27 березня 1990 року газета «Літературна
Україна» опублікувала роздуми російської ученої-дослідниці Емілії Ільїної «Читаючи
«Велесову книгу» (1987). Це був твір-вибачення перед українцями і білорусами за
своїх одноплемінників-росіян. Емілія Ільїна першою в новітній історії заявила,
що Київська Русь («Давня Україна») належить лише українцям, а Росія до неї
ніякого відношення не має. Ця заява мала силу вибуху величезної маси динаміту і
потрясла підмурки Російської імперії. Але тільки потрясла… Пройшло більше 26
років, відколи були написані роздуми. За цей час російські «збирачі земель»
встигли оговтатися і ще з більшою енергією взялися за відновлення «Совєцької імперії».
Тому, на наш погляд, публікація роздумів Е.Ільїної має актуальне значення і
сьогодні.
Ми структурували роздуми Е.Ільїної,
виділили 4 основні думки-розділи. У такому структурованому вигляді й подаємо їх
у блозі.
1.
«Нашим історикам блиск Київської Русі затьмарив світло!»
Учений світ сприймає «Велесову книгу»
цілком серйозно. Про це можна судити, як за статтями російських учених, так і
по роботах західних істориків. Однак, не виключено, що ми маємо справу з
черговою талановитою фальсифікацією, як у випадку з «Піснями південних слов'ян»
Проспера Моріме, якими він свого часу ввів
в оману літературну Європу, в тому числі і О. Пушкіна.
«ВК» виявив Юрій Миролюбов, він перевів
її з якоїсь допотопної слов'янської мови в дивно короткий термін. «ВК» – це
пам'ятник дохристиянської, давньоруської культури, у тому випадку, якщо вона не
спритна підробка, бо перекладач – великий знавець Російської старовини, і водночас
великий російський патріот, непримиренний ворог усього антиросійського, в тому
числі, і так званої «нормандської ідеї».
Так що ж це таке – це диво, що виникло з
темряви століть, що насправді ця «ВК»? Вирішення цієї проблеми – справа вчених,
яку можливо можна буде вирішити за допомогою комп'ютера, із застосуванням
високих технологій.
Ми ж поміркуємо про те, які історичні
асоціації викликає свідчення «ВК» у автора, який її коментує. «ВК», нібито,
оповідає про дохристиянський, варварський період східних слов'ян. Добре. А що
ми знаємо про ранньохристиянський період східних слов'ян ? Як трактує цей
період російська історія – ми знаємо.
Досить розкрити будь-яку брошуру, статтю
будь-якого автора – історика – дореволюційного, радянського і навіть
емігрантського, що пише в умовах духовної свободи Заходу, і на разі постає
приголомшлива однодумність: історія Росії скрізь і у всіх починається з XIV століття.
А раніше? Коли мова заходить про те, що було раніше, то всі без винятку описують
і розглядають історію України, Київську Русь.
Але Київська Русь «прописана» на
території України, там жили і творили свою історію предки нинішніх українців. А
де ж історія російського народу, наша історія до XIV століття? Чим займалися
наші предки, якими вони були? Хто нам скаже, якщо у нас немає власної історії
до XIV століття, якщо у нас немає власного історичного минулого?
Особливо, з наукової точки зору, чудесна
«історія СРСР». Починається вона з розповіді про державу Урарту на озері Ван.
Урарту – це стародавня держава вірмен, але більш ніде в «Історії СРСР» ви не знайдете
згадування про Вірменію, хіба що згадаються її пасивність або активність в часи
революції 1917 року.
Та ж логіка переважає і стосовно історії
України та українського народу, а також щодо Білорусі та білоруського народу.
Пригадується там Білорусія, оскільки не можливо проігнорувати Велике Князівство
Литовське, (де, до речі, білоруська мова була державною) і як сторінка
російської історії, а далі – тиша, наче білоруський народ зник подібно скіфам.
