У зв’язку з розпадом СРСР, 24 серпня 1991 pоку була проголошена незалежність України, яку на сьогоднішній день визнали понад 130 країн світу. Потрібно відмітити, що Росія проголосила свою незалежність 12 червня 1990 року – значно раніше серпневого путчу 1991 року, який, як вважається, поклав початок розпаду СРСР.
Після серпневих подій 1991 року в Україні розпочалася активна діяльність по створенню демократичної правової держави, яка проходила в дуже складних умовах. Потрібно було перейти від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому вже 17 вересня 1991 року Верховною Радою УРСР був прийнятий закон, яким до Конституції колишньої УРСР були внесені зміни і доповнення, що мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова "Українська Радянська Соціалістична Республіка" і "Українська РСР" були замінені на історичну назву нашої держави — "Україна". В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як рівноправного учасника міжнародних відносин.
Але «підлатана» конституція колишньої республіки не відповідала вимогам конституції суверенної держави. Тому одразу ж розпочалася робота по створенню Конституції України – Основного Закону нашої держави.
28 червня 2009 року минуло 13 років з дня прийняття Конституції – Основного Закону України.
В преамбулі до Основного Закону говориться: «Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійснення українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію – Основний Закон України».
Прийняття Конституції України було кроком до зміцнення позицій нашої держави серед країн світової спільноти та укріплення суверенітету і незалежності.
Зупинимось на окремих положеннях Конституції. У розділі І «Загальні засади» стверджується, що Україна є: суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1); унітарною державою, територія якої в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (стаття 2); республікою, в якій єдиним джерелом влади є народ з виключним правом визначати і змінювати конституційний лад в Україні (стаття 5). Як хочеться, щоб наші політики перед черговими виборами будь-якого рівня переглядали Основний Закон України – її Конституцію і дотримувалися основних положень, прописаних в ній, а також несли відповідальність за свої дії у передвиборчий і між виборчий період, коли йде явне порушення статті 1, 2, 5 та інших Основного Закону держави.
Як сказав один політик – «біда не в тому, що у нас погані закони, а в тому, що ми не виконуємо тих, що є». А не виконують їх саме високопосадовці.
Зупинимося ще на одній статті Основного Закону – статті 10, у якій записано, що «державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Ця стаття носить явно декларативний характер. За 18 років незалежності мовна ситуація в Україні не тільки не покращилася, а значно погіршилася.
Ми є свідками того, коли деякі обласні ради приймають сумнівні рішення про територіальні мови, чим значно послаблюють позицію України серед країн світової спільноти, ставлять під загрозу втрати Україною суверенітету і власної державності, дають привід іноземним державам втручатися у внутрішні справи нашої держави, роз’єднують народ. Такі дії не можна розцінити інакше, ніж антиукраїнські. Але найбільша наша біда в тому, що такі екстремістські дії як окремих осіб, так і антиукраїнських об’єднань не знаходять відповідної правової оцінки та громадського осуду.
Минуло 13 років з часу прийняття Конституції. Ця подія мала надзвичайно важливе і позитивне значення для становлення нашої держави, для об’єднання нашого народу. Не можна сказати, що це був досконалий в усіх відношеннях Основний Закон. Але у первозданному вигляді, на наш погляд, це був один з найдосконаліших Законів.
Але комусь щось захотілося «поправити», переформатувати, зробити Основний Закон країни «під себе». Від цього Україна та Український народ не виграє, а тільки втрачає. Не забуваймо статтю 5, у якій зазначається, що «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».
Безумовно, Основний Закон України потребує доопрацювання. На наш погляд, потрібно підсилити статті, що стосуються суверенітету та незалежності України, передбачити сувору відповідальність осіб та організацій, які ведуть антиукраїнську пропаганду, розпалюють міжетнічну ворожнечу, принижують честь та гідність громадян, а також дії яких загрожують Україні втратою територіальної цілісності, економічної та політичної незалежності.
Загальний висновок. Ми маємо Конституцію, яка відповідає основним вимогам до основного закону держави. Деякі положення Основного Закону України потрібно доопрацювати. Але, і це головне, ми повинні почати Основний Закон України виконувати – від Президента України до прибиральника вулиці, адже, як стверджує стаття 24 Конституції, «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом».
Східний Погляд
Блог про становлення державності України, про відданих ідеї державності українських патріотів, про справжніх Героїв України. Ключові слова: державність, Україна, українські патріоти, statehood, Ukraine, Ukrainian patriots, государственность Украины, Украина, украинские патриоты
понеділок, 29 червня 2009 р.
неділя, 28 червня 2009 р.
Павло Чубинський – автор українського національного гімну

Додаткова інформація про П.Чубинського
Читайте ще тут
Павло Платонович Чубинський – автор тексту українського національного гімну «Ще не вмерла Україна», – відомий український поет, видатний етнограф, фольклорист, географ-краєзнавець.
Народився П.Чубинський на хуторі біля м. Борисполя Київської області 27 січня 1839 р. в небагатій дворянській родині.
Навчався Павло Чубинський у другій Київській гімназії, а згодом у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. У студентські роки відзначавсь великою громадсько-політичною активністю, любив спілкуватися з селянами, у канікулярний час збирав етнографічний матеріал у Переяславі, Золотоноші та інших містах і селах.
Після закінчення юридичного факультету Петербурзького університету, де відвідував також лекції видатних географів, у 1861 р. Павло Чубинський повернувся в Україну. Але вже у 1862 р. його висилають на 6,5 років до Архангельської губернії за українофільську діяльність та за складання «возмутітєльних» пісень.
В Архангельську Чубинський працює судовим слідчим, бере участь в експедиціях, збирає етнографічний матеріал. Його цікавлять економіка та природні умови Півночі. Результатом спостережень та узагальнень з даних питань стала наукова праця «О промышленном состоянии Севера и мерах к его развитию», яка була опублікована в журналі «Записки для чтения». У 1866 році географічне товариство нагороджує П.Чубинського срібною медаллю за «полезные его труды».
У 1867 р. П.Чубинський зібрав величезний матеріал про торгівлю хлібом на Півночі та про природу Північно-Двінського басейну, пропонує сміливий проект будівництва В’ятсько-Двінської залізниці, про що зробив доповідь у 1868 році на засіданні Географічного товариства у Петербурзі.
Павло Чубинський завжди пам’ятав про Україну. Перебуваючи в Архангельську, він пише нарис про народні правові звичаї в Україні. У 1869 році він приїздить до Петербурга, а пізніше, за клопотанням Семенова-Тянь-Шанського, одержує дозвіл повернутися в Україну і очолити етнографо-статистичну експедицію Географічного товариства до Південно-Західного краю тодішньої Російської імперії. Експедиція під керівництвом П.Чубинського зібрала надзвичайно великий і цінний матеріал (12 томів), але було видано лише 7 томів у 1878 році під назвою «Труды этнографо-статистической экспедиции в Западно-Русский край».
За цю унікальну працю П.Чубинського нагороджено золотою медаллю Російського Географічного товариства (1873 р.), премією Російської Академії наук (1879 р.), а також золотою медаллю виставки Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875 р.).
З 1873 по 1876 р. Павло Платонович Чубинський працює в Географічному товаристві у Києві, яке згодом було закрито, а Чубинського «как неисправимого и опасного в крае агитатора» було вислано з Києва. За час існування товариства було видано 2 томи наукових праць, створена бібліотека, яка нараховувала більше тисячі цінних наукових видань, а також створено музей, в якому було більше 3 тисяч експонатів.
