Хто за волю життя віддав – той не вмирає!
Христо Ботєв (болгарський поет)
Однією з найсвітліших і найпомітніших постатей української історії є постать Олега Кандиби – видатного українського поета (літературне псевдо – О.Ольжич), блискучого вченого-археолога зі світовим ім’ям, героїчного революціонера-борця за волю українського народу (підпільні клички – Доктор, Ідеаліст, Кардаш).
Олег Кандиба – син відомого українського поета Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби) – народився 8 липня 1907 року у Житомирі. Мати – Віра Антонівна Свадковська – за освітою вчителька, викладала мови.
У 1909 році сім’я Кандиб переїжджає у Київ, а згодом переїздить до Пущі-Водиці. З самого малечку хлопчик виявив неабиякі здібності – почав вільно читати на третьому році життя, малював, добре грав на піаніно і на скрипці. У п'ять років написав п'єсу з козацьких часів. Хлопцеві пророкували велике майбутнє.
Революційні події 1917 року, народження Української Народної Республіки 1918 року, війна більшовиків проти УНР безпосередньо торкнулися і сім’ї Кандиб. У 1919 році батько як аташе з питань культури УНР виїжджає до Будапешта.
Олег навчався у Пущі-Водиці до 16 років. Після від’їзду Олександра Івановича за кордон Вірі Антонівні й Олегу було дуже важко: щоб прохарчуватися Олег ходив у дальні села вимінювати за різні речі борошно і картоплю. Олександр Іванович клопотався долею дружини і сина, добре усвідомлюючи, що нічого гарного їх у Києві не чекає. Добивався дозволу на їхній від’їзд за кордон.
У 1923 pоці Олег з матір’ю їде з України і зустрічається нарешті з батьком, який перед цим склав обов’язки повпреда УНР у Будапешті. Невдовзі родина Кандиб переїхала до Горніх Черношиців під Прагою. Олег посилено готується до іспитів на атестат зрілості – ходить по бібліотеках, сидить над книжками. У 1924 році успішно складає гімназіальну матуру (іспит зрілості в середній школі) і стає студентом філософського факультету Карлового університету. Тут він слухав лекції і брав участь у семінарах Любомира Нідерле, Альбіна Отецького, Антона Матечіка та інших чеських учених. Головними предметами Олега були передісторична археологія та історія мистецтва.
Водночас навчався в Українському вільному університеті (Прага), дипломи якого визнавались тоді не в тільки в Радянській Україні, але й в усій Європі. Там він слухав лекції археолога Вадима Щербаківського (1876-1957), історика мистецтва Дмитра Антоновича (1877-1945), істориків Дмитра Дорошенка (1882-1951) й Василя Біднова (1874-1935).
У 1929 pоці написав дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Перед Олегом Кандибою відкрилися двері науки, він брав участь у багатьох археологічних розкопках, зокрема на Балканах. Працюючи в Гарвардському університеті (США) у 1938 році, заснував там Український науковий інститут. Свої розвідки з археології він публікує в українських, чеських, німецьких, югославських та англійських виданнях. Деякі з них не втратили свого наукового значення й до сьогоднішнього дня.
Наприкінці 20-х початку 30-х років 20-го сторіччя Олег Кандиба заявляє про себе як поет. У Львівському "Літературно-Науковому Віснику", що його редагував Д.Донцов, з’являються короткі стаккато, вірші під псевдонімом Олег Ольжич. У своїй поезії Олег був маломовним, простим, кам’яним. Це поставило його на одне з перших місць емігрантського Олімпу.
Перед 22-х річним Олегом Кандибою відкривається шлях у науку, де йому пророчили блискучу кар’єру. Одночасно він, маючи поетичний хист, вочевидь успадкований від батька, стає відомим в емігрантських колах поетом. Але Олег обирає третій шлях – шлях боротьби за визволення свого поневоленого народу. У цьому кроці проявилася його велика людяність, його українська душа, зв’язана зі своїм народом найглибшими і найміцнішими путами. Він не міг бути ніким іншим, лише українцем, націоналістом, борцем за свободу свого народу. І тільки через це його можна назвати Людиною в цьому найвищому, найціннішому значенні.