Ми, росіяни, всі з будь-яким рівнем
освіченості, краще-гірше, але добре знаємо історію Київської Русі. Але що там
було далі? Як Київська Русь перетворилася на Запорізьку Січ? І як Запорізька
Січ – це своєрідне, єдине і неповторне в історії людства державне утворення з
демократичними законами, високою освіченістю громадян – як ця Запорізька Січ
перетворилася на РУЇНУ, а саме так українці називають той період історії своєї
батьківщини, після якого така блискуча історія України була перетворена на «витоптаний
пустир історії». За наказом Катерини II столицю Запорізької Січі на острові
Хортиця генерал Текелій зрівняв із землею, попросту переорав; останнього «президента»
Кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського заслали в Соловецький
монастир, де він після двадцятирічного ув'язнення осліп і помер, а всю вищу
старшину ( адміністрацію ) Запорізької Січі вислали до Сибіру. Так перестала
існувати Запорізька Козацька Республіка. Цю сторінку історії українського
народу російські історики чомусь ігнорують, також як, власне, і докладні
відомості про Київську Русь: про Олега, Ігоря, Ольгу, про Ярослава Мудрого і
його «Правду».
Апологети й ідеологи Російської імперської
ідеї перейменували Україну в «Малоросію», а українців в «малоросів». Як же працюють
російські історики з історичним матеріалом? Ми нічого не можемо сказати про
істориків попередників Карамзіна. Але ось перед нами «Історія Держави
Російської» Карамзіна. Під заголовком «Стародавні відомості про Росію» Карамзін
пише про тавра, кіммерійців, гіперборейців, про Олівії, Пантікапеї, Фанагорії,
про скіфів, готів, сарматів, аленів, венедів, про латинські народи (ніби
передбачав СРСР!). Немає тільки Урарту і озера Ван.
Але, вибачте, що ж з усього цього
відноситься до нашої історії, історії Росії, хоча б територіально? Або, може
бути, наші (росіян) предки ставили форпости за тисячу кілометрів на південь для
зв'язку з сарматами? Карамзін посунув історію Росії на Південь і привніс в нашу
російську історію, так би мовити, чужий елемент. Лише злегка стосується він і,
власне, нашої історії часів сарматів: «...так звані слов'яни, які після Різдва
Христового заснували Новгород». Все. А далі викладається історія Києва та
Київської Русі. Чим керувався великий історик, створюючи свою «Священну книгу»?
Переконано писав неправду, або ж, бажаючи догодити Імператору, вихваляв справи
царів «дому Романових», як нібито «Рюриковичів», але Романови припадали Рюриковичам
, як то кажуть «десятою водою на киселі» – Анастасія Романова вийшла заміж за
Івана Грозного – ось, власне, і вся родинність, «нашому паркану двоюрідна
тріска».
Фізики і математики, чомусь прагнуть до
абсолютної точності у своїх розрахунках, адже будь-яка неточність, навіть сама
крихітна – не там кома, не той знак – призводять до помилкового результату. Як,
власне, і в граматиці. Не там поставлена кома і виходить – «стратити не можна
помилувати» – тобто змінюється зміст. Наслідки ж історичних неточностей, неважливо
нарочитих або випадкових, призводять до спотворення всієї картини того, що
називається історією.
Російські історики забувають (або
роблять вигляд, що забувають), що слова «Русь» , «руські» за часів Київської
Русі мали відношення тільки до території навколо Києва і, отже, це історія
України, а не Росії. І, що через лише кілька століть, коли на території
Київської Русі вже забули саме слово «Русь», воно ожило раптом у Московському
царстві. Історики не можуть цього не знати, адже вони працюють на історичному
матеріалі.
Французи не претендують на територію і
середньовічну культуру Баварії на тій підставі, що баварці колись називалися
франками. Те ж саме відбулося і з Нормандією – де нормани, а де Нормандія? Там
все ясно – ніяких претензій, ніяких непорозумінь не виникає.
А подивіться, що пишуть про нашу
російську ранньохристиянську історію європейські історики? Візьмемо солідне
видання «Історія людства», роботу багатьох об'єктивних німецьких істориків,
видану на початку XX століття в Санкт-Петербурзі. Там ви знайдете вигадані,
фальсифіковані тлумачення, стереотипні, великодержавні штампи, які колись
спеціально були створені істориками імперської Росії і звідтіль засвоєні всіма
істориками, в тому числі і істориками, які писали «Історію людства». Ці
стереотипи-штампи вони використовують повсюдно. Ось приклад: «Включення Росії в
балтійську торгівлю стало особливо важливим і знаменною подією. Воно
відноситься до XII сторіччя. Правда, ще в часи Генріха II і Салійцев рейнські і
верхньонімецької купці вели торгівлю з Києвом, Великим Центром Південної Росії.
