Т.А. Зіньківський про роль інтелігенції у становленні української держави

Стражденник син стражденника народа
Громадський діяч, письменник, фольклорист і публіцист Трохим Аврамович Зіньківський (псевдоніми – Т. Звіздочот, Т. Певний, М. Цупкий та ін.) народився у м. Бердянську 04.08.1861 р. у бідній робітничій родині. Ріс хворобливим і рано помер (20.06.1891). Навчався в Бердянському повітовому училищі, яке закінчив у 1876 р., Феодосійському вчительському інституті, Одеському юнкерському училищі (закінчив у 1882 р.). У 1883 році отримав офіцерське звання. У 1890 закінчив «по першому розряду» Петербурзьку Військово-юридичну академію. У періоди між навчанням працював у Харкові, Києві. Останні роки життя служив у київському військовому суді.
Враження від пережитого в дитячі і юнацькі роки, спостереження над військовим побутом лягли в основу літературної творчості Т.А. Зіньківського. В кінці 80-х – на поч. 90-х рр. виступав у періодичних виданнях із поезіями, байками, оповіданнями («Сидір Макарович Притика», «Моншер-козаче», «Кудою йти»). Написав п’єсу «Сумління», кілька творів для дітей. Окремими збірками вийшли оповідання («Малюнки справжнього життя», 1889) і байки («Байки М. Цупкого», 1889). Автор публіцистичних та літературно-критичних статей («Тарас Шевченко в світлі європейської критики», 1890–1891, та ін.). Склав граматику української мови (не збереглася). Записував народні пісні, казки («Історична казка»), повір’я («Надзвичайне повідомлення», 1883). Переклав з російської низку творів М. Салтикова-Щедріна, а також поезії з грецької, французької, німецької мов. Твори Т.А. Зіньківського, що друкувались у різних журналах, зібрані в двох томах «Писання Трохима Зiнькiвського», опублікованих у Львові 1893 та 1896 р.
За політичними переконаннями Т.А. Зіньківський був українофілом (у 1886 став учасником київського українофільського гуртка), підтримував постійні контакти з учасниками громадівського руху, дружив з Б.Грінченком.
Трохим Зіньківський жив і працював у тій частині Російської імперії, яка у той час зазнала бурхливого економічного піднесення, зумовленого стрімким розвитком капіталістичних відносин і культурне життя якої було спотворене антиукраїнськими Валуєвським та Емським указами. Але це не завадило йому займатися упорядкуванням української граматики (не збереглася), популярної української історії, історії української писемності, мріяв про підготовку української енциклопедії.
Т.А. Зіньківський у своїх публіцистичних творах висвітлив роль і місце української інтелігенції на різних етапах вітчизняної історії, дав їй можливість критично глянути самій на себе, зрозуміти, що саме вона повинна стати ідейним натхненником, рушієм державницьких планів, діянь свого народу. У своїх творах він яскраво відобразив духовне протистояння між українським народом і його інтелігенцією. Він стверджував, що українське громадське життя йшло двома неоднаковими шляхами. Український народ виробив основи своєї власної культури, яка опирається на демократичний ґрунт, а українська інтелігенція навпаки – йшла і йде в чужий «панський табір».
Зіньківський добре розумівся і вникав у суспільне життя того часу, бачив негативне і позитивне, вказував, де треба українській інтелігенції, яка сама не бачила, чи не хотіла бачити об’єктивної реальності, міняти підхід до справи, де слід посилити свою працю на благо народу, а де й необхідно припинити непотрібну і шкідливу боротьбу у власному таборі. До “справжньої української інтелігенції” він відносив тих представників української еліти, які безкорисливо, самовіддано працювали для рідного народу. Це такі визначні постаті, як Іван Вишенський і Петро Могила, Іван Мазепа і Павло Полуботок, Григорій Сковорода й Іван Котляревський та багато інших, які працювали на благо свого народу, інколи навіть не шкодуючи свого життя.
Т.А. Зінківський зробив глибокий аналіз становища тогочасної української інтелігенції в Російській імперії. Він вирізняв серед неї чотири групи. Перша група – псевдо інтелігенція, “низькі малоросіяни”, що, видершись з дьохтярів та шмаровозів, гордо додає до свого прізвища, яке закінчується на о, ще літеру в.
Друга група — це нова категорія української інтелігенції на «московський кшталт», тобто вихована в московському дусі.
Третя група — «гармонійні інтелігенти», в яких однаково співіснують два поняття “заразом москаля і українця”.
Четверта група — «химерна категорія української інтелігенції, що призначається до свого українського коша, але в практичному житті зостається одним з тих ремінчиків московського батога, що ним тяжко катує москаль заковану в кайдани Україну». Це ті, хто зве себе «українофілами», «щирими українцями».
Як відомо, демократизм російської інтелігенції закінчується, як правило, завжди там, де починається українське чи будь-яке інше національне питання. Т.А. Зінківського постійно дивувало те, що російські радикали байдуже споглядали на деспотизм однієї національності над іншою, зокрема російської над українською. А будь-які спроби інтелігенції покривджених народів чи самих покривджених народів щодо захисту своєї національної гідності, всіляко ганьбили в шовіністично налаштованій російській пресі.
Т.А. Зіньківський у праці “Національне питання в Росії” порушив надзвичайно гостру проблему того часу: навчання українських дітей і студентів рідною мовою. Він показав також, як наполегливо і послідовно нищилась, нівечилась праця письменників, які писали про рідні краї.
Проблема української інтелігенції, яка посіла основне місце в художній та публіцистичній спадщині Т.А. Зіньківського, залишається проблемою номер один і в незалежній Україні. Як нам сьогодні бракує отої «справжньої української інтелігенції», яка б змогла зорганізувати і повести за собою український народ! Але де її знайти, оту «справжню українську інтелігенцію»?
Поки-що маємо тільки «дьохтярів», «шмаровозів», «колхозників» та їм подібних.

Джерела:
1. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с. 32-46.
2. Т. Перун. Проблема української інтелігенції у творчій спадщині Т.Зіньківського. – Інтернет ресурс.