Як історик О. Кандиба знав, як поет передбачав важкі випробування, що чекають на нього та його товаришів. І намагався – в міру своїх можливостей – підготувати себе і своїх друзів до переборення труднощів, до подолання перешкод, які зустрінуться на їхньому шляху. Він чудово розумів: ніхто не піднесе нам Українську Державу, незалежну Україну на золотій таці: її можна було тільки вибороти в безкомпромісних сутичках, боях, битвах. Доля поставила його перед вибором. І Олег не ухилився від ризикованого вибору. Жити забезпечено чи жити небезпечно? Він обрав друге. Бо тільки так міг виконати обов’язок перед своїм народом. Бо щиро любив свій народ і вболівав за нього всією душею. Бо тільки через біль, страждання можна прийти до істини, яку обстоював О. Кандиба: український народ має стати господарем на своїй землі.
У 1929 році завершилося об’єднання всіх націоналістичних організацій, що діяли розрізнено на західноукраїнських землях (Галичині, Буковині, Закарпатті) в єдину Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Керівництво ОУН здійснювалося полковником Євгеном Коновальцем. З перших днів створення Організації Українських Націоналістів Олег Кандиба стає її чинним членом. ОУН Олег Кандиба називав «військом незримим поневоленої нації». ОУН – це політична організація народу, позбавленого власної державності, організація, покликана допомогти народові збудувати власну державу, організація, що має відшукати нові політичного самовираження, коли народ, зрештою, дістане омріяну державність.
О. Кандиба стає одним з найактивніших членів Організації Українських Націоналістів, керівником культурного сектора, а згодом – заступником голови проводу ОУН. Складну й напружену атмосферу галицького революційного підпілля О. Кандиба поетично увічнив у поемі «Городок 1932» (згодом перейменовану на «Грудень 1932»). ОУН потрібні були кошти. 30 листопада 1932 року четверо бойовиків ОУН, виконуючи наказ зверхників, намагалися провести експропріацію поштових коштів. Операцію готував Микола Лебідь і підготував її вкрай погано. В приміщенні спалахнула безглузда стрілянина. Начальника пошти було вбито. Але при цьому один з бойовиків (Володимир Старик) теж загинув, другий (Мирослав Березенський) – застрелився. Ще двох – за сприяння місцевих селян-українців – було схоплено, віддано під суд і 23 грудня 1932 року Василя Біласа і Дмитра Данилишина повішено у Львові. Загибель хлопців приголомшила українську громадськість, і більше через те, що самі українці виказали хлопців.
А Дмитро Данилишин, коли юрба земляків їх в’язала, гірко мовив: «Не бачити вам України, якщо будете отак за неї боротися».
Олег Кандиба у поемі «Городок 1932» вустами героїв трагічної драми гірко сказав:
Товаришу любий мій, брате,
Дивися у вічі рабам.
Як будете так воювати –
Вкраїни не бачити вам.
На цю подію також відгукнулася віршем «Засудженим» українська поетеса Олена Теліга.
В одчайдушній обороні українського населення Організація нерідко вдавалася до вибухів і пострілів, до терористичних акцій. Безумовно найгучнішою з них стала розправа (15 червня 1934 р.) з міністром внутрішніх справ Б.Пєрацьким, внаслідок на лаву підсудних сіли Степан Бандера, Микола Лебідь та інші.
У 1936 році Міжуніверситетський інститут у Римі викликає О.Кандибу до Італії. Там у Вічному місті, О. Кандиба зустрічається з Головою Проводу Українських Націоналістів полковником Євгеном Коновальцем. Вони часто і подовгу розмовляли. Їхні погляди на історичний процес і на призначення України повністю збігалися. Є. Коновалець дуже високо поцінував здібності, ентузіазм, духовний багаж Олега Кандиби і пов'язував з ним широкі організаційні плани. Зі свого боку О.Кандиба поділяв і стратегію, і тактику Євгена Коновальця, беззастережно оголосивши себе його прибічником.
23 травня 1938 року в Роттердамі загинув полковник Євген Коновалець, якого вбили за допомогою «пекельної машини» агенти НКВД: Павло Судоплатов та Яценко-Валюх. Похорон відбувся 28 травня 1938 р. Підступне вбивство Євгена Коновальця породило не тільки розпач, але й активізувало ОУН. Всі розуміли: смерть полковника на те й була розрахована, щоб розхитати український визвольний рух. Рішення було прийняте якраз протилежне: повсюдно гуртувати, кликати українців на боротьбу.
Виконуючи доручення покійного Євгена Коновальця, Олег Кандиба утворює і розбудовує Культурну Референтуру ОУН, визначивши насамперед її філософські та ідеологічні основи. Не гаючись, було розгорнуто бурхливу ідеологічну, освітню, видавничу, пропагандистську діяльність. Видавалися газети і журнали, забезпечені інформацією як з України, так і з усього світу. Досліджувався стан культури СРСР. Вплив Культурної Референтури був доволі значний, наслідки її діяльності – помітні як на землях України, так і за її межами.