У Києві концентрувалася російська торгівля з припонтійськими державами і
грецької імперією». Це яка ж Росія в XII столітті? Або не Росія, або на припонтійські
країни. Чомусь щодо європейських держав дотримується історична точність їх
історичних назв, наприклад: Стародавній Рим, Римська імперія, міста-держави –
Мілан, Генуя, Венеція та ін. І тільки щодо Росії та її колоній ця точність не
обов'язкова?
У Києві XII століття концентрувалася
«російська» торгівля! І це пишуть історики? Плутають два різні слова «руський»
і «російський». Останнє слово, як термін, який позначає нашу, росіян,
національну приналежність, виникло не так давно. Ще за часів царя Олексія Найтихішого
не було «росіян», а були московити, рязанці, новгородці. Слово «руський» не
ідентичне сучасному російському слову «росіянин», в сенсі самоназви росіян. Це
слово «руський» – зі словника старого, вже мертвої церковно-слов'янської мови і
має відношення тільки до Київської Русі. Слово ж «російський» зі словника
сучасної російської мови і його значення всім зрозуміло.
Німецьким історикам такі помилки ще
можна пробачити, але коли такі «помилки» зустрічаються у сучасних російських
істориків, знайте: такий історик або невіглас, а значить не історик, або, так
званий, великодержавник, що також не сумісно з наукою. Наука – це умоглядна
істина, згідно Далю, і наука не сумісна з політиканством, до якого прямо і
безпосередньо відноситься великодержавництво.
Росіяни часто, і найчастіше не до місця,
повторюють фразу Олега: «Матір'ю всіх руських міст нехай буде Київ». Можна з
упевненістю сказати, що Олег не знав ніяких інших «руських» міст, окрім Києва, Вишгорода,
Чернігова, та Новгород-Сіверського. Новгород Великий не був «руським», це було
місто новгородців. Далі німецький історик в «Історії людства», хоча це може
бути лише переклад російського перекладача, пише: «тільки в IX і X століттях
Християнської ери ці країни, йдеться про Східну Європу, стають для нас більш освітленими.
У цей час ми вже бачимо дві побудовані держави: Російську (Russish) і Польську».
Ось цей математичний знак – плюс або
мінус. Написано «російське» і звідси висновок – це «Історія Росії».
Якщо ж поставити інший знак, тобто написати «руське», так, як і писали в
листах і документах тих часів, у нас буде інший результат, а саме – «Історія України». Тому що все, що відбувалося на
території України, все, що було написано на території України – «Слово о Полку Ігоревім», Літописи – все це належить Україні та українському народу.
На цій же сторінці «Історії Людства» німецький історик говорить про
Україну: «жоден народ не створив такого поетичної творчості, як український». Ось
як! Виходить – на території «Росії» жили таки колись українці і це вони
створили свій прекрасний героїчний опис, свої поетичні думи? Так, так воно і
було насправді – всі жили на своїх місцях і не звертали уваги на майбутні
інтерпретації істориків. «Росіяни» (росіяни - московити) жили на території
Вятської, Тверської, Орловської та ін російських губерній, українці – на своїй землі і всі щось творили, створювали: українці
свої думи, росіяни – казки і билини. Тільки чомусь російських істориків
більше цікава історія українського народу і вони «привносять» ці чужі сторінки
в історію російського народу, ігноруючи при цьому свою рідну історію (я маю на
увазі історичні події до XIV ст.).
В одній книжці «Дитвидаву», де мова йде про давньоруському зброю,
посилаються на Суздальські літописи. Цілком очевидно, що й на інших російських
територіях писалися літописи, однак про це російська історія замовчує.
Одночасно з існуванням Київської Русі існувала ж і якась громадська освіта
наших, тобто російських предків, крім Пскова і Новгорода, хоча і їм в
російській історії приділяється мало уваги. І все тому, що нашим історикам
блиск Київської Русі затьмарив світло!
2. «У нас навіть такого поняття-терміна не існує, як
«давньоукраїнська» література. Все «російське»!»
Відомо, що рід бояр Романових простежується з XIII століття – значить
збереглися якісь документи. Ось вони і повинні стати основою Російської історії,
а не «Повість минулих літ». Ця «Повість» могла б стати лише паралельним
матеріалом, оскільки там згадуються і наші, російські предки та події на нашій,
російській землі.
