут про управління УПЦ, прийнятий на Помісному Соборі УПЦ в листопаді 1990 р. і зареєстрований державними органами України" (було грубо порушено близько десяти статей Статуту УПЦ).
20. 11 червня 1992 р. Архієрейський собор РПЦ вкотре засудив спроби УПЦ отримати автокефалію.
21. 20 червня 1992 р. Блаженнійший Митрополит Володимир прибув у Київ. Свою першу проповідь Владика Володимир почав словами: «Я прибув не у відрядження і не з-за кордону, я прибув на рідну землю (родом із Хмельниччини – прим.) служити людям і незалежній Україні» (правда, в жодній з УПЦ МП богослужіння до цього часу не ведеться українською мовою, а в багатьох приходах УПЦ МП священнослужителі ведуть антиукраїнську пропаганду).
22. 25-26 червня 1992 р. відбувся Всеукраїнський Православний Собор, який об’єднав УАПЦ і УПЦ в УПЦ Київського патріархату. Предстоятелем Церкви став патріарх Мстислав.
23. Після смерті патріарха Мстислава 11 червня 1993 р., патріархом Київським і всієї Русі-України став митрополит Чернігівський і Сумський Володимир (Романюк).
24. Після смерті патріарха Володимира (14 липня 1995) Священний Синод обрав патріаршим Місцеблюстителем митрополита Філарета.
25. 20-21 жовтня 1995 р. митрополит Філарет обраний Всеукраїнським Помісним Собором патріархом Київським і всієї Русі-України. 22 жовтня відбулась інтронізація патріарха.
26. Але РПЦ не здається і 20 лютого 1997 р. Архієрейський Собор РПЦ оголосив анафему (відлучив від Церкви) Предстоятеля УПЦ Київського Патріархату. Про канонічність цього акту йдеться у пункті 10.
27. Патріарх Філарет, став ініціатором канонізації Київського митрополита Петра Могили. Архієрейський Собор, що відбувся в Київському Володимирському соборі 12 грудня 1996, зачислив митрополита Петра до сонму святих. 24 травня 1997 р. почалося відновлення Золотоверхого Михайлівського монастиря.
28. Що ми чекаємо від предстоятеля РПЦ Кирила (Гундяєва)? Рішення Архієрейського собору РПЦ про дарування УПЦ повної канонічної самостійності – автокефалії. Це буде найкращим його проявом справедливості і милосердя по відношенню до українського народу, значним внеском у розвиток Вселенського Православ’я, у зміцнення дружби між російським і українським народами, у становлення злагоди в українському суспільстві. Так, на наш погляд повинен діяти лауреат міжнародної Ловійської премії миру, присудженої йому в 1993 році Суспільним Комітетом «Мирний форум Ловіїса» за миротворчу діяльність (Фінляндія).
29. Надіємося, що це не про предстоятеля РПЦ Кирила йдеться на одному з сайтів: «Недоброзичливці постійно роздмухують усілякі скандали навколо його імені, зокрема, висувають звинувачення в торгівлі алмазами, нафтою, тютюновими виробами. Деякі ЗМІ називають його «тютюновим митрополитом» і докоряють пристрастю до бізнесу».
30. Будемо сподіватися, що візит патріарха Кирила пройде з користю для нашої держави і нашого народу
©Східний_Погляд

Джерела:
1. Богдан Червак. Член Політради ВО "Свобода"
2. Главред, «Патріарх Кирил: соратники, вороги, захоплення, компромат»
3. Огієнко І. Нариси з історії Української Православної Церкви// Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с.586 – 608.
4. Сабодан
5. Філарет

субота, 14 лютого 2009 р.

Яка православна церква в Україні канонічна?