А коли у 1938-1939 роках виникають карпатські бурхливі події, Олег Кандиба – заступник голови проводу А. Мельника – вже там в самому центрі подій, у Хусті. Мюнхенська конференція, на якій дійшли згоди Гітлер, Муссоліні, Даладьє і Чемберлен, означала фактичний кінець Чехословаччини.
Судети згідно з рішенням Мюнхенської конференції забирала Німеччина. Щодо решти народів, то їм надавалося лукаве право національного самовизначення. І до Закарпаття негайно пред’явили територіальні претензії Словаччина, Угорщина, Румунія, Польща. Але 9 жовтня 1938 р. на зборах представників УНОборони доктор Степан Росоха (один з друзів О.Кандиби) заявив: «Не дамо ні п’яді рідної землі ані полякам, ані мадярам, ані румунам. Ми самі будемо господарями своєї Батьківщини». 26 жовтня 1938 р. прем’єром карпатсько-українського уряду стає Августин Волошин – і починається короткочасна доба державотворення. Втім, «п'ять хвилин української влади на цьому клаптеві землі» нажахали і розгнівили могутніх сусідів. По всій Україні було проведено масові арешти, репресії.
Демократичну Карпатську Україну було знищено 14 – 15 березня 1939 року угорськими фашистами у змові з Гітлером, а Олег Кандиба потрапив до хортистської тюрми.
Звиродніння буржуазної Європи, ліберальна демагогія, панування одних народів над іншими – все це викликало огиду в Олега Кандиби. Ось чому, коли під гаслами відродження національної гідності, древньої державності зародились в Італії та Німеччині фашистські рухи, це не залишило революціонера байдужим. Але фашизм не став і не міг стати його ідеологією саме через свою не людяність і неморальність. Фашизм возвеличував націю, але виключно власну, – і на шкоду іншим націям, у тому числі й слов’янським. Це аж ніяк не влаштовувало українського патріота Олега Кандибу.
Міжнародна ситуація ускладнювалась щораз більше, було ясно, що наближається війна. В 1939 році у Римі нелегально відбувається Другий Великий Збір Українських Націоналістів, у підготовці і проведенні якого брав безпосередньо участь і Олег Кандиба. Щодня стикаючись з виразниками різних течій та угрупувань, він переконується: розкол «матірної» ОУН є неминучим. Гострі атаки на «старі кадри» ПУН посилюються після виходу Степана Бендери з польської тюрми. Організація розпадається. Олег Кандиба вирішує залишитися з полковником Андрієм Мельником. Це його рішення вплинуло і на вибір багатьох інших націоналістів.
Тут же, перебуваючи в сум’ятті і потрясінні, Олег Кандиба видає під псевдонімом спеціальну працю, в якій розглядає причини трагічного розколу, що перетворився на розлам і що дається взнаки по нинішній день. Вже сама її назва волає: «Дух руїни». Він розглядає три періоди української історії – княжу добу, добу козаччини, добу визвольних змагань. Кожна з них починається велично, а закінчується поразкою. І причина одна – роз’єднаність! Ось до такого висновку прийшов Олег у своїх роздумах. Пізніше він перебирається до Кракова, і звідти керує підготовкою до близького походу на Схід. У тому, що Німеччина вчинить напад на СРСР, він, та зрештою й ніхто з його оточення, не сумнівався ані на йоту. Німцям Олег Кандиба не довіряв, більше того – сподівався від них усіляких прикрощів, але гадав, що більшовицьку імперію вони завалять, а коли вона впаде – тоді виникне гостра необхідність відбудувати поруйновану фізично і духовно Україну. А на це потрібні досвідчені і надійні майстри своєї справи – на всіх поверхах суспільства, в усіх ділянках громадського життя. І він збирав воєдино сили, об’єднував і підганяв і давав інструкції. Було надзвичайно важко, проте намагався виду не подавати. Було все так, як він колись передрікав:
Нащо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій,
Бо нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій.
22 червня 1941 року. Німеччина «зненацька» нападає на СРСР. Похідні групи ОУН слідом за німецькими військами, а часом і випереджаючи їх, одна за одною вирушають Наддніпрянську Україну. Голова ПУН Андрій Мельник призначає Олега Кандибу організаційним керівником на східноукраїнські землі. З Кракова Олег виїздить до Львова і перебирає на себе клопоти з переміщенням членів Культурної Референтури і Комісії Державного планування. У Львові Олег надовго не затримується: попереду чекає Рівне. Не прості зносини з бойовиками ОУН-р (бандерівцями), якими керував недалекий М.Лебідь (С.Бандера перебував у концтаборі).