В іншому місці німецький історик пише: «Ще до IX століття Росію перетинав живий торговий шлях від
Фінської затоки через озеро Ільмень до Двіни і нижче по Дніпру через Чорне море
до Греції. На цьому шляху «із варягів у греки» розташовувалися старовинні дерев'яні
міста, прообрази майбутніх торговельних портів». Це наші, російські предки жили
в тих дерев'яних містах між Фінською затокою і Двіною. Але що ми знаємо про
них? Хтось із них займався торгівлею, значить, судячи з усього, вмів рахувати.
Ймовірно, стародавнім купцям доводилося і писати, скажімо, записувати борги або
перелік своїх товарів. Грунтуючись на цьому невеликому, але досить
переконливому факті, можна припустити, що в цих дерев'яних містах у наших
предків існувала писемність. Припустимо, що не всі грамотні жителі цих дерев'яних
міст займалися торгівлею, у когось з них були й інші покликання, значить і вони
могли залишити якісь письмові свідчення, записані загальноприйнятими в ту пору
знаками. І такі пам'ятки давньоруської писемності виявлені! Такими, власне, є новгородські
берестяні таблички, і пізніші пам'ятки, літописи, як, наприклад, вже згадане
суздальське джерело. Дрібниці? Немає такого блиску, як у Київській Русі? Але це
– наше. Поки ще не чутно про пожежі в російських
бібліотеках, «історики» в цивільному ще не дісталися (або добралися тихо і без
вогню?) До Суздальських, Тверських, Вятских та інших літописів, їх не спіткала
доля Української бібліотеки в Києві. Правда, у всіх вцілілих церквах і
монастирях зараз знаходяться склади і стайні. Якщо десь ще й збереглися
монастирські архіви, їх за 70 років «прогресивної Радянської влади» давно з'їли
щурі і знищила вогкість.
І все ж земля наша російська така широка і багата («порядку, правда лише в
ній немає»), що є підстави сподіватися, що дещо десь збереглося, буде зібрано і
ляже в «Історію російського народу» , «Історію російського права» і в «Історію
російської держави» – без чужих «приєднань», якими б яскравими ці запозичення
з народу-сусіда не були. Наші діти зі своєї рідної історії мають вивчати у
школах те, що відбувалося століття за століттям на нашій історичній території ,
те, що створювали наші предки. Нехай мало збереглося відомостей, але нічого,
зате це буде наша, власна спадщина.
«Народ представляє собою певну індивідуальність у тому випадку, коли він не
тільки має в своєму розпорядженні набір назв, тобто синонімів для позначення
одних і тих же слів і понять, багатство мови , але і коли він здатний
розглядати природу речей під своїм особливим кутом зору і створювати нові
поняття, нові інститути. З цього виникає філософський світогляд народу, його
духовна діяльність. Недопрацьовані думки часто і відверто проговорюються щодо
делікатних і дратівливих питань про національної особливості; при цьому
доводиться повсюдно натикатися то на самолюбство, то на незаслужене приниження
сусідів». Це пише німецький історик ніби спеціально для нас, росіян. Пишуть
наші російські автори про що-небудь давньоруське – будь то історія, література або історія Православної Церкви – і тут же переносять діяльність російського народу на
територію України, абсолютно забуваючи, що на цій землі живе, реально існує, а
не абстрактно мається на увазі, 50-мільйонний український народ.
Захисники російської імперської ідеї стверджують, що в часи Київської Русі
(часів написання старослов'янських літописів) існувала єдина загальнослов'янська
мова. Є в цих твердженнях якась фальш. З якого дива на величезних наших
теренах, при такому розселенні слов'ян від Чорного та Адріатичного до
Балтійського і Північного морів, при тій замкненості і відгородженості лісами
існувала одна мова? І, хоча ніхто цього не може пояснити, всі твердо стоять на
своєму – була одна мова і все тут.
Але ось починають чутися і голоси моїх однодумців. У своїй статті про «Велесову
книгу» російський історик О.Скурлатова пише: «Навряд чи можна судити про
письмову пам'ятку «ВК» з позиції існування єдиної нам відомої слов'янської
мови, на якій писали християнські автори. З іншого боку, є багато аргументів на
користь того, що писемність на Русі існувала задовго до прийняття Християнства.
До наших днів збереглися діалектизми та місцеві говори, властиві жителям різних
областей, що теж побічно свідчить про можливість багатомовності в Стародавній
Русі».
