Вона з’явилася, спалахнула – і згоріла на криваво-чорнім небі війни й революції...(Пам'яті Олени Теліги)

Не цвітуть на вікні герані –

Сонний символ спокійних буднів.

Ми весь час стоїмо на грані

Невідомих шляхів майбутніх.

(О.Теліга. Чоловікові)

Олена Теліга (21.07.1906 – 21.02.1942) – видатна українська поетеса, публіцистка, громадська і політична діячка, невтомний борець за незалежність України.

Олена Іванівна Шовгенєва (дівоче прізвище) народилася 21 липня 1906 року в місті Іллінську під Москвою у напівукраїнській шляхетній родині. Мати майбутньої поетеси Уляна Степанівна Качковська була родом з Поділля. Батько Іван Опанасович Шовгенєв деякий час жив і працював у Москві, а з 1911 року – виконував обов'язки професора у Санкт-Петербурзькому університеті.

У 1918 році родина Шовгенєвих з трьома дітьми (Олена та старші брати Андрій і Сергій) переїздить до Києва, де в 1918 – 1920 роках батько Олени був професором Київського політехнічного інституту (гідротехнічне та меліоративне відділення інженерного факультету). У травні 1920 року інженера Шовгенєва І.О. було призначено на посаду директора департаменту водного та дорожного господарства міністерства шляхів, а 14 листопада 1920 року разом з іншими урядовцями УНР він був евакуйований до Тарнова (Польща), де жив зі старшим сином Андрієм до квітня 1922 року. 24 квітня 1922 року І. Шовгенєв з 21-річним сином переїхав до Чехії.

У 12-річному віці Олена вступає до київської гімназії ім.Дупенської, де вперше починає вивчати українську мову та усвідомлює свої українські корені. Саме в Києві почав розвиватися її патріотичний дух. Зі зміною в кінці 1919 р. влади у Києві, гімназія була закрита, а дітей перевили в єдині трудові школи. У місті починається голод, мати Олени міняла речі на харчі, щоб прогодувати дітей. Олена влаштувалася посильною у Київській політехніці, а влітку з останніх сил працювала за пайок на комуністичних городах, намагаючись не відставати від старших жінок. Так почалося гартування її волі й духу та внутрішнього світу. У 1925 році мати з дітьми перебирається до Чехії, у Подєбрад, де батько вже очолював Українську господарську академію. Саме там навчався майбутній чоловік Олени кубанський козак Михайло Теліга. 

1923 року Олена закінчує матуральні курси у Подєбрадах і вступає до Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі. 1 серпня 1926 року Олена обвінчалася з Михайлом Телігою.

У другій половині вересня 1929 року подружжя переїздить до Варшави, де мешкала тяжко хвора мати Олени. Тут Олена вступає до лав Організації українських націоналістів, активно виступає проти польських шовіністів, захищає політичні і культурні права українців. Борцям за волю і свободу українського народу присвятила свій вірш «Засудженим»:

… Над могилою вашою тиша і спокій,

Та по рідному краю – зловіщі вогні.

І піти по слідах ваших скошених кроків

Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

Ще з 1927 року у колі друзів про Олену говорять як про поетесу, але найбільший розквіт її поетичної творчості припадає на польський період її життя.

Після смерті матері (1929 р.) Олена з Михайлом переїжджає у Краків, де веде активну організаційно-політичну роботу: очолює мистецьке товариство «Зарево», разом з О.Ольжичем активно працює у культурній реферантурі проводу ОУН. Усе гострішою стає і публіцистична думка Олени Теліги – вона пише блискучі статті «Сліпа вулиця», «Партачі життя», «Якими нас прагнете?», які й по сьогоднішній день не втратили своєї актуальності.

У цей період у свідомості Олени відбувається остаточний вибір шляху – шляху боротьби за волю України. У вірші «Поворот» поетеса захоплено описує цей час:

Подумать тільки: наші села й люди,

А завтра прийдемо до свого міста!