Приводом звернутися до теми взаємовідносин українських церков стала подія у Сумах, про яку повідомили 12-13 лютого 2009 р. ЗМІ. Єпископ Сумський і Охтирський Євлогій (Гутченко), виступаючи перед студентами Української академії банківської справи, принижував честь і гідність громадян України – прихильників Української Православної Церкви КП, що змусило їх звернутися до місцевої прокуратури. Свій виклик у прокуратуру єпископ супроводжував телекамерами журналістів та імпровізованим мітингом протесту із двох-трьох десятків мирян з антиукраїнськими гаслами.
Потрібно зазначити, що священнослужителі УПЦ МП на території України досить часто ведуть антиукраїнську пропаганду, паплюжать духовенство Київського патріархату, ображають і принижують честь і гідність православних прихожан Української Православної Церкви КП, беруть участь у політичних акціях (агітації мирян під час проповідей у храмах за промосковських кандидатів до місцевих рад і до ВР), проводять інші антиукраїнські акції.
Що це за феномен – Українська Православна Церква МП? Чому вона так активно діє на теренах України?
Декілька історичних фактів.
Українська Православна Церква від Хрещення Руси-України була Митрополією Константинопольського Патріархату. За давнім переказом, Українську Церкву заснував Андрій Первозванний, тому ця церква, яка була найстаріша на Сході слов’янства, була апостольною [1, с. 593]. У 1448 році від Київської Митрополії відокремилася Московська епархія, яка була самоназвана Московською Патріархією. Лише через 141 рік (у 1589 р.) вона отримала визнання Константинопольського Патріархату.
Після приєднання України до Московії у 1654 р. Українська Церква ще 32 роки боролась проти поневолення Москвою. Як свідчать грецькі історики, у 1684 році (за часів лівобережного гетьмана I.Самойловича) Московська Патріархія звернулася до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй Українську Митрополію (тобто отримати право рукоположіння Київських митрополитів), але отримала відмову.
Під шаленим тиском Москви 8 листопада 1685 р. митрополит Київський Гедеон Четвертинський присягнув на вірність московському патріархові, був таємно висвячений у Москві в сан Київського митрополита єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського і з цього моменту розпочалося знищення незалежної Української Церкви. Київський митрополит віддавна був «екзархом вселенського трону», але цей титул був забраний у митрополита Гедеона.
У 1686 році Константинопольський Патріарх Діонісій погодився на підпорядкування Московській Патріархії Української Церкви, але через рік (1687) його саме за це було засуджено на Царгородському патріаршому соборі та позбавлено сану, а підпорядкування визнано актом хабарництва та скасовано. Тобто, приєднання і підпорядкування Української Церкви Московській є неканонічним.
Москва не могла погодитися на незалежне становище Української Церкви і домінуюче становище на Сході. Незалежність Української Церкви була знищена грубим неканонічним актом, бо він порушував 34 апостольне правило: «Єпископи кожного народу повинні знати першого поміж себе й шанувати його як голову». Також грубо було порушене 8 правило ІІІ Всесвітнього Собору, який заповідав: «Хай ніхто з боголюбивих єпископів не поширює влади на іншу єпархію, що давніше та спочатку не була під рукою його чи його попередників. Але як хто поширив та силою яку єпархію приєднав собі, то нехай віддасть її, щоб не порушувалися правила Отців, щоб не закрадалася під видом священнодійства пиха влади світської. Отже, Святому й Всесвітньому Соборові вгодно, щоб кожна єпархія зберігала в чистоті й без перешкоди ті права, які належать їй від початку, на основі звичаю, що здавна закорінився».
Історична традиція й канонічне право говорять про незалежність Української Церкви (Церква Константинопольська, Антіохійська, Олександрійська, Єрусалимська не втратили своєї автокефалії, хоча їх край був поневоленим). Зважаючи на історичний хід подій та становище України у ті часи, Українська Православна Церква не змогла набути адміністративної самостійності від Російської Православної Церкви.
Московська Церква, а з нею й Українська Церква за Петра І втратила соборованість – вищу церковну владу, її функцію присвоїв собі царський уряд та Синод, що було грубим порушенням канонічних правил. «Російська Церква перестала існувати як канонічна церква серед інших православних церков» [1, с. 596]. З усіх православних церков тільки Московська Церква була підлегла державі з усіма руйнуючими її наслідками – цілковитою неволею духовенства перед світською владою.
У Московській Церкві розвинулась спочатку триязична єресь, яка признає святими богослужбовими мовами тільки три давні мови: давньоєврейську, грецьку та латинську. До цих трьох мов у Москві додали четверту – російську церковнослов’янську, обернувши триязичну єресь на чотириязичну. «Російська Церква накидала й накидає нам свій російський і свій церковнослов’янський тексти Св. Письма, часто навмисно перекручений… В книзі Естер (Есфір) 1:22 оригінал і переклади цілого світу (серед них і острозька Біблія 1581 р.) дають: «Щоб кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу». Це дуже важливе для поневолених народів Росії місце російський св. Синод дає так: «Да будет страх им в жилищах их…» [1, с. 597].