І ось нарешті Олег Кандиба у Житомирі. Він сяє, палає – він вдома, він на шляху до Києва. А 30 серпня 1941 р. на Бердичівській вулиці пострілами в спину було застрелено двох багатолітніх членів Проводу Українських Націоналістів полковника Миколу Сціборського (Житомирського) та сотника Омеляна Сеника-Грибіівського (Канцлера). Сліди злочину вели до «революційного» бандерівського штабу. Було терміново скликано організаційний суд, на якому О.Кандиба виступив як прокурор. Вирок був одностайний: засудити до страти Степана Бандеру та Ярослава Стецька. Втім, полковник Андрій Мельник це рішення скасував. За три дні по вбивстві Миколи Сціборського й Омеляна Сеника-Грибівського прибули до Житомира Борис Левицький і Роман Паладійчук, видатні бандерівці. Колеги звертаються до Ольжича: треба схопити і помститися. Ольжичева відповідь їх ошелешила: «Забезпечити оргнізаційним приміщенням і вивести з міста під охороною», Пізніше в Києві мельниківці схопили на вулиці Дмитра Миронюка-Орлика, провідника бандерівської мережі, автора солідної праці «Ідея і меч», – затримали. І знову наказ Ольжича: «Негайно звільнити».
Ні загибель бойових побратимів, ані трагічні могили поблизу житомирського собору не застелили йому ненавистю очі. Ольжич пояснював: «ми маємо свої, дуже виразно визначені цілі, ми мусимо йти до них якнайкоротшою дорогою, нас ніщо не може збити з нашого шляху. А тим більше, ми не можемо скотитися до взаємної внутрішньої боротьби, бо це була б фізична і моральна загибель для нас усіх».
19 вересня 1941 року німецькі війська вступають У Київ. Після здобуття української столиці німці суворо забороняють будь-кому входити до міста. Одразу під чужим ім'ям і прізвищем у Київ прибуває Олег. Поселяється поблизу центра. За декілька днів зненацька пролунав оглушливий вибух. За ним другий, третій, четвертий. Це більшовики підривали заздалегідь замінований центр міста. Олег завжди пишався тим, що «був киянином». Та й саме його прибране прізвище «Ольжич» означало «син Олега», київського князя, що згадується у літописах як «Ольг».
Німці були люті і жорстокі літа 1941 року. Вони не допускали в столицю ніяких продуктів з районів Київщини, готуючи в такий спосіб голодну блокаду столиці України. Часто Олегові доводилось жити впроголодь, бували й випадки коли він укладався спати, не маючи в роті ані крихти за весь день. Але це не дуже бентежить Олега. Він організовує громадське, політичне, господарське, мистецьке життя в столиці, налагоджує видання газети «Українське слово”, українського літературного журналу «Літаври» тощо. За будь-яких обставин його не залишав спокій, урівноваження, що впливало заспокоююче на оточуючих людей.
Мельниківська концепція роботи ОУН в Україні зводилася до того, щоб на місцях розбудувати Народні Ради, котрі через Ради повітові й обласні мали б вивершитися в Українську Національну Раду. Ймовірний склад УНРади було намічено ще у Львові: очолити її мав академік Агатангел Кримський. Але радянська резидентура вислідила його основний склад і Агатангела Кримського та більшість членів майбутнього парламенту було заарештовано, а невдовзі й ліквідовано. Доктору (київське псевдо Олега Кандиби – Доктор) довелось розпочинати з «чистого аркушу». Олег шукав, намовляв, переконував, погоджував – і довів справу до успіху. Це на його пропозицію, з його допомогою і за активної його участі на Подолі, куди перенесено «штаб-квартиру» похідної групи, відбулися Перші Збори Української Національної Ради. Головою УНРади було обрано ректора Київського політехнічного інституту професора Миколу Величківського. УНРада нараховувала близько 130 членів. До УНРади входили гетьманці, республіканці, оунівці, безпартійні, в ній були представлені чи не всі верстви і професії, а також національні меншини, в тому числі і росіяни (на цьому теж наполіг Олег Кандиба). До УНРади, зокрема, ввійшли генерал М.Омелянович-Павленко, інженер Осип Бойдуник, професор Кость Мацієвич, сестра Лесі Українки Ісідора Косач-Борисова, Олена Теліга та інші.