Прожив П.П.Чубинський рівно 45 років. Помер 26 січня 1884 року. Похований у м. Борисполі на Книшевому кладовищі.
Російський історик О.Пипін понад століття тому про Павла Чубинського писав: «Це був своєрідний талант, людина невгамовної енергії і глибокої відданості своїй справі», а академік Л.Берг назвав П.П.Чубинського видатним діячем Географічного товариства Росії.
Ще не вмерла Україна *Слова: Павло Чубинський
Первісний варіант тексту читайте тут
Ще не вмерла Україна,
І слава, і воля!
Ще нам, браття-молодці,
Усміхнеться доля!
Згинуть наші вороги,
Як роса на сонці;
Запануєм, браття й ми
У своїй сторонці.
Приспів:
Душу, тіло ми положим
За свою свободу
І покажем, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!
Наливайко, Залізняк
І Тарас Трясило
Кличуть насъ із-за могил
На святеє діло.
І згадаймо славну смерть
Лицарства-козацтва,
Щоб не втратить марне нам
Своєго юнацтва.
Приспів.
Ой Богдане, Богдане
Славний нашъ гетьмане!
На-що віддав Україну
Москалям поганим?!
Щоб вернути її честь,
Ляжем головами,
Назовемся України
Вірними синами!
Приспів.
Наші браття Слав'яне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щоб ми
По-заду зістались.
Поєднаймось разом всі,
Братчики-Слав'яне:
Нехай гинуть вороги,
Хай воля настане!
Приспів.
Ще не вмерла Україна
Слова: Павло Чубинський,
С. Данилович.
Музика: Михайло Вербицький
Національний Гімн (Славень) України
Національний Гімн України (повна версія):
Ще не вмерла Україна, і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Приспів:
Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.
Приспів.
А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відоб'ється, згомонить степами,
України слава стане поміж народами.
Приспів.
-----
* Державний Гімн України (офіційна версія):
"Ще не вмерла України** і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду".
* "Державним Гімном України є національний гімн на музику
М. Вербицького із словами першого куплету та приспіву твору
П. Чубинського в такій редакції...
(Закон України "Про Державний Гімн України")
** "...як Державний гімн Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна". У той же час перша строфа гімну, згідно з пропозицією президента, звучатиме
"Ще не вмерла України і слава, і воля"."
вівторок, 2 червня 2009 р.
"Самостійник" з Полтавщини - Микола Міхновський

«Без своєї національної держави ніяка нація не може жити й розвиватися»
М.Міхновський
Микола Іванович Міхновський народився 1 квітня 1873 року в селі Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині. Його батько, сільський священик, походив із козацького роду. Під впливом батька формувався «самостійницький» світогляд Миколи.
Закінчивши гімназію Микола Міхновський у 1890 році вступив до Київського університету святого Володимира, де вивчав право. Радикально налаштований юнак шукав однодумців і вже у 1891 році увійшов до таємної студентської організації «Братство Тарасівців» і невдовзі став його ідеологом і провідником. Він уклав політичну декларацію Тарасівців, в якій були такі положення:
- розбиття московських кайданів і визволення народів з-під гніту деспотизму й централізму;
- відновлення і вироблення серед інтелігенції, народних мас українських національних почуттів;
- піклування про народний добробут;
- праця в дусі такого ладу, де не буде місця ні визискувачам, ні визискуваним;
- віддання всіх своїх сил на визволення української нації.
Відважно й відкрито кинутий заклик до державної самостійності української нації не знайшов розуміння у більшості тодішньої інтелігенції. Однак це не зупинило М.Міхновського і він сміливо проповідував свої ідеї боротьби за державну незалежність України під гаслом: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ».
У 1893 році Братство Тарасівців зібралося у Києві на з’їзд, що проходив під головуванням Миколи Міхновського. На з’їзді були присутні Михайло Коцюбинський, Євген Тимченко, Володимир Самійленко та брат Міхновського отець Юрій. У другій половині 1893 року Братство Тарасівців викрила царська жандармерія. Багато хто із його членів потрапили до тюрем і були засуджені.
У 1899 році Микола Міхновський переїздить до Харкова і відкриває адвокатську канцелярію. Він швидко завойовує авторитет серед української громадськості зрусифікованого Харкова.
У січні 1900 року М.Міхновський разом з товаришами створює Революційну Українську Партію (РУП). У березні того ж року Міхновський виступає на Шевченківських роковинах перед харківською громадою із доповіддю (того ж року її було видано окремою брошурою під назвою “Самостійна Україна”), у якій наголосив необхідність революційних дій за державницькі права українського народу: «Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що це вже остання боротьба, що потім вже ніколи не настане слушний час до нової боротьби».
Переконавшись у тому, що друзі по РУП не сприймають ідеї самостійності України, М.І.Міхновський у 1902 році засновує Українську Народну Партію (УНП), яка стала першою українською організацією з виразною націоналістичною ідеологією. Політичне кредо партії було сформульоване Міхновським у “Декалозі”: проголошення самостійної республіки, шанування рідної мови і формування у свідомості молодого покоління націоналістичного світогляду. У 1905 році видає перший у ХХ столітті проект конституції України «Основний закон Самостійної України – спілки народу українського».
У своїх публіцистичних творах Міхновський закликав робітників поневолених націй єднатися для спільної боротьби за свої національно-політичні, духовні й економічні інтереси. Він вважав, що « головна причина нещастя нашої нації – брак націоналізму серед широкого загалу її. Ми виходимо на боротьбу не за інтереси якогось класу чи верстви суспільства, бо не віримо, що та чи інша частина суспільства має більше право, чим друга”.
З ініціативи М. Міхновського у 1904 році була створена при УНП окрема бойова структура під назвою “Оборона України”, яку очолював В. Чеховський.
До виборів у Думу (1906) року М. Міхновський видав у Харкові перший наддніпрянський український часопис – “Слобожанщина”, у якому закликав голосувати за українських кандидатів. У редакторській статті М. Міхновський пише: “Хто хоче йти до Думи, назвавшись ім’ям народного представника, тільки на те, щоб збільшити панське панування, хай спиниться, бо він зробить найбільший злочин проти свого народу...” Такі висловлювання не могли сподобатися царським сатрапам і “Слобожанщина” була закрита.
Міхновський був ініціатором скликання Українського військового віча. 23 березня 1917 року у Києві відкрився Військовий з’їзд, на якому головуючим повинен був стати Микола Міхновський, але стараннями соціал-демократів, безпосередньо Володимира Винниченка, було створено збірну президію, котра закликала до “...знищення всяких постійних армій”. У відповідь Микола Міхновський закликав: “Горе тій поневоленій нації, що дочекається панування демократизованої нації, бо тоді українець буде жити в клітці зі свинями, у голоді і хворобах... Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони загиджують саму душу нації”. Завдяки старанням М.Міхновського було започатковано створення Першого українського «охочекомонного» полку ім. гетьмана Б.Хмельницького, Військово-політичного клубу ім. наказного гетьмана П.Полуботка (29 березня 1917 року). Радою клубу було опубліковано відозву до українських вояків, складену М. Міхновським.