Читаючи словник церковно-слов'янської мови, мимоволі звертаєш увагу на те,
що в цій мертвій мові дуже багато слів, закінчень, дієслівних форм живої
української мови. Сучасні російські слова теж зустрічаються, але незрівнянно
рідше, а російські закінчення і дієслівні форми практично відсутні. Чи не
означає це, що церковно-слов'янська мова була староукраїнською книжною мовою? А
той факт, що у всіх російських монастирях використовувалася ця староукраїнська
мова анітрохи не дивний, тому що в середні століття у володіннях Рюриковичів
вся грамота походила з Київських монастирів. Бо в ті часи ця мова була мовою
культурних людей, – подібно до того, як у XIX столітті російські дворяни користувалися французькою
мовою замість рідної. Досить згадати російську літературу того час, яка
засуджувала (і тим, до речі, славилася) мораль російських дворян, які не знали
російської мови. І пушкінська Тетяна не знала російську грамоту.
Ось приклад, як наші російські історики будують свої наукові концепції:
«цього не могло бути, отже....» – і далі йде
якесь історичне твердження, яке подається як аксіома, що не вимагає доказу.
Такі фрази часто зустрічаються в російській історичній науці. Ось, наприклад,
радянський академік А. Орлов у книжці «Володимир Мономах» (видання АН СРСР 1946
р.) пише: «У цьому історичному ряду знаходять собі місце і наші власні погляди
на Мономаха, вони виражаються у визнанні його, Мономаха, великих заслуг перед
нашою Батьківщиною». Радянський академік вважає своєю Батьківщиною, природно,
СРСР, невіддільною частиною якого є і Україна. Але все ж росіяни вважають своєю
батьківщиною Росію і, як сказав один молодий історик: «я теж за велику і
неподільну Росію, але при чому тут Україна?». У книзі А. Орлова 190 сторінок і
скрізь він пише «Русь » так, як учив Маяковський: «Ми говоримо «партія», а
розуміємо – «Ленін»». Так і він, каже
«Русь», маючи на увазі «Росія». Забув «академік» (а не знати цього він не міг),
що наша Вітчизна Руссю стала називатися тільки з XVII століття, а до XIV століття Руссю
називалася територія України.
Нещодавно померлий професор-історик Ульянов пише таку лукаву ганебну для
нормальної людини, а тим більше для вченого, фразу: «З часів Гердера на захист
місцевих діалектів написано так багато книг і статей, що якось непристойно заперечувати
їх узаконення. Однак, всебічно освічені поборники цієї ідеї, подібно нашому
Драгоманову, з давніх часів ставили одні умови ...». Далі йде зовсім безглузде
твердження (багатослівне, на півсторінки), що Драгоманов, нібито, вболівав за
«державну цілісність Російської імперії».
Нашим, тобто російським, Драгоманов ніколи не був. Адже це ж наше, імперський
уряд «царя -визволителя» припинило діяльність цього «польського революційного
агента» і спонукало його покинути Київ, запропонувавши йому посаду в одному з
північних російський університетів – таким було
покарання для українських патріотів. А коли Драгоманов відхилив цю «привабливу
пропозицію», він був звільнений, виїхав за кордон і в Росію більше ніколи не
повернувся. Драгоманов був великим громадянином України. Покинувши Росію,
відомий учений став професором Софійського університету в Болгарії і написав
багато наукових праць – в цілому понад 630 аркушів друкованого тексту.
Еміграція Драгоманова випала на час так званого «Емського Указу» Олександра
II. Цей указ
забороняв українцям писати і друкувати книги, відповідно і читати їх і навіть
співати (в театрі) рідною мовою. Професор Ульянов називає українську мову
«місцевим діалектом», і це мову 50 млн. народу, народу з багатющою історією,
своїми звичаями, з приголомшливим фольклором, піснями і, безперечно, своєю
окремою мовою і своєю багатою літературою.
Академік Д.С. Лихачов пише: «Національне – нескінченно багате. Тут заперечень немає. Та й ще у такого
багатомільйонного народу, як російський. Навіть якщо взяти російське багатство
тільки в одній сфері – літературі, навіть у сучасній літературі – ну у якого народу є ще таке багатство?» Але ні, нам,
росіянам цього мало. Нам необхідно перехопити багатство ще й наших молодших
братів. Фінську «Калевалу» ми не внесли до «давньоруської» літератури і
грузинського «Витязя в тигровій шкурі» – теж, а от
українське «Слово о полку Ігоревім» – це наше!