Діючи легально на окупованій території, УНРада могла друкувати прокламації, виступати відкрито супроти поневолювачів, випускати заклики до населення, висилати меморандуми до закордонних посольств, а головне – відновлювати структури національного життя. Це дратувало німецькі власті, які зовсім не збиралися сприяти створенню української держави. Особливо розгнівав окупантів меморандум, висланий УНРадою до Гітлера. Як наслідок наказом із Берліна 27 листопада 1941 року будь-яку діяльність ОУН і УНРади було заборонено, всі установи розігнано, причетних до меморандуму заарештовано. Треба уточнити: наказ цей ніколи не було опубліковано, але заступник київського генерал-губернатора Аккман відверто заявив, що на Україні ворогом №1 є український націоналізм. Після цього німці повели шалений наступ на пресу. 12 грудня було заарештовано, а згодом ліквідовано редакцію газети «Українське слово». Натомість стало виходити колабораціоністське «Нове українське слово» та російська газетка, що її редагував Дудін, у майбутньому – коментатор російської служби Радіо «Свобода». Всі вони працювали не на користь бувшій УНРаді.
Над Олегом Кандибою нависає небезпека бути схопленим. Він добре знав що його чекають не тільки смерть, а й нелюдські катування. Як завжди Ольжич спокійно і холодно аналізує положення своє та своїх товаришів. На думку Ольжича, в саме той час на Наддніпрянщині надходив найгірший час. Було ясно, що Організацію будуть намагатися розгромити так, щоб про неї не залишилося ні однієї згадки, немовби її і не було. 9 лютого 1942 р. гестапівці заарештовують Олену Телігу прямо у Спілці письменників (на вулиці Трьохсвятительській). Невдовзі Олену Телігу, Михайла Телігу, Івана Ірлявського, професора Гупала та багатьох інших гестапо розстрілює в Бабиному Яру. Для Олега Кандиби то були тяжкі удари: він розумів, що цих втрат – не відшкодуєш. А німецький терор набував дедалі більшого розмаху. Вибивали самий цвіт нації, витоптували національну еліту.
У березні Олег Кандиба одягнутий у селянський кожух залишає Київ. А за годину з обшуком до його помешкання нагрянуло гестапо. Жорстока, не на життя, а на смерть, боротьба на два, зрештою, на три фронти. Щодня, щомиті в потилицю – загрозливий подих небезпеки. Щохвилини доводиться «ставити ногу на край блакитної чаші безодні», як він писав колись у своїй юнацькій поемі. Не кожний так зможе.
Кінець зими 1942 р. був справжнім пеклом на українському сході. Люди мерли як мухи. Озвірілі німці не милували нікого. Більшовицькі агенти, які втиснулися в співробітники гестапо, планово і методично німецькими руками винищують українських патріотів. Травнева конференція ОУН у Почаєві, у травні 1942 р., та З’їзд Українських Націоналістів і Самостійників у серпні 1942 р. у Києві докладно проаналізували ту ситуацію і вирішили, що настав час відверто нищити німецьку систему, зривати всюди німецькі плани, протиставлятися німецькій силі. Члени Вужчого Проводу, які мали безпосередній, особистий, конкретний досвід з усіх українських земель, на чолі з Олегом Кандибою висунули це як вихідну точку для наступних постанов.
Чи треба говорити що ця партизанська війна коштувала неймовірних зусиль і величезних втрат. 95 відсотків членів ОУН, що вирушили на схід України у похідних групах, загинули на території Райхскомісаріату, яким правив брутальний Еріх Кох. З його наказу спалювалися українські села, ставилися шибениці по майданах міст, заповнювалися тілами замордованих протитанкові рови і той же Бабин Яр. І знову, як не раз і не двічі було в нашій історії, вороги вдаються до випробуваного засобу – до провокації. Там, де відтворюється українська єдність (як було в ті часи), вороги намагаються одразу розколоти, розділити, розсварити українську спільноту.
Починаючи з липня 1943 р. «бандерівці», а точніше «лебедівці», заходжуються роззброювати загони УПА, що перебували під началом Тараса Бульби-Боровця і полковника Андрія Мельника. Тих хто відмовлявся визнати зверхність «бандерівського» (себто «лебедівського») проводу, нищили фізично, не зупиняючись ні перед чим.