Це був не простий час для України. Як свідчить Н. Василенко-Полонська, “ В українському громадянстві позначилися два напрямки: національний, з М. Міхновським на чолі, що стояв за створення власної армії, та соціалістичний з В. Винниченком – табір української революційної демократії, який вважав за...шкідливе, творення власної армії”. Боротьба між цими таборами продовжувалася і на першому Українському Військовому з’їзді. Задуми М. Міхновського про організацію сильного військового центру, що міг би підтримати Центральну Раду, зазнали поразки. Певний час Центральна Рада шукала компромісу із Тимчасовим Урядом, але, наштовхнувшись на невизнання, прийняла Перший Універсал, де проголосила автономію України. У липні Центральна Рада йде на значні поступки Тимчасовому Уряду. Українські патріоти не могли більше терпіти такого приниження і в ніч 18 на 19 липня полуботківці роззброїли усі російські загони у Києві. Заклик до Центральної Ради проголосити цілковиту незалежність від Москви закінчився зрадою. Полк ім. Полуботка був роззброєний і під охороною російських загонів відправлений на румунський фронт.
Повернувшись із фронту, М.І. Міхновський продовжував шукати шляхи вирішення проблеми самостійності України, але Центральна Рада, що не мала ідеологічних засад, йшла на поступки всім урядам, що розташовувались на території України.
М. Міхновський ініціює створення Української Демократично-Хліборобської Партії (УДХП). Перше загальне зібрання Всеукраїнського з’їзду Демократів-Хліборобів відбулося на другий день після обрання Гетьмана і постановило не виступати проти нової влади.
УДХП та інші партії національного спрямування наприкінці травня 1918 року, реально оцінюючи недоліки гетьманського правління, змінюють свою позицію і створюють Український Національний Державний Союз. Автором Меморіалу УНДС став Микола Міхновський.
На зміну гетьманству прийшла Директорія УНР. М. Міхновський, знаючи, що Директорія не встоїть перед більшовицькою навалою, спробував утворити із Є. Коновальцем та П. Балбачаном диктатуру, яка б змогла врятувати Україну, але через хворобу він не зміг зустрітися із ними. Україна захлиналася у крові і зрадах.
З 1918 року Микола Міхновський відійшов від активного політичного життя. Деякий час жив на Кубані, де викладав у Педагогічному інституті. У 1923 році він повернувся до Києва, спробував налагодити контакти із СУМ та СВУ, але за ним постійно стежила ЧК.
3 травня (за деякими відомостями – 5 травня) 1924 року Миколи Міхновського не стало. Що це було – підступне вбивство, чи самогубство? Відповіді немає. Але ми знаємо одне: Україна у той день втратила Героя, який до свого останнього подиху вірив у Самостійну Україну і все своє життя боровся за неї. Його літературна спадщина складає всього 1-2 томи, але його твори, ідеї і думки є надзвичайно актуальними і сьогодні.
Видатний український громадсько-політичний діяч, основоположник та ідеолог українського націоналізму Микола Іванович Міхновський навіки залишиться в пам’яті тих українців, кому не байдужа доля України.
Вічна Слава Героям України!
неділя, 31 травня 2009 р.
Державність України і самоідентифікація її громадян
Україна як держава може відбутися, коли більшість населення в усіх регіонах визнає себе її громадянами.
За даними соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України середньостатистичний показник громадянської ідентичності в Україні у 1992 р. склав 45,6%, у 2000 р. - 41,0%, у 2002 р. - 41,0%, у 2004 р. - 44,2%, у 2006 р. - 51,6%, у 2008 р. - 51,7% [1, 35].
Однак, в окремих регіонах цей показник значно нижчий від середньостатистичного, особливо серед молоді. Наприклад, дослідження, проведені у Донецькому національному медичному університеті (березень-квітень 2009 р.) показали, що лише 36,9% пишаються тим, що є громадянами України. Водночас 24,4% респондентів не змогли визначитись. Ці ж дослідження засвідчують, що тільки 32,4% студентів-медиків вважають себе патріотами України.
Дослідники вважають, що причиною низького рівня патріотизму серед української молоді є малоефективна гуманітарна політика держави.
Просимо висловити свою думку з цього приводу.
1. Головаха Є., Паніна Н. Українське суспільство 1992-2008: Соціологічний моніторинг / Є.Головаха, Н.Паніна. - К., 2008. - 86 с.
За даними соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України середньостатистичний показник громадянської ідентичності в Україні у 1992 р. склав 45,6%, у 2000 р. - 41,0%, у 2002 р. - 41,0%, у 2004 р. - 44,2%, у 2006 р. - 51,6%, у 2008 р. - 51,7% [1, 35].
Однак, в окремих регіонах цей показник значно нижчий від середньостатистичного, особливо серед молоді. Наприклад, дослідження, проведені у Донецькому національному медичному університеті (березень-квітень 2009 р.) показали, що лише 36,9% пишаються тим, що є громадянами України. Водночас 24,4% респондентів не змогли визначитись. Ці ж дослідження засвідчують, що тільки 32,4% студентів-медиків вважають себе патріотами України.
Дослідники вважають, що причиною низького рівня патріотизму серед української молоді є малоефективна гуманітарна політика держави.
Просимо висловити свою думку з цього приводу.
1. Головаха Є., Паніна Н. Українське суспільство 1992-2008: Соціологічний моніторинг / Є.Головаха, Н.Паніна. - К., 2008. - 86 с.
субота, 14 березня 2009 р.
Т.А. Зіньківський про роль інтелігенції у становленні української держави
Стражденник син стражденника народа
Громадський діяч, письменник, фольклорист і публіцист Трохим Аврамович Зіньківський (псевдоніми – Т. Звіздочот, Т. Певний, М. Цупкий та ін.) народився у м. Бердянську 04.08.1861 р. у бідній робітничій родині. Ріс хворобливим і рано помер (20.06.1891). Навчався в Бердянському повітовому училищі, яке закінчив у 1876 р., Феодосійському вчительському інституті, Одеському юнкерському училищі (закінчив у 1882 р.). У 1883 році отримав офіцерське звання. У 1890 закінчив «по першому розряду» Петербурзьку Військово-юридичну академію. У періоди між навчанням працював у Харкові, Києві. Останні роки життя служив у київському військовому суді.
Враження від пережитого в дитячі і юнацькі роки, спостереження над військовим побутом лягли в основу літературної творчості Т.А. Зіньківського. В кінці 80-х – на поч. 90-х рр. виступав у періодичних виданнях із поезіями, байками, оповіданнями («Сидір Макарович Притика», «Моншер-козаче», «Кудою йти»). Написав п’єсу «Сумління», кілька творів для дітей. Окремими збірками вийшли оповідання («Малюнки справжнього життя», 1889) і байки («Байки М. Цупкого», 1889). Автор публіцистичних та літературно-критичних статей («Тарас Шевченко в світлі європейської критики», 1890–1891, та ін.). Склав граматику української мови (не збереглася). Записував народні пісні, казки («Історична казка»), повір’я («Надзвичайне повідомлення», 1883). Переклав з російської низку творів М. Салтикова-Щедріна, а також поезії з грецької, французької, німецької мов. Твори Т.А. Зіньківського, що друкувались у різних журналах, зібрані в двох томах «Писання Трохима Зiнькiвського», опублікованих у Львові 1893 та 1896 р.
За політичними переконаннями Т.А. Зіньківський був українофілом (у 1886 став учасником київського українофільського гуртка), підтримував постійні контакти з учасниками громадівського руху, дружив з Б.Грінченком.