«Слово» написано старовинною, мертвою мовою. «Коні іржать за Сулою, дзвенить
слава в Києві, труби сурмлять в Новгороді (Сіверському, 100 км від Києва),
стоять стада в Путивлі». Путивль – це Сумська
область, Новгород Сіверський – Чернігівська, Київ
– столиця України, Сула – річка в Україні, ліва притока Дніпра... Що ж тут російське,
«давньоруське»? Може бути «давньоруський» письменник побував у відрядженні в
Київській Русі, написав «Слово о полку Ігоревім » і залишив його там на
пам'ять?
Д.С. Лихачов знає про існування України й українського народу. Хотілося б
від нього почути, чому «Слово о полку І.» твір «давньоруської» літератури, а не
давньоукраїнської? Але у нас навіть такого поняття-терміна не існує, як
«давньоукраїнська» література. Все «російське»!
3. «Приємно робити подарунки». А повертати господареві
власність … має стати ще більш приємним».
Д.С.Лихачев пише («Нотатки про Росію», видавництво «Радянська Росія», 1984 р.):
«Ми не знаємо про себе найпростіших речей. І не думаємо про ці найпростіші речі».
Ці дві фрази з'явилися в тексті якось несподівано і не пов'язані ні з тим, що
було написано вище, і з тим, що послідувало за тим. Можливо, це і є відповідь
на питання, чи задумуються російські вчені над російською історією: а що ж було
у нас до XIV століття?
Архітектура була – церкви і живопис були – є ікони,
фрески. А література, літописи? А життя народу? Де наша історія до XIV століття? Невже і
далі нам слід вести відлік існування нашого народу з Урарту на озері Вам, потім
– Київська Русь, потім – Велике Князівство
Литовське і тільки потім – Московське царство? Якщо у нас до XIV століття не було
ні історії, ні літератури – не так вже це і
страшно, бо за XVII, XVIII, XIX сторіччя ми
стільки всього створили і придбали, так розбагатіли і на історію і на літературу,
що багато народів нам можуть позаздрити. Навіщо ж присвоювати чуже?
Олег, Ігор, Ольга, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах, «Повість временних
літ», Нестор, Київська Русь, Київ – усе це
належить Україні. Добровільно відмовитися від цих скарбів, награбованих нашою
розбійницькою російською силою – наш обовʼязок.
Академік Д. С. Лихачов у своїх «Повчаннях» пише: «Приємно робити подарунки». А
повертати господареві власність, коли-небудь відібрану у нього, має стати ще
більш приємним. Ось «Хрестоматія Давньоруської літератури». У ній по порядку,
під рубрикою «Пам'ятки літератури Київської Русі» наступне: «Слово про закон і
благодать», «Повість временних літ», «Ізборник Святослава», «Повчання
Мономаха», «Сказання про Бориса і Гліба», «Житіє Феодосія Печерського», «Слово
о полку Ігоревім», «Києво-Печорський Патерик». Наступні рубрики: «Пам'ятки
літератури періоду феодальної роздробленості» і тут вже зустрічаються наші
рідні теми. «Повість про розорення Батиєм Рязані» , «Житіє князя Олександра
Невського». Потім – «Пам'ятки літератури часів об'єднання північно-східної
Русі і утворення російської централізованої держави». Тут вже душа радіє – все
чисто російські твори: «Про Задонщину», «Про Стефана Пермського», «Про Дмитра
Донського», «Про Сергія Радонезького», «Про Афанасія Нікітіна», «Про Псков і
Новгород». І далі йде вже література, хоча і давньоруська, але суто російська,
на наші російські теми.
Дозвольте, а де ж пам'ятники стародавньої літератури українського народу,
адже він живе тут же, в Україні від часів «створення світу» на берегах Дніпра.
Він народився, хрестився, створив блискучу культуру, нікуди не переселявся – і донині історична наука не виявила, щоб українці в
якому то там сторіччі звідки то там прийшли і окупували Київ, як турки
Константинополь.
Необхідно, панове-товариші, розібратися і поділити стародавню літературу і
давню історію по-братськи – чуже повернути,
своє залишити у себе. Нехай пам'ятники літератури Київської Русі називаються
давньоукраїнською літературою. А у нас є десь Суздальський літопис, пісні Кірши
Данилова і ще 60 найменувань давньоруських творів, навіть після виокремлення
пам'яток літератури Київської Русі.