Олег Кандиба не боявся смерті та не хотів, щоб після нього в цьому божевільному і все-таки неповторному світі не залишилося нікого і нічого. «Приречений» Олег приймає рішення одружитися. Обраницею його серця стала молодша на тринадцять років Катерина Білецька (Калинка), дочка професора Леоніда Білецького. Олег знав її з п'ятирічного віку, знав і ніби не помічав. А зустрівши навесні 1940 року, закохався, наче хлопчисько. І постали перед ним нерозв’язні проблеми, прокляті запитання. Гаразд, він господар своєї долі, він готовий покласти своє життя на вівтар боротьби. Але чи має він право ризикувати життям цього славного дівчиська? Чи дозволено йому наражати на небезпеку дороге створіння? Перебуваючи на нелегальному становищі та ще й до того бувши православним, він вирішує одружуватись в одному з містечок Галичини – Яблунька Верхня. Назва містечка перегукувалася з віршем, якого Олег вперше присвятив своїй Калинці – «Яблуня на горі»:
Над кручею, за садом, на горі
Розквітла яблуня. Іди, тебе немає.
Здалека злото котять дзвонарі,
І вітер тихо квіти колихає.
Тебе немає. На траві прибитій
Не буде видно сліду ні на мить,
Як станеш ти угледіти крізь віти
Густу, глибоку і м'яку блакить.
2 серпня 1943 р. Катерина Білецька та Олег Кандиба взяли церковний шлюб. Свідками були сестра Омеляна Сеника-Грибівського Елеонора й інженер Василь Починок, друг і соратник О.Ольжича, який заприсяг їх обох (а так само наречену) мовчати про те, що сталося, до закінчення світової війни. Жодна жива душа, окрім них, не повинна цього знати і це використати в будь-яких інтересах.
Погляди О.Ольжича щодо німецьких окупантів з часом змінювались не в кращу для них сторону. Він їх просто зненавидів. Бувши істориком, Ольжич трактував нацистський режим як щось абсурдне і протиприродне. В другій половині 1943 р. німці дозволили (точніше – наказали) генералові А.Власову сформувати «Русскую Освободительную Армию» (РОА) в зв’язку з чим до керівництва ОУН надійшла пропозиція приєднатися до РОА і спільно воювати проти більшовиків. Але Олег Кандиба з обуренням відкидає навіть натяк на можливі сумісні дії з колабораціоністами. Так само негативно він поставився й до іншого аналогічного заходу – Комітету Об'єднання Народів Росії, вже зі сторони більшовиків. Олега дуже обурювали також вчорашні соратники, їхні дії: до якої підлоти треба було докотитися, щоб отак безжалісно і холоднокровно вбивати, вбивати вчорашніх товаришів, друзів, і однодумців – і то перед лицем спільної небезпеки, на втіху спільному ворогові! Шляхетна душа поета не приймала, не могла зрозуміти цієї мерзоти: за одне з головних завдань поставити нищення тих сил, які в чомусь незгодні, мають власну думку, прагнуть іти своєю дорогою. Німці мали відійти з України, радянці мали на Україну повернутися. Що мало робити українське підпілля? «Бандерівці» («лебедівці») схилялись до концепції масового партизанського діяння супроти комуністів. Кандиба вважав збройну боротьбу після приходу Червоної Армії не тільки безперспективною, а й шкідливою, бо вона неминуче призведе до мільйонних людських втрат на українських землях. Тактика «мельниківців» була обережна і гнучка: не виснажувати знесилений і без того народ. А що німці особисто були зацікавлені в антирадянській збройній партизанщині, сумнівів не було. Але відповідати пострілами на постріли, підступом на підступ, підлістю на підлість Олег Кандиба суворо забороняв: «Революції не можна плямувати переступанням моральних законів!» За цим стояло: якщо ми заплямуємо українську революцію українською кров’ю, то чого варта буде така держава?!
З погляду сьогоднішнього дня бачимо, яку Олег Кандиба мав рацію! Усвідомлюємо, як непросто нам доходити громадянської згоди саме через різні погляди на щось незначне, забуваючи головне – Україну.
26 січня 1944 р. гестапо провело широкомасштабні одночасні арешти членів ОУН, передусім керівного її складу, по всій Європі. Олегу Кандибі пощастило: він уникнув арешту, проте в празькому помешканні його батьків був проведений обшук і гестапівці забрало численні літературні й наукові матеріали. У Відні був заарештований полковник Андрій Мельник. Обов'язки голови ПУН перебирає на себе Олег. 27 січня він відправляє вагітну дружину до батьків, у Прагу, і береться за організаційну роботу: налагоджує зруйновані зв'язки, перегруповує сили, перекидає архів до Західної Європи, знаходить нових прихильників націоналістичного боротьби. Виснажені підпільники падали, втрати були жахливими, стрілянина не вгавала, однак боротьба не припинялася. І за всі цим стояв Олег Кандиба – революціонер, політичний діяч, людина, що керує смертельною боротьбою, завдає важкі удари і готова кожної хвилини загинути...