Трохим Зіньківський жив і працював у тій частині Російської імперії, яка у той час зазнала бурхливого економічного піднесення, зумовленого стрімким розвитком капіталістичних відносин і культурне життя якої було спотворене антиукраїнськими Валуєвським та Емським указами. Але це не завадило йому займатися упорядкуванням української граматики (не збереглася), популярної української історії, історії української писемності, мріяв про підготовку української енциклопедії.
Т.А. Зіньківський у своїх публіцистичних творах висвітлив роль і місце української інтелігенції на різних етапах вітчизняної історії, дав їй можливість критично глянути самій на себе, зрозуміти, що саме вона повинна стати ідейним натхненником, рушієм державницьких планів, діянь свого народу. У своїх творах він яскраво відобразив духовне протистояння між українським народом і його інтелігенцією. Він стверджував, що українське громадське життя йшло двома неоднаковими шляхами. Український народ виробив основи своєї власної культури, яка опирається на демократичний ґрунт, а українська інтелігенція навпаки – йшла і йде в чужий «панський табір».
Зіньківський добре розумівся і вникав у суспільне життя того часу, бачив негативне і позитивне, вказував, де треба українській інтелігенції, яка сама не бачила, чи не хотіла бачити об’єктивної реальності, міняти підхід до справи, де слід посилити свою працю на благо народу, а де й необхідно припинити непотрібну і шкідливу боротьбу у власному таборі. До “справжньої української інтелігенції” він відносив тих представників української еліти, які безкорисливо, самовіддано працювали для рідного народу. Це такі визначні постаті, як Іван Вишенський і Петро Могила, Іван Мазепа і Павло Полуботок, Григорій Сковорода й Іван Котляревський та багато інших, які працювали на благо свого народу, інколи навіть не шкодуючи свого життя.
Т.А. Зінківський зробив глибокий аналіз становища тогочасної української інтелігенції в Російській імперії. Він вирізняв серед неї чотири групи. Перша група – псевдо інтелігенція, “низькі малоросіяни”, що, видершись з дьохтярів та шмаровозів, гордо додає до свого прізвища, яке закінчується на о, ще літеру в.
Друга група — це нова категорія української інтелігенції на «московський кшталт», тобто вихована в московському дусі.
Третя група — «гармонійні інтелігенти», в яких однаково співіснують два поняття “заразом москаля і українця”.
Четверта група — «химерна категорія української інтелігенції, що призначається до свого українського коша, але в практичному житті зостається одним з тих ремінчиків московського батога, що ним тяжко катує москаль заковану в кайдани Україну». Це ті, хто зве себе «українофілами», «щирими українцями».
Як відомо, демократизм російської інтелігенції закінчується, як правило, завжди там, де починається українське чи будь-яке інше національне питання. Т.А. Зінківського постійно дивувало те, що російські радикали байдуже споглядали на деспотизм однієї національності над іншою, зокрема російської над українською. А будь-які спроби інтелігенції покривджених народів чи самих покривджених народів щодо захисту своєї національної гідності, всіляко ганьбили в шовіністично налаштованій російській пресі.
Т.А. Зіньківський у праці “Національне питання в Росії” порушив надзвичайно гостру проблему того часу: навчання українських дітей і студентів рідною мовою. Він показав також, як наполегливо і послідовно нищилась, нівечилась праця письменників, які писали про рідні краї.
Проблема української інтелігенції, яка посіла основне місце в художній та публіцистичній спадщині Т.А. Зіньківського, залишається проблемою номер один і в незалежній Україні. Як нам сьогодні бракує отої «справжньої української інтелігенції», яка б змогла зорганізувати і повести за собою український народ! Але де її знайти, оту «справжню українську інтелігенцію»?
Поки-що маємо тільки «дьохтярів», «шмаровозів», «колхозників» та їм подібних.
Джерела:
1. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с. 32-46.
2. Т. Перун. Проблема української інтелігенції у творчій спадщині Т.Зіньківського. – Інтернет ресурс.
Громадський діяч, письменник, фольклорист і публіцист Трохим Аврамович Зіньківський (псевдоніми – Т. Звіздочот, Т. Певний, М. Цупкий та ін.) народився у м. Бердянську 04.08.1861 р. у бідній робітничій родині. Ріс хворобливим і рано помер (20.06.1891). Навчався в Бердянському повітовому училищі, яке закінчив у 1876 р., Феодосійському вчительському інституті, Одеському юнкерському училищі (закінчив у 1882 р.). У 1883 році отримав офіцерське звання. У 1890 закінчив «по першому розряду» Петербурзьку Військово-юридичну академію. У періоди між навчанням працював у Харкові, Києві. Останні роки життя служив у київському військовому суді.
Враження від пережитого в дитячі і юнацькі роки, спостереження над військовим побутом лягли в основу літературної творчості Т.А. Зіньківського. В кінці 80-х – на поч. 90-х рр. виступав у періодичних виданнях із поезіями, байками, оповіданнями («Сидір Макарович Притика», «Моншер-козаче», «Кудою йти»). Написав п’єсу «Сумління», кілька творів для дітей. Окремими збірками вийшли оповідання («Малюнки справжнього життя», 1889) і байки («Байки М. Цупкого», 1889). Автор публіцистичних та літературно-критичних статей («Тарас Шевченко в світлі європейської критики», 1890–1891, та ін.). Склав граматику української мови (не збереглася). Записував народні пісні, казки («Історична казка»), повір’я («Надзвичайне повідомлення», 1883). Переклав з російської низку творів М. Салтикова-Щедріна, а також поезії з грецької, французької, німецької мов. Твори Т.А. Зіньківського, що друкувались у різних журналах, зібрані в двох томах «Писання Трохима Зiнькiвського», опублікованих у Львові 1893 та 1896 р.
За політичними переконаннями Т.А. Зіньківський був українофілом (у 1886 став учасником київського українофільського гуртка), підтримував постійні контакти з учасниками громадівського руху, дружив з Б.Грінченком.
Трохим Зіньківський жив і працював у тій частині Російської імперії, яка у той час зазнала бурхливого економічного піднесення, зумовленого стрімким розвитком капіталістичних відносин і культурне життя якої було спотворене антиукраїнськими Валуєвським та Емським указами. Але це не завадило йому займатися упорядкуванням української граматики (не збереглася), популярної української історії, історії української писемності, мріяв про підготовку української енциклопедії.
Т.А. Зіньківський у своїх публіцистичних творах висвітлив роль і місце української інтелігенції на різних етапах вітчизняної історії, дав їй можливість критично глянути самій на себе, зрозуміти, що саме вона повинна стати ідейним натхненником, рушієм державницьких планів, діянь свого народу. У своїх творах він яскраво відобразив духовне протистояння між українським народом і його інтелігенцією. Він стверджував, що українське громадське життя йшло двома неоднаковими шляхами. Український народ виробив основи своєї власної культури, яка опирається на демократичний ґрунт, а українська інтелігенція навпаки – йшла і йде в чужий «панський табір».
Зіньківський добре розумівся і вникав у суспільне життя того часу, бачив негативне і позитивне, вказував, де треба українській інтелігенції, яка сама не бачила, чи не хотіла бачити об’єктивної реальності, міняти підхід до справи, де слід посилити свою працю на благо народу, а де й необхідно припинити непотрібну і шкідливу боротьбу у власному таборі. До “справжньої української інтелігенції” він відносив тих представників української еліти, які безкорисливо, самовіддано працювали для рідного народу. Це такі визначні постаті, як Іван Вишенський і Петро Могила, Іван Мазепа і Павло Полуботок, Григорій Сковорода й Іван Котляревський та багато інших, які працювали на благо свого народу, інколи навіть не шкодуючи свого життя.