Війни Олега та Святослава, хіба ж це наша історія? У цих воїн є власний
господар, але він сидить з кляпом у роті. А що було в часи воїн Олега і
Святослава на нашій землі? З ким воювали в'ятичі, кривичі і «руси», сусіди
Булгара Великого? Цих «русів» описує арабський мандрівник Амад-Бен-Фадль, який
прибув 11 травня 922 року (!) до столиці Булгара Великого. Він пише: «Після
цього спалення» присутні спорудили на цьому місці щось схоже на круглий курган,
посадили посередині велике, букове дерево і написали на ньому ім'я померлого
поруч з ім'ям князя русів».
З цього уривка видно, що деякі містичні «руси», ще в дохристиянські часи
знали грамоту і жили вже не племенами, оскільки мандрівник згадує «князя русів»
. В архівах Європи є старовинні документи, де, як і в наведеному вище уривку з
описів арабського мандрівника, згадуються «руси». Зібрати всі ці відомості разом
– завдання істориків, нехай їх небагато, але вони цінні
для нас.
Професор Колпакова, фольклорист, пише, що на нашій Півночі ще до Петра
існувала жвава торгівля, систематично приходили іноземні кораблі, розквітало
ремісництво і навіть існувала кольорова металургія. З появою Петербурга все це
занепало, і на час фольклорних експедицій Колпакової від тодішньої кипучої
життя залишилися лише спогади.
У 70 - х роках у «Комсомольській правді» була опублікована цікава
інформація. Молодь, студенти або молоді фахівці, здійснюючи похід по берегах
Північного Льодовитого Океану, десь там між річками Мезень і Печорою наткнулися
на сліди російського міста, колись дуже розвиненого. І там теж були виявлені
сліди металургії. Очевидно, туди також приходили Європейські кораблі. Ось де
була наша російська торгівля, а не в Києві.
Нинішня еліта історичної думки, вчені-історики по той бік залізної завіси,
служать окупантам поневолених народів, як втім, і свого власного народу. А по
цей бік залізної завіси – еліта російської науки спочиває на лаврах, пишаючись
величчю «Великої і Неподільною Росії». А у естонців, у татар, у «литви», у
вірмен і в українців і там, і тут справжні представники народної культури всіма
способами борються за національну свободу.
Панування російської сили над Україною завдало українській культурі безліч
великих, але не непоправних втрат. Незважаючи на всі ці втрати, український
народ має і свою літературу, і мистецтво, і музику, і науку. Український народ
дав світовій культурі, науці і техніки багато геніїв. А білоруський народ,
сусід і брат росіян і українців? Він так підкорений, так задушений, що жодної
сторінки історії, крім Великого Князівства Литовського (де білоруська мова була
державною), та ще Кастуся Калиновського йому не залишилося. Проте ж культурний
потенціал білоруського народу не може бути настільки низьким, щоб ні в історії,
ні в культурі, і в цілому ніяких історичних імен він не залишив. Ось до чого
доводить Російське великодержавництво!
Ми, росіяни, російська імперська сила, приєднали Україну і ось уже чотири
століття цупко тримаємося за неї, висмоктуючи з неї всі національні цінності
українського народу. Розграбували українську історію, витоптали, перетворили її
в пустелю. І одночасно спустошили і свою власну історію. Якби Карамзін почав
шукати історичні документи, що стосуються нашої історії до XIV століття, то
скільки б він і його послідовники могли б знайти й зберегти у своїх працях!
Однак, ми цікавилися Київською Руссю, і залишилися, як кажуть, «з обмилками в
руках». Скільки згоріло документів у згарищах «великої жовтневої»? А скільки
знищено, як «антирадянська пропаганда й агітація», скільки з'їли миші? Що
залишилося? Невже так і зяятиме біла пляма російської історії?
Протягом століть ми грабували українську історію. Все – «російське»! Російська культура називає Григорія
Сковороду «російським філософом». Українець, жив постійно в Україні, хоча і
бував у Пітері, співав там у церковному хорі, писав на старовинній книжковій
українській мові, він і помер, і похований в Україні – син української землі. Так, ні ж – «російський філософ»! А справа-то в тому, що у нас,
росіян, до того часу не зʼявився жоден власний філософ, так що – давай сюди Сковороду! А ще й така фраза зустрічається у
російських літературознавців: «Шевченко хотів бути російським письменником».
