Сьогодні, 1 грудня 2013 року, минає 22-а
річниця Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта проголошення
незалежності України, який був ухвалений парламентом 24 серпня того ж року.
«Так незалежності» сказали 29 мільйонів жителів країни.
Українці свято вірили, що здобуття
Україною незалежності дасть змогу не тільки побудувати власну національну
державу, а й власну політичну систему, яка ґрунтуватиметься на загальнолюдських
цінностях, враховуватиме історичну та національну самобутність українського
народу.
Здобувши незалежність, народ України
розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави.
Ця розбудова розпочиналась і продовжується в дуже складних умовах, адже необхідно
було перш за все здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим
суверенітетом до статусу самостійної держави. Міжнародне співтовариство з
розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави. Україну визнали
понад 130 країн світу.
Але, за словами В. Винниченка, «…яка то
страшна, тяжка річ відродження національної державності. Як вона в історичній
перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно,
з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, часом, одчаєм, люттю й
сміхом доводиться тягати це каміння державності й складати його в той будинок,
в якому будуть так зручно жити наші нащадки».
До цього часу труднощі розбудови
омріяної мільйонами українців національної держави не зменшилися. Останні події
цього тижня тільки говорять про те, що вони збільшуються. Ніяк не може
вгамуватися амбітний імперський сусід. Антиукраїнські провладні партії та
органи напередодні річниці проведення референдуму влаштували побоїще в самому
серці нашої Батьківщини – сивочолому Києві. І сьогодні, замість того, щоб
святкувати чергову річницю референдуму, український народ по всій країні вийшов
на акції протесту проти свавілля влади. Важко вставати з колін, але ми встаємо!
Поволі, але підіймаємось! Слова Віктора Женченка сьогодні нас підтримують:
Як важко підійматися з колін!
Ще важче рабство з пам’яті зітерти,
Цей страх, ця ницість, як собаки злі
Готові й душу на шматки роздерти.
А треба-встати!
Важко встаємо…
Ця клята нерішучість – остогидла!
Чого ждемо?
Щоб знову нас в ярмо?
Щоб знову нами гейкали, як бидлом?
На ноги!
Всі!!
Прийшов наш Благовіст!
Такого шансу – більш не буде зроду!
Який яскравий ти на повен зріст
Мій зболений, принижений
народе!