Т.А. Зінківський зробив глибокий аналіз становища тогочасної української інтелігенції в Російській імперії. Він вирізняв серед неї чотири групи. Перша група – псевдо інтелігенція, “низькі малоросіяни”, що, видершись з дьохтярів та шмаровозів, гордо додає до свого прізвища, яке закінчується на о, ще літеру в.
Друга група — це нова категорія української інтелігенції на «московський кшталт», тобто вихована в московському дусі.
Третя група — «гармонійні інтелігенти», в яких однаково співіснують два поняття “заразом москаля і українця”.
Четверта група — «химерна категорія української інтелігенції, що призначається до свого українського коша, але в практичному житті зостається одним з тих ремінчиків московського батога, що ним тяжко катує москаль заковану в кайдани Україну». Це ті, хто зве себе «українофілами», «щирими українцями».
Як відомо, демократизм російської інтелігенції закінчується, як правило, завжди там, де починається українське чи будь-яке інше національне питання. Т.А. Зінківського постійно дивувало те, що російські радикали байдуже споглядали на деспотизм однієї національності над іншою, зокрема російської над українською. А будь-які спроби інтелігенції покривджених народів чи самих покривджених народів щодо захисту своєї національної гідності, всіляко ганьбили в шовіністично налаштованій російській пресі.
Т.А. Зіньківський у праці “Національне питання в Росії” порушив надзвичайно гостру проблему того часу: навчання українських дітей і студентів рідною мовою. Він показав також, як наполегливо і послідовно нищилась, нівечилась праця письменників, які писали про рідні краї.
Проблема української інтелігенції, яка посіла основне місце в художній та публіцистичній спадщині Т.А. Зіньківського, залишається проблемою номер один і в незалежній Україні. Як нам сьогодні бракує отої «справжньої української інтелігенції», яка б змогла зорганізувати і повести за собою український народ! Але де її знайти, оту «справжню українську інтелігенцію»?
Поки-що маємо тільки «дьохтярів», «шмаровозів», «колхозників» та їм подібних.
Джерела:
1. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с. 32-46.
2. Т. Перун. Проблема української інтелігенції у творчій спадщині Т.Зіньківського. – Інтернет ресурс.
субота, 14 лютого 2009 р.
Яка православна церква в Україні канонічна?
Приводом звернутися до теми взаємовідносин українських церков стала подія у Сумах, про яку повідомили 12-13 лютого 2009 р. ЗМІ. Єпископ Сумський і Охтирський Євлогій (Гутченко), виступаючи перед студентами Української академії банківської справи, принижував честь і гідність громадян України – прихильників Української Православної Церкви КП, що змусило їх звернутися до місцевої прокуратури. Свій виклик у прокуратуру єпископ супроводжував телекамерами журналістів та імпровізованим мітингом протесту із двох-трьох десятків мирян з антиукраїнськими гаслами.
Потрібно зазначити, що священнослужителі УПЦ МП на території України досить часто ведуть антиукраїнську пропаганду, паплюжать духовенство Київського патріархату, ображають і принижують честь і гідність православних прихожан Української Православної Церкви КП, беруть участь у політичних акціях (агітації мирян під час проповідей у храмах за промосковських кандидатів до місцевих рад і до ВР), проводять інші антиукраїнські акції.
Що це за феномен – Українська Православна Церква МП? Чому вона так активно діє на теренах України?
Декілька історичних фактів.
Українська Православна Церква від Хрещення Руси-України була Митрополією Константинопольського Патріархату. За давнім переказом, Українську Церкву заснував Андрій Первозванний, тому ця церква, яка була найстаріша на Сході слов’янства, була апостольною [1, с. 593]. У 1448 році від Київської Митрополії відокремилася Московська епархія, яка була самоназвана Московською Патріархією. Лише через 141 рік (у 1589 р.) вона отримала визнання Константинопольського Патріархату.
Після приєднання України до Московії у 1654 р. Українська Церква ще 32 роки боролась проти поневолення Москвою. Як свідчать грецькі історики, у 1684 році (за часів лівобережного гетьмана I.Самойловича) Московська Патріархія звернулася до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй Українську Митрополію (тобто отримати право рукоположіння Київських митрополитів), але отримала відмову.
Під шаленим тиском Москви 8 листопада 1685 р. митрополит Київський Гедеон Четвертинський присягнув на вірність московському патріархові, був таємно висвячений у Москві в сан Київського митрополита єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського і з цього моменту розпочалося знищення незалежної Української Церкви. Київський митрополит віддавна був «екзархом вселенського трону», але цей титул був забраний у митрополита Гедеона.
У 1686 році Константинопольський Патріарх Діонісій погодився на підпорядкування Московській Патріархії Української Церкви, але через рік (1687) його саме за це було засуджено на Царгородському патріаршому соборі та позбавлено сану, а підпорядкування визнано актом хабарництва та скасовано. Тобто, приєднання і підпорядкування Української Церкви Московській є неканонічним.
Потрібно зазначити, що священнослужителі УПЦ МП на території України досить часто ведуть антиукраїнську пропаганду, паплюжать духовенство Київського патріархату, ображають і принижують честь і гідність православних прихожан Української Православної Церкви КП, беруть участь у політичних акціях (агітації мирян під час проповідей у храмах за промосковських кандидатів до місцевих рад і до ВР), проводять інші антиукраїнські акції.
Що це за феномен – Українська Православна Церква МП? Чому вона так активно діє на теренах України?
Декілька історичних фактів.
Українська Православна Церква від Хрещення Руси-України була Митрополією Константинопольського Патріархату. За давнім переказом, Українську Церкву заснував Андрій Первозванний, тому ця церква, яка була найстаріша на Сході слов’янства, була апостольною [1, с. 593]. У 1448 році від Київської Митрополії відокремилася Московська епархія, яка була самоназвана Московською Патріархією. Лише через 141 рік (у 1589 р.) вона отримала визнання Константинопольського Патріархату.
Після приєднання України до Московії у 1654 р. Українська Церква ще 32 роки боролась проти поневолення Москвою. Як свідчать грецькі історики, у 1684 році (за часів лівобережного гетьмана I.Самойловича) Московська Патріархія звернулася до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй Українську Митрополію (тобто отримати право рукоположіння Київських митрополитів), але отримала відмову.
Під шаленим тиском Москви 8 листопада 1685 р. митрополит Київський Гедеон Четвертинський присягнув на вірність московському патріархові, був таємно висвячений у Москві в сан Київського митрополита єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського і з цього моменту розпочалося знищення незалежної Української Церкви. Київський митрополит віддавна був «екзархом вселенського трону», але цей титул був забраний у митрополита Гедеона.
У 1686 році Константинопольський Патріарх Діонісій погодився на підпорядкування Московській Патріархії Української Церкви, але через рік (1687) його саме за це було засуджено на Царгородському патріаршому соборі та позбавлено сану, а підпорядкування визнано актом хабарництва та скасовано. Тобто, приєднання і підпорядкування Української Церкви Московській є неканонічним.