Захоплять владно зголоднілі груди

Своє повітря, тепле та іскристе.

Після початку другої світової війни, виконуючи завдання Проводу, в надії на національне визволення й відродження самостійної України, Олена Теліга похідною групою ОУН вирушає до Києва. Через три місяці важкої дороги у жовтні 1941 року вона прибуває до окупованої німцями столиці України, де очолює Спілку письменників. Одразу стає членом Національної Ради ОУН – з-поміж ста тридцяти обраних до Ради була й сестра Лесі Українки Ізідора Косач-Борисова. У Києві  Олена Теліга налагоджує випуск літературно-мистецького додатку до газети «Українське слово» – журнал «Літаври».

 Після арешту редакції «Українського слова» ілюзії щодо «визвольної місії» німецької армії розвіюються остаточно, але Олена повністю нехтує вказівками і погрозами німців. 7 лютого 1942 року окупаційна влада забороняє «Літаври», розпочинаються арешти. О.Ольжич намагається переконати О.Телігу покинути місто, але вона категорично відмовляється. Це був її свідомий вибір шляху, яким вона пройшла до останнього подиху. Олену Телігу було заарештовано у приміщенні Спілки письменників, що містилася на вулиці Трьохсвятительській. З нею пішов і її чоловік Михайло, який під час арешту назвався письменником, щоб бути разом із дружиною. У київському гестапо під час слідування на допит Олена зустрілася з Ізідорою Косач-Борисовою.

21 лютого (за деякими джерелами 22 лютого) 1942 року на тридцять п'ятому році життя Олену Телігу розстріляли фашисти водночас з її чоловіком Михайлом Телігою, Іваном Ірлявським, професором Гупалом та іншими патріотами-націоналістами у Бабиному Яру. Тіла загиблих без труни, без хреста і напису поховали у братській могилі №162.

Олена Теліга до останнього подиху залишалася мужньою, з вірою у своєму серці, що Україна буде вільною. У камері №34 вона залишила викарбуваний на стіні тризуб і напис під ним: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Героїчно і мужньо вона зустріла і свою смерть…

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, до глибини душі схвильований непоправною втратою, так писав про Олену Телігу – «поетку вогняних меж», «полум'яну душу в червоній амазонці», чий бистролетний шлях «вітрами й сонцем намітив Бог» (О. Теліга): «Оригінальна в образах та ідеях, цілісна, як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, елегантна у своїй статурі «прудконогої Діяни», горда в наставленні до життя – вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького. З'явилася вона, спалахнула – і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-чорнім небі війни й революції, неначе блискуча звізда, лишаючи яскраве світло по собі...».

Творча спадщина поетеси – сорок один вірш. Твори її були видані по війні у збірці "Прапори духу" (1946) і ще двома збірками. Окремим виданням у Нью-Йорку 1992 року представлено епістолярну спадщину Олени Теліги (Матеріали до історії літератури і громадської думки, т. 3. Листування з американських архівів, 1857 – 1933. Джерела до новітньої історії України /Ред. Богдан Струмінський, Марта Скорупська у співпраці з Едвардом Касинцем та Наталею Лівицькою-Холодною. Нью-Йорк, УВАН у США. 1992/).

Найповніше видання здійснило наприкінці минулого століття (1999) видавництво імені О. Теліги в Києві. Видання відразу стало раритетом. Це книга на півтисячі сторінок: "Олена Теліга: О краю мій...".

З метою вшанування пам'яті видатної української поетеси, громадської діячки, борця за незалежність України і пошанування визначних діячів літератури та мистецтва Всеукраїнським жіночим товариством імені О. Теліги було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Олени Теліги.

Хай пам'ять про цю видатну постать в історії боротьби за вільну Україну назавжди залишиться у наших серцях. Слава Україні! Слава її Героям!
З деякими віршами Олени Теліги можна познайомится тут >>>.