Олег Кандиба виходить на прямий контакт з Романом Шухевичем (генералом Чуприною). Подробиці переговорів невідомі, але здається, позитивного результату досягнуто не було. Провід ОУН-р обстоював концепцію масового партизанського руху, в який необхідно було втягти якнайширші верстви населення. Олег не вірив в успіх відкритої збройної боротьби, та ще й з армією, яка розгромила уславлений вермахт. Концепція, що її розробив О.Кандиба, дістала умовну назву «одинка-двійка». Організаційна структура розпадалась на невеличкі групи, зв’язок між якими підтримувався виключно через Провід.
О.Кандиба діяв, безперечно, на власний ризик і розсуд, але дотримувався максимальної обережності. Постійно перебував у русі, в дорозі. Роки підпільної роботи зробили Олега вправним конспіратором: він умів переховуватися і «замітати» сліди. Оперативна обстановка вимагала його присутності на Прикарпатті, в розташуванні партизанських загонів, зокрема перекинутих сюди з Волині, – загонів, які зберігали вірність Проводу ОУН-м. І тільки нещасливий збіг обставин міг навести гестапо на його слід.
25 травня 1944 року Олега Кандибу було заарештовано на приватній квартирі у Львові. Зі Львова допроваджують до Берліна, а звідти везуть у Заксенгаузен. Заксенгаузен – концтабір під містом Оранієнбург – зажив сумної слави. Заснований у 1936 р. задля «перевиховання» німецьких антифашистів, концатабір проковтнув загалом більше двохсот тисяч політв'язнів з усієї Європи. У концтаборі було декілька філіалів, у яких запроваджувалися й випробувалися на ув’язнених варварські способи фізичного знищення людей, проводилися психологічні експерименти. У Заксенгаузені функціонував, відгороджений муром від табору, секретний об'єкт «целленбау» – залізобетонний барак-бункер, в якому тримали надто небезпечних і високопоставлених «злочинців». Там були ув’язнені син Й.В.Сталіна Яків Джугашвілі, племінник В.М.Молотова Гриша, американські й англійські офіцери високих рангів, латиський міністр оборони генерал Дамбітіс, керівник румунських легіонерів Горіа Сіма, французький міністр закордонних справ Рібо Соціалістр Леон Блюм, колишній прем'єр-міністр Німечинни Лютер. Але найбільше там сиділо українців – майже весь провід ОУН, обидва його непримиренних крила: Бандера, Стецько, Габрусевич, Ільницький, Бойдуник та багато інших. У більшовицькій пропагандистській антинаціональній літературі радянського періоду про «целенбау» говорили, що це ледве не був санаторій чи будинок відпочинку! Це був барак посиленого режиму, де з в’язнями «працювали» гестапівські спеціалісти з кожним індивідуально.
Олега Кандибу посадили у камеру № 14 – камеру-мішок, карцер, камеру смертників. В’язнів заковували у кайдани. Все було зроблено, аби ніяка інформація не виходила з камери № 14. Втім, у тюрмі, у катівнях, у концтаборах існують свої закони, свої правила, свої інформаційні канали. Перебування в ізоляції неприродно загострює всі відчуття і розвиває своєрідне мислення, інтуїцію. Допитували троє: оберштурмбанфюрер, урядовий радник з українських питань, керівник 4 відділу у відомстві Генріха Гіммлера Вольф; гауптштурмбанфюрер, кримінальний радник з Берліна Шульце; прибалтійський німець Вільгельм Вірзінг, лютий кат, що видавав себе за латиша, проте був, як свідчать деякі факти, агентом НКВД. Вони тягали Олега на допити вдень і вночі, годинами вибивали з нього зізнання, застосовуючи найжорстокіші тортури. Олег категорично відмовився з ними розмовляти. Олівцем, якого не тримали розпухлі пальці, написав заяву: ні про своїх друзів, ні про свою працю в ОУН говорити нічого не буду. Гестапівська «тройка» насідала, застосовувала найефективніші, з погляду садизму, «засоби впливу». Олег не раз втрачав свідомість. Коли опритомнювався – знову катували.
Востаннє його забрали на допит 9 червня. Вночі занесли до камери напівмертве тіло. Наступного ранку наглядачі виявили у камері №14 неживого Олега Кандибу. Він, кинутий на цементну долівку, захолов, не приходячи до тями. О 19 годині 45 хвилин, точно за розкладом, небіжчика понесли у крематорій. А в «целенбау» стояв гул: поляк-католик Владислав Гураль, єпископ з Любліна, відправив у своїй камері літургію за душу православного Олега Кандибу. А всі інші в’язні, громадяни різних країн і національностей, кожний у своїй одиночці, кожний своєю мовою, молились разом із польським єпископом за упокій душі Українця (саме так, з великої літери, він цього вартий!) Олега.