Москва не могла погодитися на незалежне становище Української Церкви і домінуюче становище на Сході. Незалежність Української Церкви була знищена грубим неканонічним актом, бо він порушував 34 апостольне правило: «Єпископи кожного народу повинні знати першого поміж себе й шанувати його як голову». Також грубо було порушене 8 правило ІІІ Всесвітнього Собору, який заповідав: «Хай ніхто з боголюбивих єпископів не поширює влади на іншу єпархію, що давніше та спочатку не була під рукою його чи його попередників. Але як хто поширив та силою яку єпархію приєднав собі, то нехай віддасть її, щоб не порушувалися правила Отців, щоб не закрадалася під видом священнодійства пиха влади світської. Отже, Святому й Всесвітньому Соборові вгодно, щоб кожна єпархія зберігала в чистоті й без перешкоди ті права, які належать їй від початку, на основі звичаю, що здавна закорінився».
Історична традиція й канонічне право говорять про незалежність Української Церкви (Церква Константинопольська, Антіохійська, Олександрійська, Єрусалимська не втратили своєї автокефалії, хоча їх край був поневоленим). Зважаючи на історичний хід подій та становище України у ті часи, Українська Православна Церква не змогла набути адміністративної самостійності від Російської Православної Церкви.
Московська Церква, а з нею й Українська Церква за Петра І втратила соборованість – вищу церковну владу, її функцію присвоїв собі царський уряд та Синод, що було грубим порушенням канонічних правил. «Російська Церква перестала існувати як канонічна церква серед інших православних церков» [1, с. 596]. З усіх православних церков тільки Московська Церква була підлегла державі з усіма руйнуючими її наслідками – цілковитою неволею духовенства перед світською владою.
У Московській Церкві розвинулась спочатку триязична єресь, яка признає святими богослужбовими мовами тільки три давні мови: давньоєврейську, грецьку та латинську. До цих трьох мов у Москві додали четверту – російську церковнослов’янську, обернувши триязичну єресь на чотириязичну. «Російська Церква накидала й накидає нам свій російський і свій церковнослов’янський тексти Св. Письма, часто навмисно перекручений… В книзі Естер (Есфір) 1:22 оригінал і переклади цілого світу (серед них і острозька Біблія 1581 р.) дають: «Щоб кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу». Це дуже важливе для поневолених народів Росії місце російський св. Синод дає так: «Да будет страх им в жилищах их…» [1, с. 597].
Таким чином, за час господарювання Москви Українська Церква втратила незалежність, соборноправність, національні ознаки. У церкви відібрано землі, духовенству нав’язані поліцейські обов’язки: стеження за найсвятішим людини – за її сповіддю перед священиком («духовний регламент» наказував, щоб священики, почувши на сповіді щось політичне, доносив про це владі…). Український народ ніколи не забував про віковічну незалежність своєї церкви, ніколи не визнавав за канонічне приєднання її до Церкви Московської.
Зі сказаного випливає, що Московська церква не є канонічною, ніколи канонічною не була її діяльність.
За цю грубу неканонічну кривду 13 листопада 1924 р. Царгородський патріарх Григорій Сьомий у грамоті (томосі) Вселенської Патріархії, яка була підписана ним і ще 12 східними митрополитами, визнав незаконність (неканоничність) передачі Київської метрополії Москві: «В історії написано, що перше відділення від нашого престолу Київської Митрополії та православних митрополій Литви і Польщі, що залежали від неї, й приєднання їх до Святої Московської Церкви відбулося цілком не за приписами канонічних правил, а також не було додержано всього того, що було встановлене про повну церковну автономію Київського Митрополита, що носив титул екзарха Вселенського Престолу» [1, с. 594].
З набуттям Україною незалежності гостро випливає питання про відродження Української Церкви. Ухваленням Архієрейського Собору РПЦ 25—27 жовтня 1990 року, у відповідь на звернення українського єпископату до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і всього єпископату РПЦ, за Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Філарета (саме такий титул було надано Митрополитові України у 1990 році), Українській Православній Церкві було надано незалежність і самостійність в управлінні та права широкої автономії.
Але вже у 1992 році Митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка) Архієрейський Собор УПЦ (за його відсутності) змістив з посади і обрав нового предстоятеля УПЦ (МП) — Володимира (Сабодана), що був на той час митрополитом Ростовським і Новочеркаським (РПЦ). Цікаво, що Володимир (Сабодан) є одночасно єпископом двох Церков (Української і Московської), що є унікальним і неканонічним випадком у історії Православ'я. Зрозуміло, що, за словами депутата Жебрівського, Московський патріархат не зацікавлений у створенні єдиної помісної української церкви з двох основних причин. Першою причиною народний депутат назвав “економічну”. Він нагадав, що “половина приходів церкви Московського патріархату знаходиться в Україні, тому, в разі створення єдиної православної церкви в Україні, церква МП позбавиться значних фінансових ресурсів” [3].
Другою причиною депутат назвав “політичну”. Він нагадав, що “досить багато ієрархів Московського патріархату за радянських часів погоджували свою діяльність з КДБ”. “Московська церква – це дзеркало російської держави, Церква Московського патріархату не віддільна від російської держави, від російської влади”. “Росія проводить свою експансію в Україні в тому числі і через церкву Московського патріархату, через своїх священників Московська церква створює “п’яту колону” в Україні”, - переконаний він. “Останнім часом Московський патріархат в Україні з головою поринув у політичні процеси”, - зауважив народний депутат. Він нагадав про участь МП в акціях проти НАТО, в інших політичних акціях. Через своїх священників Московська церква веде розкольницьку діяльність серед православних віруючих в Україні. “Якщо папа Римський Іоанн Павло ІІ молився і в мусульманських мечетях, і в єврейських синагогах, намагаючись зблизити і примирити церкви різних конфесій і закликав до терпимості, - зазначив Жебрівський, - то Московський патріархат замість того, щоб говорити з віруючими про духовність, об’єднувати людей, спираючись на християнські цінності, сіє в суспільстві ворожнечу і агресію, веде відверту війну і з римо-католиками, і з греко-католиками, і з Київським патріархатом” [3].
Під час офіційної зустрічі делегації Вселенського патріархату з Президентом України 24 березня 2005 р., голова делегації архієпископ Скопельський Всєволод (Майданський) передав послання патріархату: «Церковь-Мати, Константинопольський Патріархат, вважає, що її донька — Московський Патріархат — має ту канонічну територію, яка існувала у тої Церкви до 1686 року. Підпорядкування Київської Митрополії Московській Церкві було здійснено Патріархом Діонісієм без згоди та утвердження Святим і Священим Синодом Великої Церкви Христової».
Українська Православна Церква (КП) – національна церква, має бути єдиною визнаною Всесвітнім православ'ям українською автокефальною церквою (на відміну від автономної УПЦ (МП), яка підпорядкована РПЦ і не є канонічною і не є національною церквою в Україні) підпорядкування Константинопольському патріархату, у якому знаходилась Київська Митрополія в 988—1686 рр.
Історична традиція й канонічне право говорять про незалежність Української Церкви (Церква Константинопольська, Антіохійська, Олександрійська, Єрусалимська не втратили своєї автокефалії, хоча їх край був поневоленим). Зважаючи на історичний хід подій та становище України у ті часи, Українська Православна Церква не змогла набути адміністративної самостійності від Російської Православної Церкви.
Московська Церква, а з нею й Українська Церква за Петра І втратила соборованість – вищу церковну владу, її функцію присвоїв собі царський уряд та Синод, що було грубим порушенням канонічних правил. «Російська Церква перестала існувати як канонічна церква серед інших православних церков» [1, с. 596]. З усіх православних церков тільки Московська Церква була підлегла державі з усіма руйнуючими її наслідками – цілковитою неволею духовенства перед світською владою.