Таким чином, за час господарювання Москви Українська Церква втратила незалежність, соборноправність, національні ознаки. У церкви відібрано землі, духовенству нав’язані поліцейські обов’язки: стеження за найсвятішим людини – за її сповіддю перед священиком («духовний регламент» наказував, щоб священики, почувши на сповіді щось політичне, доносив про це владі…). Український народ ніколи не забував про віковічну незалежність своєї церкви, ніколи не визнавав за канонічне приєднання її до Церкви Московської.
Зі сказаного випливає, що Московська церква не є канонічною, ніколи канонічною не була її діяльність.
За цю грубу неканонічну кривду 13 листопада 1924 р. Царгородський патріарх Григорій Сьомий у грамоті (томосі) Вселенської Патріархії, яка була підписана ним і ще 12 східними митрополитами, визнав незаконність (неканоничність) передачі Київської метрополії Москві: «В історії написано, що перше відділення від нашого престолу Київської Митрополії та православних митрополій Литви і Польщі, що залежали від неї, й приєднання їх до Святої Московської Церкви відбулося цілком не за приписами канонічних правил, а також не було додержано всього того, що було встановлене про повну церковну автономію Київського Митрополита, що носив титул екзарха Вселенського Престолу» [1, с. 594].
З набуттям Україною незалежності гостро випливає питання про відродження Української Церкви. Ухваленням Архієрейського Собору РПЦ 25—27 жовтня 1990 року, у відповідь на звернення українського єпископату до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і всього єпископату РПЦ, за Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Філарета (саме такий титул було надано Митрополитові України у 1990 році), Українській Православній Церкві було надано незалежність і самостійність в управлінні та права широкої автономії.
Але вже у 1992 році Митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка) Архієрейський Собор УПЦ (за його відсутності) змістив з посади і обрав нового предстоятеля УПЦ (МП) — Володимира (Сабодана), що був на той час митрополитом Ростовським і Новочеркаським (РПЦ). Цікаво, що Володимир (Сабодан) є одночасно єпископом двох Церков (Української і Московської), що є унікальним і неканонічним випадком у історії Православ'я. Зрозуміло, що, за словами депутата Жебрівського, Московський патріархат не зацікавлений у створенні єдиної помісної української церкви з двох основних причин. Першою причиною народний депутат назвав “економічну”. Він нагадав, що “половина приходів церкви Московського патріархату знаходиться в Україні, тому, в разі створення єдиної православної церкви в Україні, церква МП позбавиться значних фінансових ресурсів” [3].
Другою причиною депутат назвав “політичну”. Він нагадав, що “досить багато ієрархів Московського патріархату за радянських часів погоджували свою діяльність з КДБ”. “Московська церква – це дзеркало російської держави, Церква Московського патріархату не віддільна від російської держави, від російської влади”. “Росія проводить свою експансію в Україні в тому числі і через церкву Московського патріархату, через своїх священників Московська церква створює “п’яту колону” в Україні”, - переконаний він. “Останнім часом Московський патріархат в Україні з головою поринув у політичні процеси”, - зауважив народний депутат. Він нагадав про участь МП в акціях проти НАТО, в інших політичних акціях. Через своїх священників Московська церква веде розкольницьку діяльність серед православних віруючих в Україні. “Якщо папа Римський Іоанн Павло ІІ молився і в мусульманських мечетях, і в єврейських синагогах, намагаючись зблизити і примирити церкви різних конфесій і закликав до терпимості, - зазначив Жебрівський, - то Московський патріархат замість того, щоб говорити з віруючими про духовність, об’єднувати людей, спираючись на християнські цінності, сіє в суспільстві ворожнечу і агресію, веде відверту війну і з римо-католиками, і з греко-католиками, і з Київським патріархатом” [3].
Під час офіційної зустрічі делегації Вселенського патріархату з Президентом України 24 березня 2005 р., голова делегації архієпископ Скопельський Всєволод (Майданський) передав послання патріархату: «Церковь-Мати, Константинопольський Патріархат, вважає, що її донька — Московський Патріархат — має ту канонічну територію, яка існувала у тої Церкви до 1686 року. Підпорядкування Київської Митрополії Московській Церкві було здійснено Патріархом Діонісієм без згоди та утвердження Святим і Священим Синодом Великої Церкви Христової».
Українська Православна Церква (КП) – національна церква, має бути єдиною визнаною Всесвітнім православ'ям українською автокефальною церквою (на відміну від автономної УПЦ (МП), яка підпорядкована РПЦ і не є канонічною і не є національною церквою в Україні) підпорядкування Константинопольському патріархату, у якому знаходилась Київська Митрополія в 988—1686 рр.
Цікаво, що УПЦ (МП) претендує на наслідування Української (Руської) церкви 988-1686 рр., але така претензія безпідставна, оскільки УПЦ (МП) підпорядкована РПЦ (церкві іншої держави!).

Джерела:
1. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – 800 с. //І.Огієнко (Митрополит Іларіон) Нариси з історії Української православної церкви - с. 592-608.
2. uk.wikipedia.org/wiki/Українська_Православна_Церква
3. http://www.nuns.com.ua/news/4080/
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...