Пишуть таке на тій підставі, що Тарас Григорович писав також і російською. А
чому б і ні? Сковорода писав і на латині. Може це означає, що він хотів бути «латинським»
письменником? Пушкін писав і французькою, а він яку мету переслідував?
Шевченко – геній і один з культурних людей свого часу. Природно,
він писав російською листи своїм петербурзьким і московським друзям (не по-
українськи ж було йому писати. Він і щоденник писав російською, перебуваючи на
засланні на чужині, в чужому, ворожому оточенні). «Хотів», так чого ж не став?
Це ж нікому не заборонялося, навпаки – вельми
навіть заохочувалося .
Якщо б і в XIX столітті Київ був би такою блискучою європейською столицею, як і в часи
Ярослава Мудрого, пішли б Василенки, Ярошенки, Лівицькі, Горенки, Боровиковські,
Артемовські , Достоєвські , Щепкіни, Рєпіни, Капіци до Москви і до Петербурга?
Хіба емігрували молоді генії з Парижа до Лондона і навпаки? З якого дива? Ні,
звичайно, вони задовольнялися добром і можливостями для творчості в своїх
рідних столицях. Адже це природне прагнення початківця діяча культури бути там,
де кипить життя – у столиці. Всім вкрай потрібно спілкування з рівними
собі, інакше як же пізнати, хто ти?
Прославлений у Європі середньовічний Київ до XIX сторіччя перетворився на глуху провінцію, заріс травою.
Середньовічний мандрівник монах Алепський писав, що в тодішній Україні навіть
жінки були грамотними. А в XIX столітті населення України було підведено до тотальної
безграмотності, і саме до цього прагнула російська імперська сила. І Петро
Великий, і Олександр Визволитель видавали Укази, які забороняли українську
мову. І якби не трапилася так зване возз'єднання, тобто приєднання України до
Росії, то Гоголь писав би рідною мовою, і хто знає, до яких би вершин злетів би
його геній. Гоголь так рано і так трагічно закінчив життя, можливо саме тому,
що усвідомив: він своїм генієм служить культурі держави, яка поневолила
український народ і зруйнувала його культуру. Писав же він Максимовичу: «Він не
їх, він наш, Київ». Або, хто знає, якби Київ був столицею власної держави,
можливо і Ганна Горенко (справжнє ім'я Анни Ахматової ) творила б у себе вдома,
на землі батьків, і Україна мала б ще одну велику Українку.
4. «Святкування в 1988 році Хрещення «російського народу»
– це неприпустима поведінка щодо історичної істини»
Російський історик, автор статей в «Енциклопедії Южакова» пише:
«Християнство стало розширюватися серед в'ятичів не раніше XII століття, з часів
проповідництва святого Кукші». В'ятичі – предки
жителів центральних областей сучасної Росії. І Новгород охрещений у XII столітті. А ми,
росіяни, збираємося в наступному 1988 святкувати Тисячоліття "свого"
Хрещення. Чи не зарано?
Що означає святкування в 1988 році Хрещення «російського народу»? Це
неприпустима поведінка щодо історичної істини. У 988 році Володимир, Князь
Київської Русі, хрестив своїх поданих – жителів
Києва і своє військо. Це Хрещення російського народу не стосується.
Новгород, який був ближче до Києва з точки зору комунікацій, був хрещений в
XII столітті – це ми точно знаємо з літописів. А коли хрестили Суздаль,
Устюг Великий, Кандалакшу, Ростов, Вятку, Нижній Новгород? Нам відомо, лише те,
що не раніше XII століття. Так
почекаємо ще 200 років і будемо святкувати своє Хрещення , а не позичене в
іншого народу.
Чому ми, росіяни, забули, що Україна наша колонія? Цю ганьбу ми зможемо змити
з себе лише добровільно заявивши, що ми не хочемо володіти ніякими колоніями:
ні українським Києвом (шкода, звичайно, перлина адже (!), та ще й «мати міст
руських» – але що поробиш), ні білоруським Мінськом, ні латиською
Ригою і т.д.
Карл Великий володів усією Західною Європою, на місці його імперії виникли
Італія, Франція, Німеччина, і чомусь жодна з цих держав в наш час ні на які
території сусідів не претендує. І від колоній в Африці і Океанії відмовилися. А
ми росіяни, не можемо. І тільки тому, що
імперське зло існує понині і прагне втримати «цілісність» Великої і Неподільною
на багнетах.
Не вийде.
1987