У Московській Церкві розвинулась спочатку триязична єресь, яка признає святими богослужбовими мовами тільки три давні мови: давньоєврейську, грецьку та латинську. До цих трьох мов у Москві додали четверту – російську церковнослов’янську, обернувши триязичну єресь на чотириязичну. «Російська Церква накидала й накидає нам свій російський і свій церковнослов’янський тексти Св. Письма, часто навмисно перекручений… В книзі Естер (Есфір) 1:22 оригінал і переклади цілого світу (серед них і острозька Біблія 1581 р.) дають: «Щоб кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу». Це дуже важливе для поневолених народів Росії місце російський св. Синод дає так: «Да будет страх им в жилищах их…» [1, с. 597].
Таким чином, за час господарювання Москви Українська Церква втратила незалежність, соборноправність, національні ознаки. У церкви відібрано землі, духовенству нав’язані поліцейські обов’язки: стеження за найсвятішим людини – за її сповіддю перед священиком («духовний регламент» наказував, щоб священики, почувши на сповіді щось політичне, доносив про це владі…). Український народ ніколи не забував про віковічну незалежність своєї церкви, ніколи не визнавав за канонічне приєднання її до Церкви Московської.
Зі сказаного випливає, що Московська церква не є канонічною, ніколи канонічною не була її діяльність.
За цю грубу неканонічну кривду 13 листопада 1924 р. Царгородський патріарх Григорій Сьомий у грамоті (томосі) Вселенської Патріархії, яка була підписана ним і ще 12 східними митрополитами, визнав незаконність (неканоничність) передачі Київської метрополії Москві: «В історії написано, що перше відділення від нашого престолу Київської Митрополії та православних митрополій Литви і Польщі, що залежали від неї, й приєднання їх до Святої Московської Церкви відбулося цілком не за приписами канонічних правил, а також не було додержано всього того, що було встановлене про повну церковну автономію Київського Митрополита, що носив титул екзарха Вселенського Престолу» [1, с. 594].
З набуттям Україною незалежності гостро випливає питання про відродження Української Церкви. Ухваленням Архієрейського Собору РПЦ 25—27 жовтня 1990 року, у відповідь на звернення українського єпископату до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і всього єпископату РПЦ, за Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Філарета (саме такий титул було надано Митрополитові України у 1990 році), Українській Православній Церкві було надано незалежність і самостійність в управлінні та права широкої автономії.
Але вже у 1992 році Митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка) Архієрейський Собор УПЦ (за його відсутності) змістив з посади і обрав нового предстоятеля УПЦ (МП) — Володимира (Сабодана), що був на той час митрополитом Ростовським і Новочеркаським (РПЦ). Цікаво, що Володимир (Сабодан) є одночасно єпископом двох Церков (Української і Московської), що є унікальним і неканонічним випадком у історії Православ'я. Зрозуміло, що, за словами депутата Жебрівського, Московський патріархат не зацікавлений у створенні єдиної помісної української церкви з двох основних причин. Першою причиною народний депутат назвав “економічну”. Він нагадав, що “половина приходів церкви Московського патріархату знаходиться в Україні, тому, в разі створення єдиної православної церкви в Україні, церква МП позбавиться значних фінансових ресурсів” [3].
Другою причиною депутат назвав “політичну”. Він нагадав, що “досить багато ієрархів Московського патріархату за радянських часів погоджували свою діяльність з КДБ”. “Московська церква – це дзеркало російської держави, Церква Московського патріархату не віддільна від російської держави, від російської влади”. “Росія проводить свою експансію в Україні в тому числі і через церкву Московського патріархату, через своїх священників Московська церква створює “п’яту колону” в Україні”, - переконаний він. “Останнім часом Московський патріархат в Україні з головою поринув у політичні процеси”, - зауважив народний депутат. Він нагадав про участь МП в акціях проти НАТО, в інших політичних акціях. Через своїх священників Московська церква веде розкольницьку діяльність серед православних віруючих в Україні. “Якщо папа Римський Іоанн Павло ІІ молився і в мусульманських мечетях, і в єврейських синагогах, намагаючись зблизити і примирити церкви різних конфесій і закликав до терпимості, - зазначив Жебрівський, - то Московський патріархат замість того, щоб говорити з віруючими про духовність, об’єднувати людей, спираючись на християнські цінності, сіє в суспільстві ворожнечу і агресію, веде відверту війну і з римо-католиками, і з греко-католиками, і з Київським патріархатом” [3].
Під час офіційної зустрічі делегації Вселенського патріархату з Президентом України 24 березня 2005 р., голова делегації архієпископ Скопельський Всєволод (Майданський) передав послання патріархату: «Церковь-Мати, Константинопольський Патріархат, вважає, що її донька — Московський Патріархат — має ту канонічну територію, яка існувала у тої Церкви до 1686 року. Підпорядкування Київської Митрополії Московській Церкві було здійснено Патріархом Діонісієм без згоди та утвердження Святим і Священим Синодом Великої Церкви Христової».
Українська Православна Церква (КП) – національна церква, має бути єдиною визнаною Всесвітнім православ'ям українською автокефальною церквою (на відміну від автономної УПЦ (МП), яка підпорядкована РПЦ і не є канонічною і не є національною церквою в Україні) підпорядкування Константинопольському патріархату, у якому знаходилась Київська Митрополія в 988—1686 рр.
Цікаво, що УПЦ (МП) претендує на наслідування Української (Руської) церкви 988-1686 рр., але така претензія безпідставна, оскільки УПЦ (МП) підпорядкована РПЦ (церкві іншої держави!).
Джерела:
1. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – 800 с. //І.Огієнко (Митрополит Іларіон) Нариси з історії Української православної церкви - с. 592-608.
2. uk.wikipedia.org/wiki/Українська_Православна_Церква
3. http://www.nuns.com.ua/news/4080/
Джерела:
1. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – 800 с. //І.Огієнко (Митрополит Іларіон) Нариси з історії Української православної церкви - с. 592-608.
2. uk.wikipedia.org/wiki/Українська_Православна_Церква
3. http://www.nuns.com.ua/news/4080/
середа, 11 лютого 2009 р.
Вірний син України – донеччанин М.Ю.Шаповал

Ще минуть роки, ще розвіються ілюзії, ще розкриються очі бідних, замріяних робітників і селян, що не бачучи того «лєнінізму» на практиці сліпо захищають оту форму будучого свого рабства…
М.Шаповал. Велика революція і українська визвольна програма. Прага, 1927. С.305-315.
6 червня 1882 р. в селі Сріблянка Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині Артемівський район Донецької області) в сім'ї відставного унтер-офіцера Юхима Олексійовича Шаповала та Наталії Яківни Шаповал народився син Микита. У 1888 – 1889 рр. навчається у церковнопарафіяльній школі. Злиденне життя сім’ї заставило Микиту з раннього віку наймитувати поденщиком у місцевих заможних селян, на шахті та в паровозному депо. Одночасно навчається у Варваропільській (м. Первомайськ Луганської області) та Петро-Мар'ївській народних школах. Освіченість дозволяє Микиті займати посади «конторських» працівників. Протягом 1896-1898 рр. навчається в Комишувахській двокласній школі Міністерства народної просвіти с. Комишуваха Луганської області, після закінчення якої працює помічником лісничого та займає інші посади.