Так скінчив свій земний шлях великий борець за волю України, її вірний син, який ще у далекому 1931 році, у вірші «Присвят» писав:
Пошли мені, молюся, дар один:
В ім’я її прийняти мужньо муки
І в грізні дні залізної розплати
В шинелі сірій вмерти від гранати.
Він помер мужньо на полі бою за неї, за Україну!
Загибель одного з керівників ОУН – Олега Кандиби – гестапівці приховували від сторонніх, як військову таємницю. Але звістка про його смерть дуже швидко поширилася. За декілька місяців полковник Андрій Мельник, щойно звільнений у зв’язку із зміною політичної ситуації, звернувся до коменданта концтабору з проханням віддати рідним тлінні останки О.Кандиби, щоб поховати його по-людському. Комендант пообіцяв, але не дотримав обіцянки – не було чого повертати – попіл було використано для потреб Третього Рейху.
Немає на білому світі могили Олега – поета О.Ольжича, ученого-археолога О.Кандиби, підпільника національно-визвольного руху Д.Кардаша. 22 липня 1944 року, довідавшись про загибель сина, помер у Празі Олександр Іванович Кандиба – поет О.Олесь.
А 31 липня 1944 року. прийшов у світ син Олега. Дружина, Катерина Білецька, нарекла його теж Олегом і, виконуючи волю покійного чоловіка, записала новонародженого на своє дівоче ім'я, а вже згодом, по війні, Катерина Білецька оприлюднила шлюбне посвідчення, і малий Олег, успадкував законне батькове прізвище – Кандиба.
Відгриміла друга світова війна. Всупереч сподіванням, надіям, зусиллям, і великим людським жертвам вона не привела до утворення самостійної Української Держави. І не тому, що потерпіла поразку Німеччина, а переміг СРСР. Якби перемогла гітлерівська Німеччина, не було б і тоді самостійної Української Держави. У плани нацистської Німеччини не входило Створення національних самостійних держав, як не входило і визволення народів Європи від колоніального ярма. Навпаки, у її імперських планах було поневолення народів Європи. Тому так жорстоко карали українських націоналістів і не тільки українських. Маючи історичне мислення, Олег Кандиба передбачав це ще до початку війни. Цю думку підтверджує і той факт, що коли рішенням Проводу ОУН-р 30 червня 1941 року було проголошено Акт відновлення Української держави у Львові, Гітлер доручив своїй поліції негайно ліквідувати цю «змову українських самостійників». Німці заарештували С. Бандеру вже через декілька днів після проголошення Акту відновлення Української держави і доправили його в сумнозвісний концтабір «Заксенхаузен», де він перебував до грудня 1944 року.
На відміну від планів щодо Української державності, зовсім інші плани мав Гітлер щодо відновлення Російської імперії. Так звана Локотська республіка (ЛР) з адміністративним центром у селищі міського типу Локоть Орловської (нині – Брянської) області була створена у листопаді 1941 року на території декількох областей Росії і була визнана гітлерівською Німеччиною. Загін «самооборони» ЛР до кінця 1941 року нараховував близько 200 чоловік, а згодом переріс у Російську Визвольну Народну армію (Русскую Освободительную Народную армию – РОНА). У 1942 році чисельність РОНА складала близько 12000 человек, а разом з «ополченцями» – близько 20000. Локотська республіка мала всі державні структури: уряд, армію тощо. Проіснувала Локотська республіка по серпень 1943-го. У російських політичних колах це явище розцінюють «як намагання російського народу звільнитися від пут більшовизму». Чому ж у нашій державі національно-визвольний рух українських націоналістів до цього часу сприймається як щось ганебне, а не намагання звільнення від більшовицьких пут? Коли ми будемо по-справжньому вшановувати своїх героїв-борців за незалежність України?
І наостанок. Безумовно, Олег Кандиба – це одна з найсвітліших постатей української історії. Він дає нам ключ не лише до розуміння непростого нашого національного єства, а й до розуміння нелегкого нашого національного буття. Непохитну вірність ідеї, що нею горів Олег усе своє недовге життя, засвідчив він своєю геройською смертю. Можна по-різному сприймати радикалізм О.Кандиби та його покоління, але кожна чесна людина низько схилить голову над жертвою, що її приніс талановитий поет і вчений на вівтар своєї України.
Слава Україні!
Вічна Слава Героям!
© Східний Погляд