Під час навчання відбулося знайомство Микити з "Кобзарем" Т.Г.Шевченка. Навчаючись у школах та працюючи на шахті, Микита завжди ділився прочитаним зі своїми ровесниками та шахтарями "Голубівської" шахти. Залучившись до співу народних і церковних пісень в Комишувасі, Микита Шаповал став одним з шанованих хлопців у юнацькому гурті. Микита був талановитим юнаком: складав вірші, чудово співав, грав на гітарі. Стихійне просвітництво серед молоді переростає в потребу нести людям українське поетичне слово Т. Шевченка, українські народні пісні, українські традиції та культуру. Юнак постійно працює над собою.
Під час навчання відбулося знайомство Микити з "Кобзарем" Т.Г.Шевченка. Навчаючись у школах та працюючи на шахті, Микита завжди ділився прочитаним зі своїми ровесниками та шахтарями "Голубівської" шахти. Залучившись до співу народних і церковних пісень в Комишувасі, Микита Шаповал став одним з шанованих хлопців у юнацькому гурті. Микита був талановитим юнаком: складав вірші, чудово співав, грав на гітарі. Стихійне просвітництво серед молоді переростає в потребу нести людям українське поетичне слово Т. Шевченка, українські народні пісні, українські традиції та культуру. Юнак постійно працює над собою.
Працюючи у Маяцькому лісництві (1901-1902 рр.) Микита, під впливом ученого-лісівника Олександра Макаренка, знайомиться з соціалістичними ідеями, які на той час особливо приваблювали молодь. Багатство різноманітних політичних, соціальних, національних та інших течій, могли заплутати будь-кого. Не оминула ця хвороба і Микиту, у якого вона дуже швидко пройшла, як тільки він ознайомився з Маніфестом "Самостійна Україна" Миколи Міхновського. Микита Шаповал протягом усього життя не змінив своїх поглядів, за будь-яких ситуацій залишався вірним українській національній ідеї. Нові сприятливі умови для політичного і культурного просвітництва відкрилися перед Шаповалом, коли його взяли до війська. Під час революції 1905 року Микита Шаповал ще більше активізує свою проукраїнську революційну просвітню діяльність. Боротьба за інтереси солдатів, розуміння проблем польського визвольного руху роблять Шаповала лідером військового гарнізону. Його обирають головою революційного комітету. Він вивчив польську мову, перечитав твори польських класиків, написав багато віршів.
Восени 1907 року розпочинається новий період у житті Микити Шаповала. Критика його інтернаціональної просвітительської роботи в Польщі і обмова у "зраді України" сприяли якісним змінам: виходить друком перша збірка віршів "Сни віри" (1908 р.) – поетизований аналіз тогочасної політичної ситуації. Невдовзі життя приводить М.Шаповала до Києва. Він сподівався на високу національну освіченість київської інтелігенції. Але його сподівання не справдились: зрусифіковані літератори і журналісти Києва не були спроможними гуртувати національні кадри. Великий розум, хороші знання і висока національна свідомість дозволяють Микиті Шаповалу організувати формування національної української еліти, для чого разом з П. Богацьким створює і видає часопис "Українська хата" (1909-1914 рр.). Микита Шаповал розумів, що інтелігенцію і народ потрібно навчити правильно сприймати ідеї української державності і незалежності. Головною метою часопису було створити обґрунтовану модель сучасного українського етносу. На той час часопис був єдиним національно-об’єднуючим українським органом.
Надзвичайна роль в просвітній справі М.Шаповала належить поетичному слову, свідченням чого є його поетичний доробок: "Сни віри" (1908 р.), "Самотність" (1910 р.) і "Лісові ритми" (1917 р.). Поезія життєстверджуюча, повна надій, сподівань і віри в невмирущість ідеалів вільнолюбного українського народу. Вона поєднала в собі поетичний оптимізм та сум, вболівання і страждання поета за долю українського народу.
У 1917-18 рр. був членом Центральної і Малої рад. Працював міністром пошти і телеграфу в уряді В.Винниченка, міністром земельних справ за Директорії.
У 1920 році М.Шаповал мусив поїхати з України, оскільки його громадські і політичні переконання не співпадали з новітнім курсом партії більшовиків, і його надзвичайний талант просвітителя і педагога на повну силу розкрився вже в еміграції в Чехії. Тут він створює вищі та середні навчальні заклади - Українську господарську академію, Педагогічний інститут ім. Драгоманова, Соціологічний інститут, Робітничий університет, Студію мистецтв, реальну гімназію, видавничий фонд, Архів-музей.
У науковому світі Микита Шаповал відомий як вчений-соціолог. У березні 1929р. йому, першому з українців, присвоюють науковий ступінь доктора соціології і наукове звання професора. Створений у 1924 р. і керований Шаповалом Український соціологічний інститут стає лідером соціологічної науки світового рівня. Таке визнання не випадкове. Інститут розумів соціологію як єдине ціле трьох її складових - народознавства, господарства і техніки, соціології і політики. В складі інституту працювало 35 академіків (21 дійсний член), які стали авторами десятків ґрунтовних наукових видань.
В еміграції М.Ю.Шаповал написав низку праць, в яких аналізував причини поразки національно-визвольних змагань в Україні. Творчі здобутки Микити Юхимовича надзвичайно великі. Тільки в його архіві зберігається 340 статей, 36 книг, 3 поетичних збірки і 5 підручників.
1932 року серце М.Ю.Шаповала перестало битися. Похований у Ржевницях поблизу Праги.
У 1917-18 рр. був членом Центральної і Малої рад. Працював міністром пошти і телеграфу в уряді В.Винниченка, міністром земельних справ за Директорії.
У 1920 році М.Шаповал мусив поїхати з України, оскільки його громадські і політичні переконання не співпадали з новітнім курсом партії більшовиків, і його надзвичайний талант просвітителя і педагога на повну силу розкрився вже в еміграції в Чехії. Тут він створює вищі та середні навчальні заклади - Українську господарську академію, Педагогічний інститут ім. Драгоманова, Соціологічний інститут, Робітничий університет, Студію мистецтв, реальну гімназію, видавничий фонд, Архів-музей.
У науковому світі Микита Шаповал відомий як вчений-соціолог. У березні 1929р. йому, першому з українців, присвоюють науковий ступінь доктора соціології і наукове звання професора. Створений у 1924 р. і керований Шаповалом Український соціологічний інститут стає лідером соціологічної науки світового рівня. Таке визнання не випадкове. Інститут розумів соціологію як єдине ціле трьох її складових - народознавства, господарства і техніки, соціології і політики. В складі інституту працювало 35 академіків (21 дійсний член), які стали авторами десятків ґрунтовних наукових видань.
В еміграції М.Ю.Шаповал написав низку праць, в яких аналізував причини поразки національно-визвольних змагань в Україні. Творчі здобутки Микити Юхимовича надзвичайно великі. Тільки в його архіві зберігається 340 статей, 36 книг, 3 поетичних збірки і 5 підручників.
1932 року серце М.Ю.Шаповала перестало битися. Похований у Ржевницях поблизу Праги.
Джерела:
В.Оліфіренко. Уроки правди і добра.—Донецьк, 1995.
Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с.703 – 713.
В.Терещенко. Микита Шаповал—велетень із Донбасу.—Артемівськ, 2001.
В.Оліфіренко. Уроки правди і добра.—Донецьк, 1995.
Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с.703 – 713.
В.Терещенко. Микита Шаповал—велетень із Донбасу.—Артемівськ, 2001.
Підписатися на:
Дописи (Atom)